Останній шаман - Тисовська Наталя - Страница 19
- Предыдущая
- 19/91
- Следующая
Ліна впала на ліжко поряд із Юрасем Булочкою.
— Їдемо шукати сина Мар’яни Богданівни Омелянич? — спитала вона.
Вони обоє раптом зрозуміли, що не тільки нікому не скажуть про жінку в рожевому светрі — вони й між собою про неї більше не заговорять.
— Давай розділимося, — запропонувала Ліна. — Я до матері, а ти в його хату, а то вже година пізня…
Юрасик здогадався, що Ліна покладає великі надії на хату Мар’яни Богданівни Омелянич і тому відправляє його в хату до сина, де того, звісна річ, нема і ще днів зо три не буде, але після візиту жінки в рожевому светрі сили сперечатися зі старшою колегою у Юрася Булочки не було.
Ліна тим часом натягнула зелену дублянку й зачесала волосся. Потім вона дістала люстерко й товстим шаром нафарбувала губи.
— Де це ти так виряджаєшся? — поцікавився Юрась саркастично.
— Судячи з того, як виглядала Мар’яна Богданівна Омелянич, її сину Оресту не може бути набагато більше років, ніж мені…
— А якщо вона пізно його народила, і йому набагато менше?
— Так, — ще раз поправила зачіску Ліна, — жінка взагалі вбирається для себе, для свого власного задоволення. Ясно тобі?
— Ще б пак!
Запівгодини, стоячи переддверима Мар’яни Богданівни Омелянич, Ліна дуже пошкодувала, що Юрасик Булочка не з нею: за дверима глухо гавкав пес, а псів Ліна боялася з дитинства. Навіть цуценят, яких від землі не видно, а тут очевидно такий псяра, що йому вся Ліна, з усіма її рудими косами й нафарбованими вустами — на один зуб. Широко перехрестившись, Ліна постукала.
Двері одразу ж відчинилися. На гостю знизу вгору уважно дивилися червонуваті собачі очі на чорній волохатій морді. Ліна мимоволі позадкувала.
— Хованцю, хто там? — почувся низький чоловічий голос. Пес глухо гавкнув. — Заходьте! — запросив чоловік. — Я зараз вийду, секунду.
Ліна ступила у велику вітальню, але не встигла її роздивитися, тільки помітила в кутку високе трюмо, завішене темною важкою тканиною. Майже одразу до неї вийшов високий ставний парубок, вік якого вона так точно визначила ще в готелі: трохи старший за неї. Він простягнув руку.
— Орест, — мовив він, потискаючи долоню гості. Ліна ковзнула поглядом по їхніх сплетених руках, і їй здалося, що долоня її затрималася в чужій долоні на мить довше, ніж цього вимагають правила соціальної гри.
— Ліна Оверченко, — представилась вона, обережно вивільняючи руку. — Я журналістка. Столична газета «Речовий доказ». Ми з колегою приїхали сюди у зв’язку зі смертю Святослава Пилиповича Шапки, але так сталося, що ми виявилися ледь не свідками… — Ліна на мить замислилася, добираючи слово, — загибелі Мар’яни Богданівни Омелянич…
Орест сів на диван, тоді слабко махнув рукою, пропонуючи Ліні теж сідати.
— Кажіть, — хрипким голосом мовив він.
— Вибачте, але справа в тому, — заторохтіла Ліна, — що вчора я ходила в лікарню. Я хотіла написати велику статтю для нашої газети про головного лікаря районної лікарні, колишнього політв’язня, відомого на заході своїми публікаціями в царині психології. Я була в його кабінеті, — тут Ліна зробила двозначну паузу, а Хованець нашорошив вуха, — і там натрапила на касети з записами снів Мар’яни Богданівни. А коли ми з колегою тільки прямували в Рябокінь, то проїжджали повз аварію, в якій постраждала жінка, і навіть дізналися її ім’я…
— Не тягніть! — не витримав Орест.
— Я хочу, щоб ви послухали касету, — промовила Ліна й увімкнула диктофон.
Орест заплющив очі. З диктофону звучав голос його матері, якого, він гадав, уже ніколи не почує.
«Лікарю, знаєте, цього разу мені наснився зовсім інший сон. Дивний. Про вас».
«Про мене?» — низький чоловічий голос.
«Так. Я не впевнена, але, здається, відбувається все у вашому кабінеті. Я лежу на отоманці, як зараз. Ви читаєте щось за столом. Я за вами слідкую, тільки ви гадаєте, що я сплю. На вас синій светр, а з-під нього виглядає жовта краватка. У вас же є така? Ви перегортаєте сторінки журналу, а тоді підводите очі й дивитеся на мене. Я хочу вам щось сказати, щоб ви зрозуміли, що я не сплю, але не можу розтулити губи.
