Три таємниці Великого озера - Тисовська Наталя - Страница 22

• Предыдущая
• 22/50
• Следующая

Дідок-залізничник завів патефон, молодиці-перекупки заслухалися довоєнних пісень Петра Лещенка. Оксана й Орися теж на мить уповільнили крок. Вуста, випереджаючи платівку, перебирають на дотик знайомі слова. Ні, треба йти, треба йти. Розвиднює, і на базарі дедалі відчутніша тиснява.

Криті брезентом вантажівки «опель-бліц» підкотили з трьох вулиць майже безшумно, розвернулися заднім бортом до виходів. Базарна шпана запізніло засвистала, кидаючись урізнобіч. Із кузовів синхронно вистрибнули солдати: каски насунені на очі, в руках гвинтівки. Стискаючи перелякану базарну юрбу в кільце, висмикували з натовпу молодь, перевіряли документи, кивали йти до вантажівок.

Оксана відчувала, як застигла, мов заморожена, Орисина рука в її долоні.

Черга дійшла і до сестер.

Орися, ледь стримуючи тремтіння в пальцях, подала їхні Arbeitskarten. Німець роздивлявся їх занадто пильно, буркнув: мовляв, нема штампу про подовження. Орися шкільною німецькою спробувала пояснити, що штамп мають ставити сьогодні, саме сьогодні тиждень закінчується, Оксана стояла ні жива ні мертва. Німець мовчки тицьнув рукою в напрямку вантажівки, так і не дослухавши Орисиних квапливих пояснень.

На ватяних ногах Оксана попрямувала до вантажівки, ведучи за собою сестру, мов п’яну.

Повезли на біржу, висадили з машин на подвір’ї. Раніше, коли Оксана минала біржу й бачила з’юрмлених у дворі людей, вона була певна: якщо колись теж там опиниться - обов’язково втече. Не може такого бути, щоб із цього подвір’я ніяк не дати драла! Але зараз, стискаючи Орисин лікоть та озираючи паркан і охорону на в’їзді, вона ясно усвідомила: звідси не втечеш.

Надія ж не хотіла складати лапки: не змиюся звідси, зіслизну з дороги! Треба це зробити ще до Житомира, бо там, подейкують, відправний пункт обгороджений колючим дротом, спостережні вишки довкруж. Стережуть солдати з вівчарками. Звідти - тільки у товарняк і на захід… Я не хочу, щоб мене, як бидло, везли у товарняку! Я навіть не зможу Семенові дати про себе знати! Ох, Семене, Семене, безталанний мій наречений, як поїхав ти - так і згинув. Жодного листа, жодного знайомого, який би вістку привіз: живий…

Праворуч од сестер молодичка розмовляла через паркан із підлітком: давала йому настанову збігати до неї додому, повідомити рідних. Вона ще мала надію, що вдасться відкупитись і не їхати. Сестрам відкуплятися не було чим.

До біржі під’їхав автомобіль, франтуватий офіцер вистрибнув на землю, голосно грюкнув дверцятами й побіг у будівлю. Шофер лінькувато прочинив вікно і запалив цигарку «Ланцид». Упівоберта його обличчя, його очі під запаленими повіками видалися Оксані знайомими. Вона штовхнула Орисю ліктем.

Молодша сестра придивилася до шофера.

- Буревісник, точно він,- підтвердила Орися.

- Може, покличемо потихеньку? Допоможе нам вибратися…

- І сам засиплеться?

Оксана зітхнула. Все вона чудово усвідомлювала: тільки не подавати вигляду, що знайомі. Але он там, за парканом, свобода, там зовсім інше повітря - свіже, морозяне, веселе, а вони чекають машин на Житомир, на відправний пункт, і щойно їх повантажать у кузов, життя урветься…

Шофер докурив і кинув недопалок. Двері біржі рвучко розчахнулись і ляснули об стіну, мов їх відчиняли з ноги, німецький офіцер швидким кроком наблизився до автівки та стрибнув усередину. Шофер квапливо завів мотор і, озираючись через плече, поїхав із подвір’я заднім ходом. Коли він на хвилю зупинився біля вартового, то обернув голову - і зустрівся поглядом з Оксаною.

Очі його незворушно ковзнули по сестрах. Машина вивернула й рушила геть.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

ЯЗИК ДО КИЄВА ДОВЕДЕ

Паперове безладдя всюди: книжки на поличці, стоси грубих томів на письмовому столі, фоліанти на підлозі, списані круглим почерком сувої заткнуті за монітор комп’ютера, великі зошити на спіралі стирчать із наплічника, блокноти ховаються по кутках. Тільки на підвіконні книжок немає, бо й самого підвіконня - катма. У Буремній Затоці в будинках чомусь не заведені підвіконня, а горщики з квітами здебільшого мешкають на шафках-тумбочках-комодах.

