Выбери любимый жанр

Останній шаман - Тисовська Наталя - Страница 23


Изменить размер шрифта:

23

Над вестибюлем гримнула тужна мелодія, труби бубоніли низькими голосами, брязкали литаври, потім невідь-звідки взялася печальна скрипка і тонко-тонко задріботіла, наче хотіла свою партію виконати швидше, ніж інші інструменти. Процесія виступала повільно, несучи великий відкритий гріб, а за ним окремо лаковане дерев’яне віко.

Четверо чоловіків, вдягнених у строгі чорні костюми, поставили гріб на великий стіл. Ті, що позаду них несли віко, не знали, куди його притулити, на хвильку зчинилася метушня, та ось уже віко прилаштували одним кінцем на столі, а другим — на підлозі, під кутом до гробу. Наступні в процесії, які під час заворушення нетерпляче тупали на місці, нарешті з полегшеним віддихом піднесли до столу вінки і привалили їх до тумбочки з вазою.

Оркестр, якого Ліна не могла бачити, загудів ще сумніше.

— Зараз почнуться промови, — попередила Ліну аптекарка в рожевому светрі. — Нічого цікавого. Краще поговоримо про убивць Святослава Пилиповича. Ви ж за цим сюди прийшли?

Ліна вже нічому не дивувалася — вона просто кивнула на знак згоди, і то так сильно, що в шиї хряснули хребці. Мимоволі вона схопилася рукою за шию.

— Ну, — почала аптекарка в рожевому светрі, одним оком поглядаючи на Ліну, а іншим — крізь скло дверей — у вестибюль, — містечко у нас маленьке, я всіх знаю якщо не на ім’я, то хоча б в обличчя. Тому кожен чужак — як тріска в очі. Правильно я кажу?

— Абсолютно правильно, — підтвердила Ліна.

— Хочете спитати, чи не було в лікарні яких незнайомців? А ви нагадайте мені, який день вас цікавить.

Ліна дістала з сумки касету, котру вона поцупила з кабінету Святослава Пилиповича, й подивилась на дату.

— П’ятнадцятого січня дві тисячі третього року, середа, — повідомила вона.

Стоячи упівоберта до скляних дверей, Ліна спостерігала за дійством, що розгорталось у вестибюлі. Коло столу зібралася купка почесних гостей, видно, з начальства, решта шанобливо стояли віддалік. Промову виголошувала Дзвінка Левківна, але голосу її Ліна чути не могла, тільки бачила, як Дзвінка Левківна, мов велика риба, безгучно розтуляє і затуляє рот.

— П’ятнадцятого січня дві тисячі третього року, в середу, — повторила за Ліною аптекарка в рожевому светрі, ніби пригадуючи. — Тоді їх теж було двоє. Обидва в чорних пальтах, довгих, до землі, а очі в них злі й холодні. Вони зайшли в лікарню рішучим кроком, — мені звідси, з аптеки, все видно, — й за чверть години таким самим рішучим кроком вийшли. Потім вони ще раз були в лікарні… Ви хочете їх розшукати?

— Так, — мовила Ліна неуважно, бо на мить відволіклася на події, що вирували у вестибюлі.

До столу з труною підбіг чоловік у куценькій курточці, гримнувся на коліна, схиливши голову на стінку гробу, й безутішно заридав. Почесні гості з начальства обережно розступилися, щоб не заважати, і навіть тимчасово перервали церемонію прощання, але чоловік усе ридав і ридав і припиняти, здавалося, не збирався.

Гості неспокійно перезиралися, намагаючись не втратити скорботного виразу обличчя, хтось підійшов до чоловіка в куценькій курточці і спробував відвести його від труни, чоловік натомість почав заламувати руки, ридаючи ще невтішніше, і битися головою об стінку гробу.

— Це хто? — мимохіть спитала Ліна в передчутті назріваючого скандалу.

— А, це наш електрик, — махнула рукою аптекарка.

Ліна побачила, як Дзвінка Левківна підійшла до чоловіка, що бився головою об труну, і сказала йому декілька слів, після чого той витягнув величезну картату хусточку, висякав у неї носа (присутні мимоволі на крок відступили) та нарешті звівся на рівні ноги. Дзвінка Левківна відвела його у натовп працівників лікарні.

— Що вона йому сказала? — спитала заінтригована Ліна.

— А вона сказала, що взавтра в місті знов похорон буде, не варт сили витрачати.

— Похорон Мар’яни Богданівни Омелянич?

— Її, її, — підтвердила аптекарка. — То ви хочете дізнатися, де треба шукати тих двох у чорних пальтах?