Я чую, як різко відчиняються двері, і хочу повернути голову, щоб побачити, хто це, але голова важка. Я чую два грубих голоси, стукіт підборів. Вони наближаються до вашого столу, й ось уже потрапили мені в поле зору, і я бачу їх».
«Ти їх пам’ятаєш? — в чоловічому голосі вчувається напруга. — Ти пам’ятаєш, що вони говорили?»
«Дуже чітко… Обоє в чорних довгих пальтах, рукави реглан. Обидва русяві, стрижка під „бокс“, обличчя дуже рум’яні. Я навіть пам’ятаю їхні ноги, вдягнені в чорні важкі бутси з широким рантом. Вони говорили з вами, а я слухала. Вони зовсім не звертали на мене уваги, а я так хотіла, щоб вони побачили, що я їх чую, і забралися з вашого кабінету!»
«Що вони говорили?»
«Зараз, зараз я згадаю… Мені здається, вони вам погрожували. У них такі були обличчя! Один каже вам: бісів шаман, на комп’ютері ти копію не лишив, дуже мудро, але треба було ще про диск нікому не бовкати. А другий як заведеться: де диск? де диск? — схилившись над столом і спершись на нього руками. Ви кажете: диску вже нема… Другий як смикнеться, як ухопить вас за горло. А ви, мені здалося, пробурмотіли дуже дивні слова: „Мати-Хижа-Птиця“… А я лежу — і ні поворухнутися, ні слова сказати… А перший ляснув колегу по спині й потяг до виходу, а потім вам: ми ще повернемось. І тут я раптом здобулася на слово: „Я вас запам’ятала“. Ледве прошепотіла — чи й почули вони? Тільки один із двох уперше глянув тоді на мене, але нічого не сказав, вийшов».
«Ти їх ніколи раніше не бачила? Не в моєму кабінеті?» — голос Святослава Пилиповича.
«Ні, здається… Ні… А чому ви — бісів шаман?»
Ліна вимкнула диктофон.
— Далі вже нічого не записано, — мовила вона.
— Виходить, — звів на неї темні очі Орест, — маму вбили через те, що вона виявилася випадковим свідком? Але що ж тоді шукали в її хаті?
Хованець низько й сердито рикнув.
Розділ XIII
САЛЬТО-МОРТАЛЕ
Коли сонце скотилося за розкуйовджений зимовим лихим вітром гребінь лісу, коли над землею одна по одній зашурхотіли безформні, тихі, небезпечні тіні, коли кроки перехожих із заклопотаних і неуважних зробилися обережними й сторожкими, на околиці містечка в одноповерховій низькій хаті з пласким верхом стиха рипнули двері.
По той бік вулиці від хати, за старою покрученою липою, зірвалося два зітхання, що розрізнити б змогло тільки надзвичайно чутливе вухо. Хованець і нявка напружено спостерігали за відхиленими дверима, з яких з’явилися дві темні постаті. Лихоманковий рум’янець на їхніх щоках світився навіть у сутінках.
Не озираючись, дві постаті посунули розбитою дорогою в напрямку містечка. Швидко оминали вони ліхтарі, обходили одиноких перехожих, рухались уздовж парканів.
— Де вони пішли? — пхнув хованець нявку плечем. Та нервово сіпнулася.
— Важко здогадатися?
— До нього?.. — захриплим басом прогарчав хованець.
— А де ж іще?
— Зроби щось! Ти ж хату їм запечатувала!
— Печаті не стало і на день, — зашипіла нявка роздратовано. — Ти ж бачив. Що я ще маю зробити? Правда, є в мене один план…
Хованець мимоволі позадкував від неї.
— Твої плани…
— Ще хвильку посперечаємось і вже їх не наздоженемо! — суворо попередила його нявка.
Перестрибуючи через калюжі, що в них, кружляючи, падали сніжинки, щоб миттєво без сліду розтанути, нявка й хованець квапливо рушили за двома нечіткими тінями, які ще маячіли в кінці вулиці.
Поодинокі ліхтарі розбризкували в калюжах світло. Дві темні постаті раптом стишили хід, а, дійшовши до рогу вулиці, зупинились і застигли, міцні й непорушні, як чорні стовбури голих зимових дерев.
Переслідувачі загальмували та притислися до паркану. Перед їхніми очима розгорталося німе дійство, бо всі звуки поглинула ніч.
Дорогою повз старенький автобус. На зупинці, на тлі жовтого кіоску, вирізнялися три постаті: жінка, чоловік і пес. Двоє чорних, порадившись між собою, відвернулися від автобусної зупинки й швидкою ступою, ледь торкаючись землі, рушили вглиб житлового кварталу, долаючи двори так швидко, що здавалося, вони перетинали їх одним кроком.
- Предыдущая
- 19/91
- Следующая
