Притулок - Андрусів Вікторія - Страница 8
- Предыдущая
- 8/57
- Следующая
Кинувши слухавку, задумався і начебто ще про щось згадав. Набрав знову той самий номер, дав додаткову вказівку:
– Корнеліє Олександрівно, оголосіть заодно кастинг на вільну вакансію персонального водія. Так. Терміново. Це все… Наразі…
…Сутеніло, коли Дмитро Михайлович після вечірнього огляду постукав у двері. В руках він тримав стос жовтих книжечок – лікарняних карт:
– Ось, приніс вам для ознайомлення з історіями хвороб…
– Проходьте, поп’ємо разом чайку, відсвяткуємо новосілля, – зраділа я і, посадивши лікаря за стіл, заходилась чаклувати над новим, ним же презентованим чайником. Сухоцвіт для заварки позносив мені Пішта-бачі, завбачливо надписавши назви трав та від чого вживаються. Сухі в’язанки звіробою, золототисячника, деревія та інших лікарських рослин були також розвішані на ґанку рівненькими пучечками і сповивали терпким ароматом й без того п’янке кришталеве повітря. Я знайшла нарешті те, що треба (рум’янок, меліса – для заспокоєння) і, обдавши окропом горнятка, запарила запашну суміш. Висипала печиво у мисочку і припрошувала до гостини.
– Я бачу, ви гарно облаштувалися, – Дмитро Михайлович, вмостившись за столом край вікна, задумливо вдивлявся в темінь лісу і, немов прочитавши моі? недавні думки, сказав:
– Що би вас сюди не привело, та приі?хали ви не від добра, тому навчіться сприймати все таким, як воно є… Навіть якщо та реальність не подобається… А лісу не бійтеся, і від гір жодноі? небезпеки теж нема… Вони, наче живі, – коли до них по-доброму, то й вони зла не зроблять. Єдина порада: допоки не вивчите місцевості, без провідника не ходіть. Звірини бозна-якоі? тут нема – людей сторониться, а от гадяччя повно… Та й заблукати можете… Тому, як захочете прогулятися, беріть із собою дядька Степана, він тут кожен закуток знає, з ним безпечніше…
– Я відразу зрозуміла, що без Пішти-бачія ногою ні на крок. До того ж, він дуже чуйно сьогодні за мною доглядав. Повсякчас піклувався, аби мені комфортно було. І самі бачите, яке кубельце звили, – я піднесла догори горнятко з паруючим напоєм, символізуючи келих:
– За новосілля? – За ваш приі?зд. Обережно цокнувшись, ми розсміялися – новосілля й справді було чудернацьким. – Влітку тут гарно, наче на курорті, попри холодні вечори та ранки – в горах температура має властивість знижуватися вночі так само стрімко, як і підніматись у полудень. А от взимку важко, незважаючи на пильне Степанове кураторство над грубками. Втім, до зими далеко, і хто зна, чидоведеться вам тут зимувати… Мені не хотілося виглядати марнослівною, запевняючи у виваженості намірів, і я непомітно перевела розмову в робоче русло:
– Я планую вже завтра розпочати роботу…
– Цікаво… – лікар підвів на мене очі, в котрих, як і зранку в кабінеті, заплигали знайомі хлоп’ячі бісики.
«Він таки зовсім не старий, скоріше досвідчений, – вкотре відзначила я. – А отой насмішкуватий тон, сприйнятий мною спочатку за цинізм, пояснювався насправді жартівливістю, притаманною людям дотепним і кмітливим.»
– Ви можете глузувати, пане Лікарю (при цьому я намагалась відобразити щонайсерйозніший вираз обличчя), проте я приі?хала сюди практикувати, а не прогулюватись лісом. І найперше, що я запланувала, це впровадити у лікувальний процес психотерапію, тобто професійне втручання у психо-емоційний стан людей, котрі тут знаходяться. Свіже повітря, фізичні навантаження, заспокійливе на ніч – це, звичайно, добре. Проте недостатньо для того, аби пацієнти адекватно розпочали сприймати реальний позаілюзорний світ і все, що і?х оточує. Вони наче знаходяться у вакуумі, і варто і?м потрапити у «незахищений простір», як кожен із них стає цілком безпомічним. Авжеж, ви не можете тримати і?х тут до кінця життя, наче у в’язниці чи будинку для бездомних. Рано чи пізно і?м доведеться вийти з вакууму. І що тоді?