У вузькій кімнаті забракло місця для ліжка, і тому господиня вночі змушена тулитись у спальному мішку просто в стінній шафі. Але й шафа - то не звична шафа, а крихітна комірчина з розсувними дверима, зі скошеною стелею, бо кімната - під самим дахом, де селяться тільки голуби.

Поки я придивлялася до корінців чужомовних книжок, Джеклін унизу, в кухні, чаклувала над чарівним варивом. Спокушена несподіваними ароматами, я зійшла хисткими сходами донизу. Може бути, що бурхлива лава в каструлі задумувалась як суп, але мені мало в те віриться. Якщо це звичайна страва, чому руда зеле- ноока відьма у пряничній хатині, загубленій серед первісних шпилькових лісів, шепоче-примовляє над нею, нюхає, а пробувати не наважується? Раптом зривається з місця, підлітає до вазона з квіткою, що цвіте червоним, обриває кілька листків і вкидає у каструлю. Корінець імбиру, листя базиліку, покручена перчина, паличка цинамону, порошок карі, ложка червоного вина… Жаб’яча кістка, котячий вус, мишачий хвостик, вороняче перо… Булькає, нуртує, клекоче золотава рідина.

Галасливі гості переступили поріг - і відразу ж принишкли. Султана, Петрик і Майкл роззувалися беззвучно, до кухні не зазирали, тільки носи мимовільно обертали на заманливий запах.

У вітальні червоні крісла були застелені оксамитом із золотим шиттям, оранжерейні зарості екзотичних рослин тягнули гілки назустріч, припрошували сідати ближче. Коминок палав. Такого величного коминка ви ніде не побачите: з грубого сірого каменю, зі здоровезною зажерливою пащекою, з чорною кіптявою над отвором, де потріскують дрова, з вічно голодним вогнем.

Але що це за брязкіт долинув із кухні? Глиняні миски розставлені на столі, дерев’яною ложкою завбільшки з шуфлю Джеклін поділила загадкове вариво на всіх присутніх. Брали обережно, прицінювалися.

- Старовинний ірландський рецепт,- пояснила

Джеклін.- А ще я спекла пудинг.

Пудинг дещо схожий на прісну запіканку. Почувалась я так, мовби потрапила до Англії часів Робіна Гуда, на обід до ченця Тука. За спиною в мене світила пластмасовими жовтими очима навічно застигла рись - я так і не змогла погладити пухнасте опудало, і тому рись образилась і тепер мене лякала… Але час скуштувати чаклунську страву.

- Перш ніж занурите ложки в миски, уявіть собі місце, про яке ви написали у своєму оповіданні…

Так, так, вам не вчулося. Обід у Джеклін - не звичайне збіговисько, а вечір ґотичних оповідок. Ми всі мали при собі кілька сторінок, хто друкованих, хто писаних, а я тримала свою історію в голові - паперу не довірила.

Ложка торкнулася вуст. Обпекла язик - чи то гаряче, чи то гостро. Я ковтнула і не встигла розкуштувати. Друга ложка - і вже можна розрізнити знайомі прянощі. Але чому закрутилось у голові? Вогонь у каміні блимав, тіні грали на обличчях моїх друзів… То окуляри Майкла відблискують - чи забороло лицарського шолома? То оксамитове покривало на кріслі огорнуло Султану - чи серпанок химерного сарі переливається червоними й золотими барвами? Невже Петрик мне дві чорні шаманські кіски, а в них вплетені пір’їни невідомого птаха? Невже руда грива Джеклін піднята вгору, скручена у високу вигадливу зачіску, її підпирає мереживний комір, а у вухах зблискують камінці? Ні, ні, то все мені привиділося, просто такий збіг: палахкотить коминок, Джеклін читає про старий будинок, де ночами привиди зустрічаються у вітальні і п’ють вино…

- Наталю, а ти не хочеш нам почитати своє оповідання? Бо сидиш із до біса загадковим обличчям, погляд блукає по стелі - чи не найкраще свідчення того, що вчора у твоєму підвалі гостювало натхнення?

Хіба можна відмовитися? Тільки читати я не планую.

- Для непосвячених - коротка передісторія. Двадцять четвертого жовтня цього року я з’їхала ліфтом на п’ятий поверх університетської бібліотеки. Кілька коробок із архівом «Просвіти» - то моя майбутня дисертація. Коли я розбирала одну з картонок, до рук мені потрапив стосик аркушів із віршами. Я вирішила дізнатися ім’я автора…

• Предыдущая
• 22/50
• Следующая