Укус огняного змія - Тисовська Наталя - Страница 44
- Предыдущая
- 44/46
- Следующая
Ростислав лапнув себе за кишеню й дістав згорнений аркуш паперу. Зачитав уголос.
— «…серед москвичів ще довгий час потому ходили чутки, що в Сухаревій Башті зберігалась у таємниці Чорна книга, замурована в стіну, забита алтинними цвяхами, котру охороняли дванадцять нечистих духів». Це з праці Назаревського «З історії Москви». Видання ще дореволюційне.
Чорна книга, яка належала таємному братству. В переказ про яку так повірив Пилип Прокопович, що, у пошуках натрапивши на uroboros, задушив одну людину й фактично довів до смерті другу. Сам чи не сам — то не мені вже дізнаватися… Та чому ж він вирішив, що Каролінин змій має стосунок до Чорної книги, котру ніхто й на очі не бачив?!
Ні, ні, зачекай. Пилип щось белькотів про те, що не просто так вийшов на uroboros, який належав моїй родині. Десь по архівах він таки наскочив на певні згадки, на якісь відомості, котрі вказували саме на цей браслет… Він або божевільний, або історик неабиякого хисту… До речі, я навіть не знаю, хто він за фахом.
— А хто він за фахом? — запитала я невлад.
— Пилип Прокопович? — не здивувався Ростислав. — Він історію викладає в педучилищі. Все літо по книгосховищах схороняється… До речі, студенти його дуже люблять, він класний викладач.
А якщо у той перший раз, коли мене викликали до слідчого, і я у вестибулі відділку з лотка купила собі книжку — товстезний фоліант про петрогліфи Кам’яної Могили, Пилип Прокопович уже спостерігав за мною? А, може, йому примарилося, що міліція знайшла Чорну книгу, коли розбирала речі загиблої Кароліни Сокальської, і віддала мені? І тому він саме тоді й саме у такий спосіб почав полювання на мене…
— Хотіла б я знати, що він збирався робити з тою Чорною книгою? У бункері я знайшла огидні листівки…
— Таємне братство, — Ростиславові світлі очі незбагненним чином потемніли, — шукає всесвітньої влади, а Чорна книга — то своєрідний посібник?..
— Чекай, а як же Франко — Вільний Каменяр? А Грушевський? А В’ячеслав Прокопович? Нічого не розумію…
— Я десь читав, що є закриті й відкриті ложі Вільних Каменярів. З відкритими більш-менш зрозуміло: туди принаймні можна потрапити, хоч це і нелегко. Саме в такі ложі, мабуть, входили чільники нашої держави — шукаючи в новому вченні добра для України. Закриті ж ложі — цілком таємні, ніхто не знає ні їхніх членів, ні їхніх цілей. Вони оголосили тільки себе справжніми Вільними Каменярами, проте заохочували розширення мережі відкритих лож, адже ті забезпечували рухові гарну репутацію. Що ж робилося й робиться всередині закритих лож, ніхто точно не знає до сього дня…
— Як усе це складно!
— Нічого складного, — з посмішкою заперечив Ростислав. — Це як у будь-якій партії: є ідейний натхненник, який створює партію з цілком благородною метою. Є певна кількість простих послідовників, готових підтримати хорошу ідею. І є купка «наближених», які переслідують власні цілі й користаються авторитетом натхненника й силою послідовників для своєї вигоди…
— Як усе це складно! — повторила я, хитаючи головою.
Ми все ще стояли на тому самому місці, де Ростислав підібрав мене. Сніг лягав на лобове скло, і час від часу водій вмикав щітки, щоб струсити його. Ледь-ледь розвиднювалося. Звуки ранку розколошкали нічну тишу. Автобус вирулював від зупинки. Я навіть не помітила, як швидко на вулиці висипав ранній люд, який поспішав на роботу. Їхала вантажівка, що відкидала сніг набік і посипала за собою дорогу піском. Вона посигналила нам, і Ростислав рушив із місця.
— Може, до мене? — запропонував він для годиться.
— Ні, додому. Додому.
Розділ двадцять другий
ЧОРНА КНИГА
Слідчий уперся кулачиськами в стіл і відкинувся на спинку крісла. Ноги стирчали обабіч столу. Писок він мав надзвичайно задоволений — своєю позою нагадав мені радісного пса, який качається в снігу, дриґаючи ногами. Пилип Прокопович зізнався в убивстві, щойно йому показали рулон мотузки, вилученої з орендованого на заводі боксу. Точно такою мотузкою була задушена Кароліна Сокальська. Справа, на перший погляд безнадійна, розплуталася напрочуд швидко.
