Останній шаман - Тисовська Наталя - Страница 39

• Предыдущая
• 39/91
• Следующая

— Та тихше, тихше! — заволали ззаду. Журналіст трохи відпустив ногу. Ліна з цікавістю обернулася і побачила розгубленого череваня у синьому строї, який крутився коло свого приладу. Вона витягла записника й почала перевіряти, чи не лишилось у неї яких нагальних справ у Києві, аж тут черевань виріс перед лобовим склом.

— Пощастило тобі, — розвів він руками. — Давай двадцять гривень.

— За що? — пополотнів Юрась Булочка.

— Випишу тобі талон на чотири місяці.

У Юрасика відлягло від серця. Тремтячою рукою він обміняв двадцятку на білий талон із двома зеленими буквами «СО», тоді сів за кермо. Черевань нетерпляче махнув рукою, проганяючи «копійку», що на її місце вже приготувався заповзти офірний «запорожець». Юрась автоматично передав талон Ліні, лівою рукою вивертаючи кермо. Ліна поміркувала, а тоді жувальною гумкою хвацько приліпила білий прямокутник паперу до лобового скла.

— Не чіплятимуться більше, — мовила вона підбадьорливо. «Копійка» поволі рушила. До містечка Рябокінь лишалось усього кілька кілометрів. Юрасик розслабився й навіть почав насвистувати пісеньку, яку Ліна не могла впізнати: фальшивив колега безбожно. Ліс обабіч дороги розступився, вдалині, показалися перші низькі будинки, сірі у сірому присмерку.

Юрась Булочка уявив жовтенький двоповерховий готель із зірваним дахом. Маленька кімнатка на першому поверсі: ліжко, стілець, склянка з кип’ятильником на підвіконні, шафа з дверцятами, що ніколи не зачиняються. Двоє чорних і страшних прокрадаються у нічній сліпій темряві до вікна, зазирають усередину. Тоді один спритно виважується на руках, штовхає раму, заскакує на підвіконня, зникає всередині. Другий озирається, чи нема кого, і лізе слідом за товаришем. У кімнаті загоряються дві тьмяні цятки ліхтарів, двоє методично обшукують кожен закапелок. Аж раптом під вікном чути шарудіння, у прорізі на тлі чорного неба з’являється голова, гострий ніс, дві витягнені руки, які закінчуються таким характерним предметом з довгого цівкою. «Генде гох!» — рикає грізний голос. Постріли. Бійка. Сирена. Знову постріли. Двоє скиглять зацьковано. Переможець у синій куртці виводить розчавлених злочинців із дверей готелю й допроваджує до міліційного «бобика»…

Під колесами «копійки» прудко майнула тінь. Ліна одною рукою вхопилася за серце, іншою вчепилася Юрасику в плече. Юрась перекинув праву ногу на гальмо, «копійка» стала дибки навпроти білого знаку «Рябокінь» і кілька разів смикнулася, глухнучи.

— Кішка! — крикнула Ліна з запізненням. — Як ото моя Нявонька, — додала вона плаксиво.

— Не чорна? — наполохано пробурмотів Юрасик і побачив, як темна тінь шаснула в кущі. — В пазуху чи поза пазуху? — і він обмацав «змійку» на куртці, не знаходячи, куди застромити руку. У присмерку не знати було, якої масті кішка — така ж темна, як і сам присмерк.

— Ю-ра-си-ку! Звідки в тобі стільки забобонів? Ледь кішку не забив, а турбуєшся, чи часом не на щастя! — Ліна похитала головою і стала чаклувати над мобільником. — Привіт! — стиха мовила вона в трубку. — Упізнаєш? Я в місті…

…«Копійка» сама віднайшла вузьку вуличку, знайоме обійстя й ґратчасту хвіртку. Вона загальмувала перед брамою нетерпляче, чекаючи, доки хтось її пустить у двір. Тяжко зітхаючи, Ліна вилізла з машини і розчахнула ворота. «Копійка», повна гідності, завернула у двір і застигла навпроти освітленого низького вікна під зеленим дахом.

Із хати долинуло тихе гарчання. Двері розчинилися, відкриваючи зору невеличкі сіни. На порозі позіхав на всю пащеку великий чорний пес. Поруч із кудлатим Хованцем, обкрутивши довкруг себе пухнастого хвоста, сиділа жовтоока кицька й зводила білі довгі вуса в нитку, наче збиралася щось промовити.

— Нявко, ти? — Лінин голос миттю захрип і зірвався.

