Останній шаман - Тисовська Наталя - Страница 41
- Предыдущая
- 41/91
- Следующая
Раптом хованець шарпнув її; вона заточилась і була би впала, якби товариш не встиг притиснути її до піраміди зрубаних дерев з обчухраним гіллям.
— Диви, — сказав хованець глухо. Нявка визирнула зі сховку.
Перед блискучим колесом пилки виросла темна постать. Великий горб випинав зі спини, руки звисали ледь не до колін, а ноги були якісь закороткі. Нявка розрізнила наглухо зашпилену коротку куртку й вузькі панталони, а на голові — круглий капелюх із широкими крисами. З-під капелюха стирчав великий ніс і цапина борідка. Але ні цапина борідка, ні незграбна постава істоти не могли применшити того підсвідомого страху, який піднявся нявці з нутра, лишень вона вчула глухий голос.
Голос роздавав вказівки; волохаті руки замиготіли ще швидше, ясне колесо пилки закрутилося веселіше, дерева востаннє стогнали розпачливо й гірко і, потрапляючи під ніж, захлиналися власним плачем і назавжди втрачали голос.
— Це він, — шепнула нявка.
— Він, — підтвердив хованець.
— Щезник, — вихопилось у нявки.
— Не промовляй уголос! — цитьнув на неї хованець, але темна істота здригнулась і рвучко обернулась у їхній бік. Вони застигли й затамували подих.
Щезник зробив два кроки, прислухався. Тоді махнув рукою, глухим голосом кинув вказівки, і тут піраміда покаліченого дерева почала розпадатись, а двійко шпигунів, заморожені страшним голосом, дивилися, як просто на них невпинно котяться важкі колоди.
Розділ VIII
КАРПАТСЬКА СКРИНЬКА
«Помешкання світилося червоними плямами свіжої крові. Вони були всюди: ховалися в зморшках простирадла на дивані, проглядали крізь шпари нещільно припасованої дощатої підлоги, струмками стікали з гладеньких пофарбованих стін, яріли на білому папері, що так і лишився не списаним. Моторошний стогін витав у повітрі, а ще — солодкавий задушливий запах, який завис над принишклим під’їздом, тільки-но відчинилися двері. Дедалі глибше просочуючись у всі щілини, кров не хотіла відступати навіть під тиском проточної води — неохоче змивалась і щезала важко; спершу станула вона на стінах, змішавшись з потоками води, тоді вибілила вода брунатні плями на підлозі й на простирадлах, і останнім крізь прочинену кватирку вивітрився густий запах, що його помалу витіснив міцний дух тютюну й поту, яким тягнуло з коридору…»
Юрась Булочка видер сторінку з записника і розірвав її на дрібні клапті. Ні, все не те. Оповідання на конкурс «Українські химери» має бути блискучим, повторив він собі вкотре і вкотре тяжко зітхнув. Навіть Вальтер Тадейович, редактор відділу новин, не сприймає Юрасика всерйоз — все дає йому якісь другорядні завдання. От і тепер: він, Юрась Булочка, ніякий не повноправний колега Ліни, а радше її водій. Мала б вона свою машину — сидів би він удома й писав нудну статтю про директора школи, який не гребує хабарями. Та що там говорити! Піду собі в садочок, наїмся черв’ячків…
Ліна рішучо постукала в двері готельного номера.
— Ти тут? — спитала вона й зайшла до кімнати. Юрасик за спиною пожбурив клапті паперу собі у відкриту сумку. Він не бачив, що папір, підхоплений протягом із дверей, замість мирно впасти в сумку, підлетів догори й віялом розсипався по ліжку і підлозі.
— Смітиш? Покоївці роботи додаєш? — Ліна рішучо посунула до клаптів на ліжку. Вона підняла шмат аркуша й прочитала: — «…червоними плямами свіжої крові…» Детектив пишеш?
Юрась спалахнув і кинувся збирати уривки знищеного оповідання, кленучи свою гірку долю.
— Ю-ра-си-ку, вдягайся, — повідомила Ліна голосом учительки молодших класів. — Зустрічаємося з Орестом за півгодини в лікарні. Там цікава інформація вигулькнула…
Юрась Булочка заскреготав зубами. Ох, цей Орест! Засів Ліні в серці скалкою, не висмикнеш! Так, день, який почався кепсько, не може закінчитися добре. Сердешний журналіст узув кросівки й поплентався прогрівати машину.