Дмитро Михайлович цілковито позбувся насмішкуватості і почав уважно прислухатися до того, що я говорю. Це надало мені впевненості:
– Наразі я уявляю собі налагодження контакту через ненав’язливу бесіду за «круглим столом», де кожен із пацієнтів (йдеться, звісно, не про тих, з «янгольського», принаймні спочатку) матиме змогу розкритися, вивільнити свідомість з кайданів, що оперезують і?хню хвору уяву та сприйняття навколишнього світу (о, куди загнула!).
– А звідки така впевненість, що вони хотітимуть розкриватися і з вами говорити? Наші пацієнти – люди, замкнені у собі та у власному, нехай і вигаданому, проте неторканому, світі, що не терпить жодного втручання…
– Це тому, що оте втручання приносило і?м лише біль, а не полегшення. Щойно вони зрозуміють, що відвертість одного спонукає до відвертості іншого, а також до співчуття та порозуміння, а не дорікання, вони розкриватимуться, я впевнена в цьому. Розуміння необхідне кожній людині, як вода, як ковток свіжого повітря, якщо хочете. І наші стосунки базуватимуться на гаслі: «Розкажи мені про себе, і я так само відкриюся тобі»…
– Бачу, ви серйозно налаштовані на емоційно-психологічну революцію, – лікар дивився на мене з повагою, де й дівся сарказм.
– Завтра ми проведемо перше заняття. Звісно з тими, хто знаходиться на реабілітаціі?, а не в «янгольському». Експериментальне, – озвучила я власне рішення, наче не розчувши його репліки. – І воно виглядатиме як звичне знайомство за горнятком чаю. Без урочистості, без надуманості, аби не відлякати співрозмовника… Було б добре, якби жінки на кухні задля такого випадку приготували щось смачненьке, а хоч і пиріжки з яблуками. Це надасть нашій зустрічі домашнього затишку…
– Гаразд, я передам ваше прохання, – Дмитро Михайлович підвівся з-за столу і міцно потиснув мені руку. Я відчула у тому потиску безмовну вдячність за свій приі?зд, за витримку, за розуміння, за оптимізм, за все-все…
Єдине, що не давало спокою і муляло свідомість – це ранковий інцидент, що трапився у «янгольському». І я таки не втрималась:
– Дмитре Михайловичу… Я хотіла запитати про Хелену…
Він запнувся, наче замислився на мить, чи можливо розповісти отак, у двох словах, складну історію, і наважився:
– А що Хелена… Хелена – особливий випадок. Вона сама у минулому – лікар, дитячий педіатр. Виросла в інтелігентній родині, де всі до третього коліна були лікарями. Інтелігентність, надмірна порядність і?і? й знищили. Натрапивши у житті на якогось покидька, безліч котрих шастає світом у пошуках брудних пригод, вона безтямно закохалася. А незабаром завагітніла і народила дитину, дівчинку. Той волоцюга (маючи до всього кримінальне минуле) брутально поглумився над нею – фізично і морально та, врешті-решт, зник у невідомому напрямку разом із примітивною малоосвіченою прибиральницею тієі? клініки, де працювала Хелена, залишивши і?і? у стані психологічного зриву і зі статусом матері-одиначки. Безліч разів намагалася вона поквитатися з життям, та щоразу в останню мить хтось траплявся на заваді. Батьки-пенсіонери забрали і?і? до себе, та коли вчергове відбулася спроба викинутися з вікна багатоповерхівки, і?м опустилися руки – надто пильного догляду вона потребувала. І врешті-решт, привезли Хелену до нас. Часом мама навідується сюди разом з онукою – Хелениною донькою, проте цього краще не бачити. У Хелени починаються напади психозу, адже вона вперто не хоче доньку визнавати, а навпаки, ненавидить, бо дівчинка підросла, налилася жіночною привабливістю, викликаючи тим самим лють і агресію у рідноі? мами… Щоразу Хелена скаженіло кидається на неі?, і, коли б не Янчо, вже дійшло б до трагедіі?. Та попри все бабуся вперто привозить дитя сюди, і вдвох вони свято моляться за Хеленине одужання. Це рідкісний випадок: дитина, котра ніколи в житті не бачила матір при здоровому глузді, була такою прив’язаною і вірною і?й… Щоразу, від’і?жджаючи звідси, вона каже: «Нічого, мама все одно колись одужає і повернеться додому»… Ви лишень уявіть собі – чотирнадцять років дитина живе надією!.. Бабуся мовчить, нічого не каже. Вона у минулому медик і чудово усвідомлює справжній стан речей…
- Предыдущая
- 8/57
- Следующая