— Обов’язково, — мовила Ліна.

Жінка в рожевому светрі дістала з сумки косметичку, відкинула кришку, на якій виявилося маленьке люстерко, й прискіпливо обдивилася своє обличчя. Явно не задоволена тим, що вона побачила, відьма провела легко пальцем по повіках — від носу до скроні — й під пучкою одразу проступили темно-коричневі, майже чорні тіні, які збільшили очі ледь не вдвічі. Тоді вона так само легко провела пальцем верхньою губою, далі нижньою — і темні її вуста вкрилися червоною помадою в колір лаку на довгих нігтях.

Ліна судомно ковтнула.

— Так от, — мовила відьма в рожевому светрі, — одна зупинка звідси автобусом — і ви потрапляєте в центр. Є там ресторанчик, називається «Нічне місто». До сьомої ранку гуде, останні клієнти на столах і засинають… Отож, у ресторанчику спитаєте пані Мокош, вона вам їх покаже. Ну, ідіть уже, церемонія прощання закінчилася, зараз тіло виноситимуть.

Ліна крізь скло дверей побачила, як віко обережно опустилося на гріб, хтось підхопив вінок, і труна поважно поплила в повітрі. Працівники лікарні, що скупчилися коло дверей, шанобливо розступилися, даючи дорогу Святославу Пилиповичу, який залишав приміщення лікарні назавжди, а тоді, мов хвиля хлюпнула, зімкнулися лави проводжаючих.

Ліна вийшла вслід за процесією, але повернула не праворуч, як та, а ліворуч, де на зупинку вже підкочував автобус: чи то питання транспорту було вирішене в одному окремо взятому містечку, чи просто Ліні катастрофічно щастило на автобуси.

Незважаючи на ранню годину, ресторан світився зеленою вивіскою «Нічне місто», де з одного боку чоловік мексиканської зовнішності намагався поцілити в більярдну кулю, а з іншого на стіл сипалися карти. Зійшовши сходинками вниз, до напівпідвального входу в ресторан, Ліна шарпнула важкі двері й натрапила на галантного швейцара.

— Прошу верхній одяг, — мовив він, відтісняючи Ліну до стійки, позаду якої нудився хлопчина у чорному напрасованому костюмі, а на вішаку хилиталося декілька пальт.

Ліна розстебнула зелену дублянку і впустила її з плечей таким недбалим жестом — чисто топ-зірка з американського серіалу! — що якби швейцар не встиг її підхопити, дублянка б за мить просто сповзла на підлогу. Ліна, не питаючи номерок, ступила у велику залу.

Стишене світло вихопило з півтемряви клітку з великим червоним папугою, зелень, що повзла стінами, фонтан у глибині зали. Навколо скляних столиків, хаотично розкиданих по залі, стояли плетені стільці з м’якими подушками на сидіннях. Ліна рішучим кроком перетнула залу й підійшла до барної стійки, щоб замовити «Маргариту». Після готелю потрапити в таку розкіш, — треба було трохи оговтатись.

Через тоненьку рурочку смокчучи лимонну «Маргариту» й оголюючи в бокалі льодяну гору, Ліна заговорила до бармена:

— Я можу побачити пані Мокош?

— Он вона, — махнув рукою бармен.

Ліна озирнулася. Коло скляного столика, закинувши ногу на ногу, хизуючись ладним маленьким чобітком, що виповз із-під довжелезної спідниці, сиділа жінка в рожевому піджаку, тримаючи в долоні карти й поводячи головою з боку в бік, причому чорні коси її зміїлись уздовж спини.

— Ви до мене? — обернулася відьма до Ліни, зачувши її кроки.

— Пані Мокош? — перепитала та, насилу видобуваючи слова з пересохлого горла. Відьма на ім’я пані Мокош солодко усміхнулась і пальцем підізвала Ліну ближче.

— Доброго дня. Знаю, знаю, до кого ви прийшли. Не до мене, не до мене! Ніхто до мене не ходить! Ніхто не хоче зробити приємність одинокій жінці!

Пані Мокош підкотила край рожевого піджака й витягла з-за пояса спідниці невеличку картку, простягаючи її Ліні. На картці була надрукована загадкова фраза: «Допуск третього рівня», а під нею нашкрябаний нерозбірливий підпис. Ліна взяла зелену картку в руки.

— Ідіть до них, — мовила відьма. — Он у ті двері. Ми вас давно чекаємо.

Розділ XVI

ДОЛЯ

— Ти живий? — спитала нявка, недовірливо примружуючи жовті очі.

23
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело