Останній шаман - Тисовська Наталя - Страница 48

• Предыдущая
• 48/91
• Следующая

І тепер Юрасик сидів у готелі над епохальним оповіданням, яке має перевернути світ і, головне, змінити Лінине ставлення до нього, псував сторінку за сторінкою у блокноті, щось писав, викреслював, гриз ручку і зрештою куснув її так, що вона тріснула навпіл. Після цього він зануривсь у дивний стан, схожий на дрімоту, і так і сидів би ще довго, якби раптом у двері йому не постукали й повненька сива жінка в картатій хустці, яка в готелі сповняла роль і адміністратора, і покоївки, не переступила через поріг.

— Вам щойно дзвонили, — сказала вона. Юрась Булочка стрепенувся. — У нас цього не можна, я вас попереджаю…

— Це було перший і останній раз, — запевнив її Юрасик і винувато-заспокійливо всміхнувся, — то хто дзвонив?

— Я імені не запам’ятала, а переказали вам їхати до них додому…

— Ага, — глибокодумно вирік Юрась і чемно вклонився жінці, яка, не чекаючи відповіді, повернулась і почапала вузьким коридором до сходів.

Після цього Юрасик умився так швидко, ніби муштрував його суворий прапорщик (ніде правди діти, пороху юний журналіст і не нюхав: армія і військова кафедра в інституті — речі дуже різні), ще швидше вдягнувсь і тут-таки помітив, що сонце вже підбивається під обідню пору, живіт буркоче, а твердий і холодний пиріжок із-не-відомо-чим він зжував уночі, жалісливо розглядаючи себе в маленькому Ліниному люстерці.

Юрась Булочка зітхнув і залишив готель, і вже за десять хвилин він вилазив із «копійки» перед знайомою й трохи — десь на самому денці душі — ненависною хвірткою.

Уперше в житті пощастило Юрасику: до Ореста він нагодився саме на обід. Ліна, в якої до куховарства дві руки були ліві (про це нікому анічичирк), зварила картоплі, а тоді вкинула її шматочками на пательню й залила яйцями, тож коли Юрась ступив у сіни, хатою літали прості, та вельми приємні запахи. Навіть Хованець переліз на кухню й лежав під столом так, що Ліна щораз перечіплювалась або через його зад, або через лобату голову, й принюхувався.

Тільки за обідом Юрасик відтанув душею.

— А знаєте, — почав він, приплямкуючи й виблискуючи масними вустами, — я вам таке розповім…

У кухні зависла пауза. Хованець завовтузився під столом. Ліна підібгала під стілець ноги, бо все ще не надто довіряла здоровезному псюрі.

— Ну? — зрештою не витримав Орест.

— Не знаю, чи й повірите ви мені…

Ліна беззвучно, самим вустами пробурмотіла щось нецензурне. Юрась Булочка напустив на себе ще більше пихи.

— Якщо не повірите — що ж! Ваше право…

— Не пий крові, кажи вже! — гримнула Ліна.

— Як ви просите, можу й розповісти… — Юрасик дожував картоплину й, не втримавшись, злизнув з тарілки залишки жовтку. — Учора я щітки хотів справити…

Ліна визирнула у вікно.

— Дякувати Богові, «копійка» вціліла…

Юрась набундючивсь і зробив вигляд, що він до смерті ображений.

— Ліно, — тихо сказав Орест, — стидайся. Ти старша.

Ліна сховала очі під рудою чілкою.

— Опинився я за містом, — заговорив Юрасик таємничим голосом. — Там у вас, здається, тартак старий… — (Орест кивнув). — Загадковий тартак — ніхто не працює, а люди є… — Юрась Булочка театрально закотив очі. — Двійко в чорних пальтах, стрижені під бокс, черевики важкі, пики червоні…

— Отакої! — стрепенулася Ліна.

— Було там крісло з високою спинкою, а в кріслі — особа претаємнича. Голос командний, хрипкий хльоскає — так і тягне наказ виконати… А наказ!

Юрась Булочка руками закликав присутніх нахилитися до нього й жарко щось зашепотів. Орест зацокав язиком, Ліна насупила брови: експресивна Юрасикова розповідь ніби вихоплена була з авантюрного роману. Недарма, недарма знайшла вона в нього папір списаний, на дрібні шматочки подертий!..

— Двоє, які втекли з-під варти? — Орест від’їхав на стільці до стіни. — Двоє, які вбили Шурика з батькових листів? І то тільки через те, що він поговорив зі мною? Саме ті двоє…

— Ну, зізнання не прозвучало, — розвів руками Юрась, — але прозвучало дещо інше.

