Три таємниці Великого озера - Тисовська Наталя - Страница 38

• Предыдущая
• 38/50
• Следующая

Юнак провів Ліну донизу. Вони вийшли надвір, де з-за хмари визирнуло кволе зимове сонечко. Кривими завулками господар проводив гостю до зупинки маршрутки й аж там уважно подивився їй в обличчя та відповів на запитання:

«По-перше, Леонід Дунін зовсім далекий родич, цілковито інше відгалуження роду, тож не міг бути реальним спадкоємцем. По-друге, якби Леонід Дунін щось і вивіз під час війни, воно б уже десь випливло-таки. За стільки років! Швидше за все, Дунін дійсно загинув. Хіба не це насправді стається майже з усіма, кого вважають пропалими безвісти?»

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

БЕЗІМЕННЕ ПОХОВАННЯ

Отак обірвались усі ниточки й залишилася єдина - Ожавашко. Безперечно, і загибель Романа Данильця,

і напад на пані Ірину росли корінням з України, але ж саме Ожавашко, червоношкіра красуня-аборигенка, несподіваним чином опинилась у центрі інтриги! Чому, чому вона одразу нічого не розповіла Петрикові, тільки-но прийшла до тями?

- Якщо ми знайдемо Ожавашко,- одного дня упевнено мовила я до Петрика,- ми розплутаємо цей клубок. А починати треба з того місця, де ти її зоставив.

Так я опинилась у Петриковій червоній машині, а сама автівка прямувала сільською роздовбаною дорогою до тубільного селища. Сонце підбилося високо і світило яскраво, у калабанях на дорозі стояло повно води, начебто весна вже не за горами, проте у весняне тепло можна було повірити, хіба що визираючи у віконце з салону добре нагрітої машини: надворі навіть найяскравіше сонце не могло прогріти повітря більше ніж до мінус п’ятнадцяти. Лютий вітер хилитав верхівки сосон і жбурляв поземку нам у шибку.

Ми під’їхали до селища, але не проминули його, як минулого разу, коли Петрик показував мені Гніздо Буревісника, а на розі повернули ліворуч і вже за кілька хвилин виїхали на сільський майдан. Довгаста одноповерхова будівля мала кілька входів та одночасно правила і за крамничку, і за аптеку, і за невеличке кафе, і за кімнату невідкладної допомоги, і навіть за поліційний відділок.

Петрик хотів залишити мене в машині, але я вчинила опір і вилізла надвір, щоб гарно обдивитись околицю: коли-то ще матиму нагоду побувати в колишній індіанській резервації, що про сучасний її устрій я знала хіба з серіалу «На північ від шістдесятої паралелі»!

Петрик відчинив двері кафе та зник усередині, натомість надвір випірнули двійко підпилих аборигенів і зупинились на дерев’яній веранді, нетвердо тримаючись на ногах. Старший із них, із сивиною у чорних довгих кучерях, зібраних ззаду у хвіст, зауважив мене й почав спускатися сходами.

Я завмерла. Мені ще не випадало нагоди стикатися ніс до носа з підпилими тубільцями - а наших, українських п’яниць я завжди остерігалася. Дядько ж тим часом підійшов до мене, окинув оком з голови до ніг і щось пробурмотів. Я жалібно всміхнулася - не второпала жодного слова з його мови.

Він, схоже, це миттю збагнув і перейшов на ламану англійську:

- Гарний маєте вигляд! - він зробив спробу торкнутися мого червоного паризького берета, хвацько насунутого на ліве вухо.

- Дякую,- відповіла я й відсахнулась від аборигена на крок.

- Та я нічого такого,- неслухняним язиком виговорив дядько, ухопив мене за руку й підніс її до вуст. Я розсміялася - напруга спала.

Петрик виринув із кафе, збіг сходами донизу. Дядько упізнав у ньому червоношкірого брата та щось нерозбірливо промуркотів. Я вирізнила тільки одне слово - «меме». Ми попрощалися, як старі друзі, дядько з товаришем попрямували кудись углиб селища, а Петрик заштовхав мене у машину.

- Що він сказав? - спитала я, тільки-но в салоні увімкнулася пічка й повіяла мені в обличчя теплом.

- Він подумав, що ти напівкровка. Дав тобі прізвисько - Меме.

- Чому напівкровка? І що таке «меме»?!

- Напівкровка - бо ти дійсно могла би нею бути. І статури ти схожої на наших дівчат, і вилиці високі, й очі карі. А що шкіра зовсім біла й волосся рудувате - так на те й напівкровка!