Дорогу до лікарні Юрасик пам’ятав, але минулого разу він був тут взимку, коли дерева стояли голі й похмурі, під колесами чвякала каша, мокрий сніг заліплював скло. Сьогодні ж теплий квітневий вечір помалював знайому дорогу зовсім в інші барви: жовтий колір ранніх ліхтарів, зелений колір набубнявілих бруньок, синій і червоний кольори мерехтливих вивісок уздовж вулиць. Юрась знову пройнявся ліричним настроєм. Він вів машину так легко й обережно, наче б то була карета з четвіркою білих коней…
Та ж таки не судилося сьогодні йому спокійного вечора. З правого боку на лиховісній швидкості у вузьку шпару між його машиною і брівкою пер джип. «Зачепить, — перелякався Юрасик, — тільки б не зачепив!» Він крутнув кермо ліворуч і з жахом побачив просто перед собою фари. «Що за кара!» — ще встиг подумати він. Ледь не збивши ліве вухо «копійці», фари промчали повз. Одночасно з ними з правого боку промчав джип з двома трикутними наліпками: жирною буквою «У» і зубатою буквою «Ш».
— Що це в нього таке? — спитала Ліна спокійно, наче й не бачила, що коїлося з її водієм.
— Учень Шумахера, — процідив Юрась Булочка крізь зціплені зуби.
Попереду вже видніла чотириповерхова будівля районної лікарні. Майже всі вікна в ній давно загасли, тільки світилося на першому поверсі кілька вікон поспіль і одне на другому. «Реєстратура, — здогадався Юрасик про перший поверх, — а на другому, мабуть, той кабінет, куди нас хоче повести цей клятий Орест…» Він загальмував і завернув на стоянку, де мали б паркуватися машини «швидкої», але сьогодні чомусь нікого не було.
Навіщось Ліна постукала, а що відповіді не було, відчинила й, переступивши через ребристий сталевий килимок, пройшла крізь внутрішні двері, щоб опинитись у просторому вестибюлі лікарні. Гардероб був порожній і темний, а от в аптеці світилося, хоча нікого не видно. Ліна роззирнулася, шукаючи очима Ореста. На білій кам’яній долівці вестибюлю відбилися чиїсь чорні великі сліди, які розкреслили прямокутник підлоги на дві майже рівні смуги.
Услід за Ліною Юрась теж зазирнув до вестибюлю й, не побачивши Ореста, розслабився та сміливо зайшов досередини. Здавалося, в лікарні нікого нема, тільки в реєстратурі ще хтось сидить. Юрасик наблизився й мимоволі зазирнув у віконечко. Звідти на нього війнуло шалом карих очей на миловидному личку, обрамленому чорними косами. Реєстраторка в рожевому светрі підморгнула йому та грайливо посміхнулася. Юрась Булочка несамохіть відскочив від віконечка, зором прикипівши до тонких рук, які лежали на дерев’яній конторці, націливши гострі червоні нігті просто на нього.
— Ліночко, ви вже тут! — привів його до тями знайомий голос. — Маріє Павлівно, я вам про них казав…
Голос, який так недбало говорив до дивної реєстраторки, належав Оресту. Юрасик схаменувся й простягнув руку для привітання. Тоді перевів погляд на реєстраторку. Марія Павлівна, сива, з побляклими очима й тонкими вустами, привітно кивала Оресту. Пухкі немолоді руки її безвільно лежали на конторці. Юрась відступив на крок. Відьомське видиво ще стояло перед очима, серце його важко гупнуло, яскраві кола заметляли перед ним, і він приготувався зімліти.
— Ліночко, ходімо зі мною, — торохтів Орест. — Я тобі вчора забув показати… Я ж ніби звістку з того світу дістав! Через Шурика, ну, Олександра Остаповича… Он, глянь! — Орест витягнув щось із кишені. Юрасик скосив очі. У великій долоні зблискував дрібний металічний предмет. Роздумавши умлівати, журналіст наблизився й зазирнув у долоню. Маленький ключик був незвичної форми — такого замка він собі не міг уявити.
— Від чого це? — спитав він жваво.
— В тому й річ, що я поняття зеленого не маю! Приніс, нічого не пояснив, а тоді помер! Ні, ви собі уявляєте? На моїй родині точно якесь прокляття: в один рік — батько, мати, а тоді ще батьків друг!
— Ану, дай подивитися! — Ліна вихопила ключик з Орестової руки, піднесла до самих очей. — Тут щось написано…
Юрась Булочка придивився. І справді: на ключику чиясь наполеглива рука видряпала чи то літеру, чи то цифру. Він забрав у Ліни ключ і підніс до світла. Щось ця літера йому нагадувала… Щось таке знайоме!.. Де він міг бачити оцю смішну карлючку? Спогад — чи то інститутський, чи то домашній. Словом, давній спогад, в яких закапелках пам’яті його тепер шукати?..
- Предыдущая
- 41/91
- Следующая
