Останній шаман - Тисовська Наталя - Страница 35
- Предыдущая
- 35/91
- Следующая
— Здається, гостя нашого.
— Отого? — перепитала нявка, киваючи кудись собі за спину. Десь у хаті сидів чорнявий чоловік зі своїм старим і хворим гостем, який час від часу тяжко кашляв, повільно щось оповідаючи.
— Еге ж.
— Отакої! А як його віднадити?
Хованець рішучо вийшов за хвіртку й, насвистуючи, недбало рушив у бік поганенького дядка, який тулився під парканом. Дядько був невисокий на зріст, у чомусь чорно-сірому, вицвілому, схожому на армійський бушлат, у високих гумаках, які навіть до весняного мрячного вечора не надто пасували, волосся стирчало на всі боки, а вуса звішувалися сумовитими пасмами. Дядько покашлював і пильно обдивлявся околицю, наче вишукував чи то порожні пляшки, чи то недопалки.
— Добрий вечір, — привітався хованець, проминаючи брудного дядька. Той злякано заозирався й тихо відповів:
— Кому добрий, а кому і злий.
— Ти кого тут виглядаєш? Чи не гостя нашого пізнього? — грізно насунувся на нього хованець. Дядько позадкував, вперся спиною в паркан і зрештою промовив:
— Як кому планида, возом не об’їдеш…
Вийшло у нього це так тужливо, що хованець мимохіть стримав натиск і продовжив вже наче за інерцією:
— Гаруй звідси, доки не вийшло чого!
— Таж мене, бідаче, конем не обскачеш, — повідомив поганий дядько й нарешті вигледів собі недопалка, якого одразу ж застромив до рота й почав смоктати, намагаючись розкурити. Хованець із подивом зауважив, як зовсім уже згаслий недопалок за кілька секунд курився важким сивим і смердючим димом.
— Що тобі треба від нашого гостя? — знову перейшов у наступ хованець. — Чому саме сьогодні?
— Бо я, — підняв покрученого пальця з жовтим довгим нігтем бридкий дядько, — провісник вісток зловісних.
У цей час з-за хвіртки висунулося бліде маленьке личко. Жовті очі блимнули в темряві, й примара в білій сорочці виповзла на вулицю. Обережно ступаючи, вона зробила добрячий гак і наблизилася до дядька ззаду так, що він її зовсім не зауважив. Хованець намагався не дивитися на неї, аби не видати підступний нявчин замір. Нявка ж, опинившись за спиною недолі, вчепилася прозорими пальчиками в гінкий стовбур деревця, що росло попід парканом, і з усієї сили копнула поганого дядька ззаду. Дерево зігнулося, а тоді, чинячи спротив нявчиному зусиллю, виструнчилося. Синхронно охнувши, гидкий дядько полетів в один бік, а мала шибайголова — у протилежний.
— Бодай тобі колька в бік! — сварився дядько, чухаючи місце, яким гепнувся об землю. — І гикавка на обід!
Раз у раз озираючись, бридкий дядько помалу поплівся геть. Він продовжував бурмотіти прокляття, та нявка, обтрушуючи білу сорочку від бруду, сяяла неземним світлом вдоволення.
— Як я його, га? — наскакувала вона на хованця. — Я його — раз, він — беркиць! Тільки ноги в повітрі майнули!
Хованець насмішливо рохнув, тоді потяг нявку вздовж вулиці, що губила свого покрученого хвоста десь у пітьмі:
— Ходи вже, ходи, годі козацькі бойові мистецтва демонструвати. Не вертатиму ж я додому поночі — не звик я до цього…
На тлі невисокого паркану дві розпливчасті постаті — біла й чорна — рухалися на запах лісу. В ніздрі їм лоскітливо вливалися цівки нових, весняних пахощів — березового соку, живиці, пролісків і навіть — о диво! — перших поодиноких конвалій. Вулиця розділилась на дві, й на роздоріжжі мандрівці, не змовляючись, пішли праворуч по великому колу — замість того, щоб повернути ліворуч і скоротити путь. Тепер гак, яким вони обходили містечко, щоб дістатися лісу, ще збільшився, й вони не дивилися одне на одного, не піднімали від дороги голів.
Ще одне перехрестя — і вже під ногами простець, який веде до лісу. На розі великою камінною химерою застиг будинок із заґратованими вікнами. Де-не-де шибки світилися, але були вони вузькі, розташовані високо й зафарбовані до половини, тож зазирнути всередину можна було хіба з найвищої тополі, яка росла на протилежному боці вулиці.