- А «меме»?

- А «меме» - то через твій берет. Червоноголовий дятел,- захихотів Петрик,- ось яке прізвисько ти отримала. І більше ти не Тисовська, а Меме.

Я набурмосилася. Ото ще! Дятлом прозвали! І хто - людина, яка бачила мене заледве п’ять хвилин! А в Буремній Затоці тепер до мене це прізвисько приклеїться - не відлипне!

- Та ти не ображайся,- Петрик поплескав мене по руці.- Насправді меме - це дуже гарна пташка, і про неї існує багато легенд та оповідок. Меме - то теж одне зі втілень вічного жартівника - трикстера.

Ми саме завернули у вузьку бічну вуличку й зупинилися перед дерев’яною хатою-зрубом. Якщо в центрі селища хати здебільшого побудовані були на сучасний лад, з вікнами, гаражами й скляними дверми - зовсім як у самій Буремній Затоці, то цей старий будинок не мав вікон, і мені одразу пригадалося Петрикове мудрування про те, як добре міркується у цілковитій темряві.

Петрик застукав у дерев’яні двері, і нам назустріч вийшла старша жінка, вдягнена у спортивні штани з відвислими колінами й таку саму непоказну спортивну кофту. І статурою, і з обличчя пані була стовідсотковою оджибве - такі пронизливі очі можна побачити хіба що на знаменитих світлинах Едварда Куртиса. Коли я привіталася до неї, жінка мовчки кивнула і запросила нас усередину.

Вітальня, яка починалась одразу за порогом, вразила мене: уздовж стін тулилися старезні напіврозвалені меблі з темного полірованого дерева і неймовірно обдерта софа, але навпроти софи, на невисокому подіумі, чорнів рідкокристалічний екран велетенських розмірів телевізора - такі у Буремній Затоці коштували щонайменше п’ять тисяч доларів за штуку.

Жінка стишила звук якогось шоу в телевізорі й запропонувала нам сідати. Я притулила зад на розхлябаному стільці, Петрик умостився на тумбочці.

- Ніноше, це Меме,- без крихти вагань представив він мене. І обернувся до мене з поясненням: - «Ніноше» значить сестра моєї матері.

Я нічого не відповіла, бо слова від обурення застрягли у мене в горлянці.

- Ніноше,- вів далі Петрик,- ми з Меме шукаємо Ожавашко. Розкажи мені детально, як вона зникла. Що вона розповідала напередодні?

Замість відповіді ніноше, себто Петрикова тітка, розвернулась і зникла в іншій кімнаті. За мить вона з’явилася з папірцем і простягнула його племінникові. Петрик розгорнув записку, я теж встромила цікавий ніс. На квадратику білого паперу накарябані були тільки дві літери - «L. D.» - цього разу латинкою. Я вибалушила очі. І тут «Л. Д.»?!

А потім у мене в голові начебто щось клацнуло, й перед очима ясно постала усміхнена фізіономія жвавого дідка Лео Дана - колишнього мера міста.

- Ти думаєш про те, що і я? - повільно спитала я у Петрика.- Л. Д.- Лео Дан…

- Але ж він старий - із нього пісок сиплеться!

- Ну, не обов’язково він має бути причетним до страшного злочину - може, він свідок! Або просто знає щось таке, що нам також варто було б дізнатися…

Петрикова ніноше тим часом принесла з кухні три фаянсові горнятка, розцяцьковані веселими квіточками, і гарячий чайник. Розлила духмяну золотаву рідину - настояний запах різнотрав’я залоскотав ніздрі. Тут були і м’ята, і меліса, і котик, і журавлина (ягоди якої в Буремній Затоці виростають завбільшки з добрячу вишню), і ще багато такого, що мій нечутливий міський ніс уже й не здатен вирізнити. З горнят парувало; опікаючи вуста і язик, я сьорбнула кислуватого чаю - відьомського зілля.

- Ніноше,- звернувся Петрик до тітки,- що ти ще розкажеш про Ожавашко?

Жінка відставила горнятко і заговорила. І що далі вона розповідала, то менше я що-небудь розуміла.

- Ти знаєш, чим займався батько Ожавашко?

- Ну,- непевно мотнув головою Петрик,- він трохи розповідав…

- Батько Ожавашко отримав своє прізвисько Адизукан не просто так - він усе життя збирав старовинні легенди й оповідки…

• Предыдущая
• 38/50
• Следующая