Притулок - Андрусів Вікторія - Страница 36
- Предыдущая
- 36/57
- Следующая
– йой, Божечку муй, Божечку! Тать як ся такоє могло стати?! Сякоє би собі чоловік ані у страшнім сні не придумав… Не годна м до кунця у тото увіровати… Шкода, же Анці неє – тота дома хора лежит і з постелі не встає… Айбо што би ся чудовала, коби ся дозвідала…
Мітя новину вислухав спокійно і зосереджено, підійшовши до всього, що трапилось, по– філософськи:
– Рано чи пізно ми все одно знайдемо винуватця. Запитання лишень – коли і чи будуть по– вторюватися спроби злочинів?
Дмитро Михайлович на відміну від Міті нервував, і його проникливий погляд ковзав по обличчях, наче прагнув вивернути назовні чужі помисли і дізнатися: ХТО?!
Притульчани принишкло чекали за столом, інтуі?тивно розуміючи, що коі?ться щось незвичайне, і отой неспокій поступово пронизував усіх присутніх. Зосередившись, Дмитро Михайлович нарешті розпочав:
– Сьогодні вночі сталася надзвичайна подія… Хтось намагався підпалити будинок, в якому мешкаю я і Дара, – між слухачами прокотився обурений шепіт… – Я не маю найменшоі? причини підозрювати когось з вас, проте заплющувати очі на пожежу не можу і не хочу… Дрова, які хтось невідомий запалив серед ночі, були складені попід Дариними вікнами, отже, саме Дарина присутність у «Притулку» є комусь не до вподоби…
– Це безглуздо, – вирвалося між рядами, але Дмитро Михайлович перебив, прагнучи доказати головне.
– Це не безглуздо, це сумно… Все, що зробила Дарина, заслуговує на виняткову повагу… Ми всі про це знаємо, і щиро і?й вдячні… Скажу відверто: коли вона з’явилася в «Притулку», я до кінця не вірив, що і?й вистачить сили та мужності залишитися… Я навіть наполягав на тому, аби вона повернулася додому. Та попри все Дара залишилася з нами, усвідомлюючи власну потрібність і значимість, і я гадаю, кожен це відчув… Саме тому ми зобов’язані дізнатись – хто зацікавлений у тому, аби Дара покинула «Притулок»…
– Вона ж сама нас вчила говорити вголос про все, що на душі, – Мітя наче прокинувся зі своі?х філософських роздумів, – а виходить, до кінця так і не навчила, раз хтось носить камінь на серці…
– Дара вчила нас бути відвертими, це правда, – лікар зітхнув, ніби жалкуючи за моі?ми марними намаганнями… – Окрім всього, вона добровільно відкрилася вам, сподіваючись на порозуміння і взаємність… А замість останнього отримала недвозначний натяк на те, що в «Притулку» і?й не місце…
Я завмерла у кутку, де зазвичай примощувався Дмитро Михайлович, намагаючись бути малопомітним. Мені хотілося провалитися крізь землю. Наче з’ясовувалась доцільність мого існу– вання на цьому світі.
– А якщо це зробив хтось чужий? – несміливо озвався Іван-тесля. – Хтось, хто не має відношення до «Притулку»?
– Припустимо… Я й сам над цим думав, – лікар схвально хитнув головою. – Хоч всі закони логіки – проти подібного припущення… По-перше, за межами «Притулку» Дара практично нікого не знає, окрім кількох селян, з котрими контактувала за час короткочасного відлучення… Сільські люди віднеслися до неі? доброзичливо і з повагою, навіть по-дружньому… По-друге: дядько Степан невпинно і цілодобово дбає про безпеку, і єдиний шлях, яким можна потрапити на територію, уникнувши пильного Степанового ока, – через ліс, обійшовши Соковицю…
– Так це і доводить, що то мав бути хтось із місцевих… Вони у лісі, як риба у потоці, – Іван настоював на своєму.
– Малоймовірно, – заперечив Мітя, шкрябаючи потилицю. – Рижка і Лишка розбудили б всю околицю. Пішта-бачі відв’язує і?х і не кормить на ніч, щоб не лінувалися… Це мав бути хтось такий, кого вони впізнають… Справді, замкнуте коло…
– Про що я й кажу…
Кожен із присутніх поринув у власні роздуми… Жінки співчутливо і розгублено поглипували на мене – і?м не хотілося, аби підозра падала на котрусь з них. Чоловіки більш рішуче переглядались – виведення злочинця на чисту воду вони сприйняли як справу честі.