Не відає, не відає хлопчина-слідчий, що справа не така проста, як видається на перший погляд! Не за раритетами полював Пилип Прокопович — і, швидше за все, не сам! Отже, гра ще не закінчена…
— Наталіє Тарасівно, — мовив слідчий, — ми сьогодні зняли печатки з квартири Кароліни Сокальської, і нас вона, власне, більше не цікавить. Ви — законна спадкоємиця, тож прошу отримати особисті речі загиблої.
Слідчий дістав мішок і почав викладати на стіл коротку шубку, джинси, чорно-синю блузку, дамську торбинку, з окремого мішечка — гаманець, гребінець, ключі від квартири, помаду, якісь пігулки, нотатник, кулькову ручку… Що робити мені з усім цим багатством? Страшно навіть торкнутися речей, які колись належали живій, веселій, певно, життєрадісній людині — і вмить зробилися нікому не потрібними.
— Прошу розписатися.
Я покірливо поставила карлючку. Слідчий згріб зі столу все назад у мішок і передав мені. Дістав із шухляди столу браслет-змію.
— Ваше?
Я кивнула. Він підписав мою перепустку і широким жестом дозволив мені бути вільною. Отак я опинилася надворі з торбою в руках, браслетом на звичному місці — на правому зап’ястку — і повним сум’яттям у голові.
— Пані, дозвольте вас підкинути, — Ростислав припрошував мене до гостинно розчинених дверцят машини, — вам додому?
Я похитала головою. Не могла ці речі забрати до себе — відчувала: вони настільки мені не належать, що просто не можуть опинитися за порогом моєї хати. Тільки сьогодні, отримавши пожмакану шубку Кароліни Сокальської, я вперше по-справжньому усвідомила, що ця незнайома жінка — моя троюрідна сестра. І що я її ніколи не побачу.
— Мені дали ключі від квартири Кароліни, — глухо мовила я, — краще давай відвеземо речі туди.
Ростислав кивнув, і ми рушили.
На Борщагівці мені доводилося бувати всього кілька разів за все життя. Нічого не зв’язувало мене з цим районом Києва. Проте Ростислав упевнено петляв поміж хрущовками — так, ніби вчащав у ці місця, принаймні, колись. Я здивовано підвела на нього очі.
— Ото все тобі розкажи, — глипнув на мене. — Були в мене знайомі тут, коли я в інституті навчався.
Ага. Схоже, не про знайомих ідеться, а про жінку. Та мене це не обходить. Чи обходить?!
Машина зупинилася під п’ятиповерховим будинком. Обшарпані дерев’яні двері, брудний під’їзд. Ліфтом, звісна річ, і не пахне. Зате пахне щурами з діри в підлозі, з якої струменить дух підвалу. Господи, як могла Кароліна Сокальська жити в такому будинку? Як усі ми досі можемо жити в таких нічліжках?
Ми піднялися на другий поверх. Треті двері, якщо рахувати з лівої руки. Так, ще біліє слід від печатки, зірваної міліціянтами зовсім недавно. Два замки.
У мене на кільці три ключі: верхній замок, нижній, поштова скринька. Незграбно почала я відмикати двері.
Помешкання невеличке: одна кімната, кухня, санвузол. Коридор чи то є, чи то його взагалі нема: одній людині не розвернутися. В кухні — тумба й підвішена над столом шафка. Столик такий, що як поставити на нього тарілку, лікті вже нема де притулити. В кімнаті не краще: дві шафи — гардероб і пенал, письмовий стіл, завалений книжками, диван. Два стільці. Не шість і навіть не чотири — два.
Я витерла ноги об килимок перед вхідними дверима, потім усе одно роззулася. Вивернула мішок на диван. Відчинивши гардероб, я знайшла два вішаки, повісила шубку й блузку. Джинси склала й кинула на низ. Сумку теж примістила внизу.
Ростислав так і стояв у коридорі.
— Може, скинеш пальто? — запитав він, простягаючи руки. Я згідливо розстібнула пальто й віддала йому. Він привісив свій і мій верхній одяг на гачок у коридорчику. Пройшов у кімнату, підсунув мені стілець, сів сам. Почав перебирати книжки на письмовому столі.
— Дивно, правда? — мовила я.
Ростислав кивнув. Не треба було йому пояснювати, що саме дивує мене, — так, ніби він дивився на світ під тим самим кутом зору, що й я. Отак ми кілька хвилин тихо сиділи в пустому помешканні Кароліни Сокальської, а годинник на стіні вицокував і вицокував.
- Предыдущая
- 44/46
- Следующая