Останній шаман - Тисовська Наталя - Страница 10

• Предыдущая
• 10/91
• Следующая

Санітари поклали потерпілу на ноші, і на її обличчі на мить ніби майнуло здивування: вже? — а коли білі халати зникли в машині «швидкої», Ліна пхнула Юрася Булочку в бік:

— Що зняв?

— Ну, її переважно… — мовив Юрасик, ковтаючи, щоб придушити нудоту, бо перед зором стояла невеличка калюжа чорної крові, що натекла з-під голови жінки.

— Щось я спалахів не бачила!

— Ну, я тільки раз зі спалахом, щоб міліція не поперла…

— Ладно, біс із тобою. Але вважай: із таким напором ти ще довго будеш про козятинську мафію писати.

Ох, який болючий удар — просто в серце, просто в саму його серединку!

В машині швидкої клацнули задні дверцята, і Ліна в останній момент ще раз побачила судомно стиснені вуста потерпілої. Міліція з пів-годинки поштовхалася на місці пригоди, потім з’явився хлоп у ватяних штанях і кожуху та змів закривавлений сніг у стічну фосу, затулену важкими металевими ґратами. Натовп помалу розбрівсь у своїх справах, і на вулиці знов запанувала нудна зимова тиша. Останніми сіли в пошарпану «копійку» Ліна з Юрасем Булочкою.

— Де ми їдемо? — спитав Юрась, заводячи машину, яка загарчала, засичала й підготувалася рвонути вперед.

— Готель шукаємо. Десь же тут має бути готель?

Ліна спустила скло зі свого боку, виставила голову надвір, де та вмить розтала у вечірніх сутінках, аж Юрась заплющив очі, щоб не дивитися на казкову постать без голови, й крикнула комусь:

— Добродію! Ви не підкажете, чи в місті є готель?

— Аякже! — над Ліною схилилися доброзичливі кошлаті брови. Дідуган вигідніше припасував шапку й продовжив: — Як це в місті без готелю? У нас іще в сімдесятих роках під готель будинок старий переобладнали, біля «вічного вогню». В центрі міста, аякже. Цілих два поверхи! Все керівництво завжди зупинялося… А доїхати… А що тут їхати: ото прямо, як вулиця веде, а там побачите парк із «вічним вогнем». А праворуч уже й готель буде. А ви хто будете?

— А ми журналісти, — відповіла Ліна.

— З самого Києва?

— З самого Києва.

— А… — дідуган хотів почути всі подробиці, але Ліна, всовуючи голову назад до салону, швидко-швидко заговорила:

— Дуже вам дякую! Вибачте! До побачення! — і вона, киваючи головою, що матеріалізувалася з темряви, усміхалася, повторюючи: «Дякую!» — і навіть помахала рукою у віконечко.

Повз машину замиготіли ліхтарі, розходячись коридором, потім дорога вперлась у невеличкий скверик і роздвоїлась, як жаб’яча кісточка. Затнувшись на секунду, Юрась Булочка повернув праворуч. Вузенький провулок, у який вони потрапили, закінчився дуже швидко, врізавшись у глуху стіну. Поглядам журналістів відкрилося незабутнє видовище: старомодний двоповерховий будинок, облущений жовтуватий тиньк, вікна вузькі, як бійниці, і повна відсутність даху. Юрась присвиснув.

— Готель нічогенький. Заходити будемо?

Ліна подивилася на нього суворо.

— Заходити будемо, — твердо сказала вона.

Відчинивши важкі брунатні двері — фарбовані-перефарбовані п’ятдесят вісім разів, — Юрась і Ліна потрапили в майже темне і абсолютно безлюдне приміщення. Під ногами скрипів будівельний мотлох: якісь дошки, збитий тиньк, у кутку стояло пусте відро зі слідами фарби ззовні та зсередини. Пахло мишами, цибулею і ще чимось, але цей запах ідентифікувати ніяк не вдавалося.

— Агов, є тут хто? — крикнула Ліна.

Дзвінко озвалася луна. Ліна та Юрась потупцяли на місці.

— Що робити будемо? — спитав Юрась Булочка. — Ми ж не керівництво, ось нас байдуже і зустрічають…

— Нас узагалі не зустрічають, — зауважила Ліна.

Раптом із глибини коридору, в який плавно перетікали сіни, вчулося шарудіння. За хвилину під стелею спалахнула лампочка на сорок ватт, і до гостей вийшла жінка років шістдесятьох, вдягнена у валянки, ватяник і запнута зеленою картатою вовняною хусткою.

— Чого розкричалися? — ображено спитала вона.