— Що?!

— Що?!

Юний журналіст страшним шепотом просвистів:

— Тим двом наказано слідкувати.

— За ким?!

— За сином.

— Але навіщо? — вигукнув Орест запальне. — Я нічого не знаю! Батьків друг мені нічого не сказав, а до ключа і досі немає замка!

— За найгіршого розвитку подій наказано убити.

— О Боже! — Ліна перемінилася на лиці.

Господар відкинувся на стільці, спиною зіпершися на старенький холодильник. Саме на цьому стільці сидів зовсім недавно Олександр Остапович Шкварченко, і Хованець з-під столу тріпотів чутливими ніздрями, звикаючи до його запаху. «За найгіршого розвитку подій…» Невже може бути й гірше? І це саме тоді, коли приїхала рудокоса непосидюча журналістка!

— Але що робити?

— Поїдемо на тартак, — ляпнув Юрасик, — випередимо їх…

Ліна відвернулася до вікна.

— Я ще пожити хочу. Оно й весна розквітає, і життя ж таке чарівне!..

Не те, щоб Орест знав тартак, як свою долоню, але ще хлопцем бувати там йому доводилося. Ходила, ходила про тартак легенда, що буцімто керує пилками не електрика, а нечиста сила: щоночі обсідають їх чорти й крутять так, аж вітер над лісом гуде. А над чортами є найстарший чорт, і він командує своєю бісівською гвардією і зірко слідкує, щоб дерево попиляне тягли чорти в пекло, підкидали вчасно у вогонь, аби ніколи пекло не згасло… Недобра слава ходила про тартак у містечку, і скільки не освячував його священик, скільки не кропив водою зі срібного відерця, люди там гинули й гинули, доки не вилюднів тартак зовсім. А хлопчаки ще й досі час від часу збиваються у зграйки й чатують там літніми короткими ночами, щоб підгледіти за чортами…

— Зрештою, — знизав плечима Орест, — можемо й на тартак податися. Якесь у мене таке передчуття…

— Ага, давно по пиці не діставав, ото воно й передчуття, — закивала Ліна.

— Ліночко, — мовив Юрасик патетично, — якщо ми їх не випередимо, нам кінець. Оресту кінець. Хованцю кінець. Ми ж не допустимо, щоб постраждав пес невинний?

Ліна зизим оком глянула на колегу. Картина очевидна: хильнув десь по дорозі для хоробрості, Дон-Кіхот Рябокінський. Нализався, а тепер бешкетує.

— А люди з тартаку, — Орест раптом примружився, — схоже, шукають мій ключик… До речі, де він?

Юрась Булочка скромно потупився й нічого не відповів.

— Потім пошукаю, — махнув Орест рукою. — На тартак є коротка дорога з міста, якщо її ще не загородили.

— О Боже! — Ліна пробіглася по кухні. — Вони змовилися!

* * *

Про пригоду, яка спіткала трійцю і їхню стражденну «копійку» на виїзді, ми вже мали нагоду дізнатися з іншого джерела, тож це опустимо. Натомість перенесемось одразу на старий занедбаний тартак, куди Юрась Булочка, у пориві натхнення, везе своїх друзів. Грунтівка петляє й петляє, і Юрасикові уже здається, що Орест загубив дорогу, та ось за деревами виростає темна стіна, і «копійка» різко гальмує, недоїхавши до паркану один поворот.

Юрась заглушив мотор і нашорошено прислухався. Ліс гудів загадковими весняними звуками. Несміливо журналіст вистромив голову з-за паркану, побачив занедбаний двір, по якому розкотилися колоди, і не міг пригадати, чи так само вони лежали вчора. Він уже хотів було подати Ліні руку, коли вона високо підстрибнула, вчепилась у гілку й перемахнула через паркан, аж він рота роззявив.

Обережно ступаючи, трійця наблизилась до вікна. У старій конторі нікого не було. Ліна, так само обачно, щоб звуком не сполохати ліс, перейшла до дверей і потягла їх на себе. Опинившись усередині, вона носом почула пустку й голосно пчихнула від дивного запаху.

Якби Ліна мала змогу побачити те, що бачив зі своєї схованки Марадона! Ет, що тут казати! Орест, який ішов слідом за нею, перетнув першу кімнату й опинивсь у другій, де стояло крісло з високою спинкою, вкрите товстим шаром пилу. Бачив, бачив друзяка-журналіст крісло з високою спинкою, подумала Ліна, а все решта уява домалювала!.. Ну, то й слава Богу…

• Предыдущая
• 48/91
• Следующая