Приятелі вже проминули споруду, коли чутливе вухо лісової мешканки зреагувало на дивний звук. Вона озирнулась через плече і штовхнула хованця. Той застиг, піднявши одну ногу й не встигнувши зробити крок.
— Гляди, гляди! — прошепотіла нявка. — Ондо на те вікно гляди!
На другому поверсі сірої кам’яниці одна шибка ледь зблискувала, відбиваючи світло місяця. Хованець примружив червонуваті очі й зауважив, що шибка зблискує не просто так — вікно було ледь відхилене, і холодне весняне повітря помалу вповзало всередину кам’яниці. З вікна чулося шарудіння, а тоді місяць на склі зник — відчинена наповну шибка сховалась у кімнаті.
У заґратованому прорізі з’явилися спершу дві білих руки з маслакуватими пальцями, а за ними вилізла рум’яна пика, розтягуючи в зловтішній посмішці вуста. Довгі ікла зімкнулися довкруж міцної штаби і на диво легко її перекусили. Білі руки розігнули штаби на два боки, і пика пропхалася в отвір, а за нею просковзнуло й тіло, легко зіскочило з другого поверху й уже на землі почало жестикулювати комусь нагорі.
«Як миша, — подумала нявка. — Товстенька миша в найтоншу щілинку пропхається».
«Ну, чисто тобі миша! — подумав хованець. — От би мені так!»
— Ти диви, що він робить! — штурхнула нявка свого кошлатого супутника. — А що це за сіра будівля? І вікна всі заґратовані…
— Якщо з другого боку до того дому підійти, з іншої вулиці, то там завжди машини з синіми маячками стоять.
— А-а-а…
Тим часом події розвивалися. З вікна з’явилася ще одна червонопика особа, яка так само легко просунулася в отвір, але не скочила зразу на землю, а натомість, балансуючи на вузькому бляшаному підвіконні, розпрямила дві половинки штаби й слиною зліпила їх докупи, причому нявці й хованцю, певно, привиділося, як слина зашипіла й заіскрила, зварюючи залізну штабу в одне.
Нарешті незнайомець сплигнув до свого товариша й обтрусив чорний одяг, який був добряче вимащений сірим порохом і давнім брудом. Постукавши для певності ще й важкими черевиками, незнайомець переконався, що тепер виглядає набагато презентабельніше. Його товаришу ж, схоже, начхати було на власний зовнішній вигляд.
Місяць сховався за хмару й за мить знову визирнув, щоб освітити уже зачинене вікно, з якого щойно вилізло двоє незнайомців, і непорушні чорні грати. Нявка й хованець принишкли попід парканом, до якого тулилися. Двійко чорних, червонопиких — чисто тобі опирі-кровопивиі! — рушили до центру містечка. І хоча цей напрям був протилежний тому, яким простували хованець і його сьогоднішня несподівана гостя, обоє чомусь, не змовляючись, рушили услід за високими хижими постатями.
Проминувши один квартал, опирі перетнули майже пусту в цей час дорогу і пірнули в підворіття. З-за рогу виїхав автобус, промчав тихою вулицею і знов заховався за будинками. Нявка й хованець і собі перебігли вулицю, завернули в темну арку, де зникли опирі, й напрочуд швидко опинилися на одній із центральних вулиць.
Ліхтарі світили через один, але місяць присвічував їм, і будинки не здавалися, як бувало, таємничими й грізними потворами. Нявка впізнала і невеличкий парк із вічним вогнем, і автобусну зупинку, і двоповерховий готель без даху — старий, з облізлим тиньком, з розхлябаними дверима. Перед входом до готелю, під розбитим ліхтарем, зачаїлися дві чорні постаті.
Розділ V
КАРНА СПРАВА
Олександр Остапович Шкварченко — той Шурик, який так несподівано з’явився в хаті Ореста, — лежав на вузькому пружинному ліжку, витягнувши вздовж тіла жилаві спрацьовані руки. На грудях його горбком випиналася розгорнена книжка, а в головах світився торшер під жовтим абажуром, безнадійно змагаючись із сонцем, яке дедалі настирливіше перло до кімнати. Очі Олександра Остаповича були заплющені, і можна було б подумати, що він мирно заснув за книжкою і просто не вимкнув світло, якби не жовтий відтінок шкіри й не цей неприродно розтулений рот.
Рот із темними, безкровними вустами справляв жахне враження.
- Предыдущая
- 35/91
- Следующая