Лікар мовчав, даючи можливість кожному подумати, і врешті в нього виникло несподіване рішення:
– Те, що трапилось вночі, так чи інакше залишиться на совісті того, хто це скоі?в. Вважаю найперше, що ми маємо зробити – це довести Дарі нашу прихильність… Можливо спосіб, який я вам запропоную, – не найкращий, може навіть по-дитячому наі?вний, але наразі нічого кращого я вигадати не можу. І якщо Дара не проти, – лікар обернувся до мене, і я, не підозрюючи, про що йдеться, мовчки кивнула головою в знак згоди.
Дмитро Михайлович витягнув з нагрудноі? кишені портативний нотатник, який завжди носив із собою і, погортавши, акуратно вирвав кілька чистих аркушів. Розірвавши і?х на дрібніші рівненькі шматочки, роздав здивованим притульчанам. Видобувши з тієі? ж кишені самопис, він пояснив:
– Я поставлю вам одне-єдине запитання: «Чи бажаєте ви, аби Дара залишалася з нами у «Притулку»? Якщо ми не навчилися до кінця ще бути відвертими, то принаймні спробуйте це зробити анонімно, і ніхто ніколи не дізнається, чим спричинене ваше бажання. Важливим буде сам факт…
Лікар залишив самопис на столі, накинув на плечі пальто і вийшов надвір, аби залишити пацієнтів сам на сам з власними думками. Я тихенько підвелася, і так само накинувши пуховик вислизнула вслід за ним. Дмитро Михайлович нервово палив…
– Ви не ображайтесь, Даро, проте іншого виходу я не бачу… Краще з’ясувати негайно, чи приховує хтось за пазухою камінь, аніж жити у постійному страсі, що колись той камінь влучить вам у голову…
Один за одним притульчани покидали і?дальню. Проходячи повз нас, вони якось винувато прощалися, ніби на плечі кожного ліг незаслужений тягар бути одним із підозрюваних. Сніг порипував у них під ногами, мов хрумка морквинка на зубах, і погляд кожного мимоволі прикипав до нашого будинку під горою, наче десь за білими кучугурами міг зачаі?тися таємний зловмисник. Проте окрім пишно, по-весільному вбраноі? Соковиці, і?м не вдавалось розгледіти нічогісінько, і вони нерівним ланцюжком чимчикували до корпусу, тихо бажаючи нам з лікарем спокійноі? (що було як ніколи доречно) ночі.
Повернувшись в порожню і?дальню, ми побачили на столі всі вісімнадцять папірців. Зібравши і?х, Дмитро Михайлович присів на стілець і розклав перед собою на рябу скатертину. З кожним розгорнутим і прочитаним папірцем його обличчя світліло. Відклавши останній, він підвів до мене голову:
– Я так і знав, Даро… Я просто хотів впевнитись у цьому. Хоча… Що гріха таі?ти… Я був певний… Не там ми шукаємо, Даро, і це ще більше заводить у глухий кут…
На всіх вісімнадцяти клаптиках різними почерками, було виведено одне-єдине слово: «ТАК».
Калатали дзвони… Народ поволі стікався до храму. Собор височів на узгір’і?, урочистий, підтягнутий, підпираючи білосніжними шпилями небо. Старшим людям важко до нього дістатися, і процесія нагадувала сходження до Олімпу. Була неділя і свято Святого Миколая.
Макс з цікавістю спостерігав із вікна автівки незвичне для нього дійство. Водій припаркував «Land Krauser» обабіч, щоб уникнути зайвих цікавих поглядів.
Нечасто Максові доводилось відвідувати службу Божу. Зазвичай у церкві бував на він– чаннях та на хрестинах у друзів та партнерів по бізнесу. Тоді все відбувалось інакше – майже як на приватних корпоративах. Обмежена кількість присутніх, улесливий церковнослужитель, котрий після помпезного торжества отримував незмінну купку зелених, продовження святкування в престижній бенкетній залі… Але щоб отак, у натовпі, серед простого люду…
Проте Броніславом Всеволодовичем була дана чітка вказівка: відтепер претендент на по– саду міського голови має знаходитись у тісному контакті з народом. Та ще й сьогодні, на святі Миколая – покровителя ще пануючого мера Миколи Антоновича.
Броньовані авто зі службовими номерними знаками вишикувались в ряд, схожі на зграю акул, що перед атакою стратегічно розташувалася на геометрично правильній відстані одна від одноі?. Чорні, натерті до блиску, непідступні вони наче кидали виклик простому заклопотаному люду, що тягнувся до церкви з незмінною молитвою за здоров’я, спокій, мізерний статок, за справедливу владу… Покарлючена, як і і?і? ціпок, бабуся зацікавлено спинилась, роздивляючись небачене металеве диво. Та обурений клаксон однієі? з «акул» прогнав і?і?, мовляв, чого рота роззявила, проходь собі далі. І вона, з несподіванки відсахнувшись, перелякано перехрестилась тричі і почимчикувала до храму за милістю Божою.
- Предыдущая
- 36/57
- Следующая