Розділ VII

ЩЕЗНИК

— Що ж робити? Що його робити? — бурмотів хованець, нервово чухаючи чорне кошлате стегно. — Що ж робити? Ніхто, крім нас… І як усе швидко!.. Либонь, і не здогадуються… А ми тут сидимо… Ніхто ж не знає… Що робити?

Галявина, що на ній по-турецькому розсівся хованець, де-не-де проростала пролісками, і нявка переходила від кущика до кущика, встромлюючи гострого писка просто всередину кожної квітки, ніби хотіла випити весь квітковий аромат. Помалу вона віддалялася від свого супутника у бік ріки, де кущі з набубнявілими бруньками грілися на сонці, і сторонньому спостерігачеві могло здатися, що вона таким чином намагається накивати п’ятами, аби не вислуховувати хованцеві душевні терзання.

Насправді ж вона міркувала. Міркувалося їй краще на бігу, коли ноги наче б наздоганяють думку. Жовтоока нявка, як кицька, оббігла галявину, обнюхала всі до одної квіточки й повернулась до смутного товариша.

— Маю план, — промовила вона вагомо. Хованець здригнувся і застиг.

Нявка зробила коло довкруж нього. Тоді заговорила. Що далі слухав хованець, то смутнішим ставав його вид. Нявка наступала. Він супив волохаті брови й мовчав. У якийсь момент в очах його навіть майнув страх, але хованець швидко притлумив його і стер з обличчя наполохані зморшки. Знав хованець, надто добре знав, що нявчині плани рідко добром кінчаються, але у нього самого в голові було пусто, як у сухому колодязі! Він совався по землі і затято мовчав.

— То йдеш зі мною? — нарешті не витримала нявка.

Капловухий хованець скреготнув зубами, та знехотя підвівся. Товаришка миттєво оцінила ситуацію і, не даючи йому оговтатися, застрибала геть із галявини і за хвилину зникла поміж темними стовбурами старих сосон. Слідком за нею хованець ступив до бору, і сосни зімкнули верхівки, відрізаючи сонячні промені. Під чорними ногами тріскали гілочки, вгиналася суха брунатна глиця, а безтілесна нявка неслася десь попереду, майже не торкаючи землі.

Сосновий бір перетворився на загущений змішаний ліс. Світло гуляло у високості, але не могло пробитися крізь щільне шатро гілля. Земля під ногами зробилася вогкою і важкою, і хованцеві здалося, що далі й зовсім почнеться багнюка, і лишень він подумав про це, як п’яти провалились у зимну трясовину.

— Ох, де ж ти мене завела? — рикнув він.

— Цить, — приклала нявка палець до вуст, — гляди.

Хованець глянув. За кілька кроків від нього на горбку, який випинався з багнюки, сидів дивний дідок. Сам із лікоть, а сива борода — на сім ліктів. Голова велика, мов розпухла, а сам дрібненький. Дідок насвистував; закотивши ногавиці зашмарованих штанів, він ляпав ногами по воді та з цікавістю спостерігав, як далеко долітають брудні бризки. Хованець прислухався і зрозумів: те, що йому щойно видалося свистом, насправді було наспівуванням.

Ох, ох, в драговині

Я сиджу у трясовині,

Коло мене жаба кумка —

Прикликає свата-кума,

Цвіт багна ясніє рясно,

Низько небо, близько ряска,

Кроки ловить чуйне вухо,

Терпко пахне людським духом.

Ох, ох, пізні гості —

Білі кості…

Хованець нервово заозирався. Безлюдне болото було тихим і неживим, навіть жаби, про яких співав дідок, і не думали ще кумкати.

— Це від тебе хатою пахне, подом, людським духом, — глянула на нього нявка знизу вгору. Хованець здригнувся, уявивши власні обсмоктані й обгризені білі кості.

— Хто це? — прошепотів він.

— Капуш.

— Ага, — мовив хованець і зробив два обережних кроки. Капуш підняв велику голову. Темні пронизливі очі зло зиркнули на двох непроханих гостей.

— Доброго дня, — привіталася нявка. Хованець кивнув.

Капуш невдоволено повів головою, відчув, що його щось не пускає, і маленькою чіпкою ручкою смикнув брудну довгу бороду. Почулося нахабне гиготіння, і хованець побачив, що якась крихітна потвора, яка було вчепилася в сиве волосся, нарешті випустила його й ляпнулася назад у болото. Капуш злісно засичав, потвора ще раз вигулькнула на мить і, примарилося хованцеві, скрутила бородатому дідку велику дулю. Капуш плюнув.

• Предыдущая
• 39/91
• Следующая