— Вибачте, тут у вас готель? — якомога лагідніше спитала Ліна.

— Ну, готель. А вам яке діло?

— Перепрошую, але ми хочемо тут ночувати.

— Тут? — непідробне здивувалася жінка в зеленій хустці.

— А є ще де? — звела на неї карі очі Ліна.

— Нема…

Жінка зачудовано роздивлялася нежданих прибульців, її зелені, трохи вицвілі очі — в колір хустки — бігали з Юрася на Ліну й назад. Потім вона виклала на конторку два сіруватих бланки.

— Сорок гривень за ніч, — попередила жінка.

— Згода.

— Паспорти є? Заповнюйте.

Ліна та Юрась підійшли до стійки. Бланки виявилися надзвичайно детальні: вказувати треба було не тільки місце роботи, мету і термін відрядження, паспортні дані, місце прописки й домашній телефон, а й дату народження, національність і партійну приналежність. Синхронно зітхнувши, двоє журналістів так само синхронно витягли кулькові ручки, які підмерзли й капризували: не писатиму! — і, хукнувши на них, одночасно почали заповнювати бланки.

Уважно прочитавши заповнені анкетки, жінка в зеленій хустці розгорнула старезну конторську книгу, внесла в неї відповідний запис, заховала книгу в шухляду конторки і витягла з полички з тріснутим склом, що прилаштувалась у неї за спиною, ключ із дерматинової бирочкою, на якій жирно була виведена дев’ятка.

— Ваш ключ. Зараз я вам видам білизну і проведу нагору.

— А номер тільки один? — тихо булькнув Юрась Булочка.

— А скільки ви хотіли? — жінка, що вже рушила довгим коридором різко обернулася до нього.

— Два… Окремо…

— Все зайнято! — відтяла жінка й продовжила свою путь.

Вона рухалася, як качечка, перевальцем і смішно ворушила міцними стегнами. Валянки не робили жодного звуку, тож враження було таке, що вона, як качечка, пливе темною річкою коридору. В кінці коридору вона побрязкала ключами, відчинила якісь двері і зникла за ними на десять хвилин, після чого з’явилася, тримаючи в рука два сіруватих набори постільної білизни. Як провідник у поїзді, вона роздала постіль журналістам — по набору в руки — і почалапала коридором назад.

Вони повернулись у тьмяно освітлене приміщення, де, як виявилося, були і сходи на другий поверх. Дерев’яні сходи рипіли так жалібно, що Ліна та Юрась мимохіть старалися ступати на них якомога обережніше, щоб не зашкодити старечому організму. Важко піднімаючи ноги, жінка в зеленій хустці зійшла на другий поверх і підвела журналістів до білих обшарпаних дверей.

— Ану, пробуйте, чи ключ підходить, — наказала вона Юрасеві Булочці, який тримав ключ з дерматиновою биркою у витягнуті руці.

Здивований Юрась всунув ключ у замок і двічі повернув. Йому здалося, що він повертає ключ у дверях за намальованим домашнім вогнищем у хатині Тата Карла. Замок клацнув, і двері відчинилися. З кімнати війнуло вогкістю. Жінка зайшла в номер, намацала на стіні вимикач і запалила світло. Юрась і Ліна застигли на порозі.

Два пружинних ліжка були зсунуті разом посеред кімнати, а в кожному з чотирьох її кутів стояло по мідниці, вщерть повній води. Батареї, як не дивно, були теплі, і в номері висіла густа завіса пари. Ліна мимоволі закашлялась.

— Дах іще минулої зими зірвало буревієм. Чекаємо, доки полагодять. А воду можете вилити в туалеті. Он там — у кінці коридору.

І жінка в зеленій хустці, безгучно ступаючи м’якими валянками, залишила журналістів самих.

Розділ VII

МОКУША

— Ти знала, еге ж? — спитав хованець нявку майже не сердито, тільки сумно. — Коли казала про жінку, знала, хто вона?

Вони сиділи коло занедбаної хати під лісом, на хиткій лавці, яку хованець знову поставив на ноги й підпер довбнею. В хаті не було ні душі, тільки двері зірвані разом із завісами, наче хтось роззлостився й вибив їх плечем. Двері лежали під порогом, як місток, але ні нявка, ні хованець чомусь не могли по ньому перетнути поріг і зайти до пустої хати. Язики темряви лизали більма шибок, витріщених на зимовий ліс. Хованець розгойдувався, лавка під ним рипіла застережливо, і нявка щоразу, як сідало загрозливо хилилося, схоплювалась на ноги.

• Предыдущая
• 10/91
• Следующая