Притулок - Андрусів Вікторія - Страница 34
- Предыдущая
- 34/57
- Следующая
Погляд і?і? мутнів, зуби почали дрібненько цокати, а тіло якось незграбно сповзало убік…
– Манюне, не в тім річ… Ти… – Макс не встиг договорити, бо вже не було кому… Очі і?і? помутніли, і зіниці закотилися догори, оголюючи незрячу матовість білка… З легенів захрипіло, і в кутиках рота набрякала білим наростаючим згустком піна… Вона тихенько зсувалася з ліжка, втрачаючи свідомість…
Максові стало страшно. Здавалось, його переляк ось-ось переросте в істерику. Він не нава– жувався мчати по допомогу, адже Естер лежала майже роздягнена і дати пояснення цьому було неможливо… Звісно, ніхто не повірить у те, що роздягнулася вона сама, з власноі? волі… Єдиний логічний висновок, що витікав з побаченого – це ганебне звинувачення у бажанні поглумитися над хворою безпорадністю. Навіть припущення чогось подібного видавалося наразі жахливим… Макса охопив розпач. Із дівочих грудей доносився глибокий, мов вируюча лава, клекіт. Несподівано до Естер повернулися ознаки притомності, і вона почала хапати ротом повітря. Макс зрозумів, що вона задихається… Рвонув до дверей… Миттєво стали байдужими всі можливі підозри й звинувачення… І тут у свідомості промайнув спогад: авжеж, він від когось чув, що найбільша загроза при апоплексичному нападі – це вдавитися власним язиком. Отже, будь-яким шляхом треба запобігти цьому… його погляд ковзав по столі, по кількох порожніх полицях, окрім яких у халабуді нічого більше не було. На одній з них він помітив старий заіржавілий садовий інвентар, забутий, вочевидь, садівником. Зрозумівши, що окрім давно затупленого інструменту більше нічого тут не знайти, Макс обережно переклав голову Естер з руки на ліжник. Вже за мить він розтулював дівчині уста і, за кілька спроб прихопивши посинілого язика, притискав його металевими п’ястуками до піднебіння.
– Ось так… Ось… Так воно буде краще… – приговорював сам до себе. – Зараз, Манюне, зараз… Все буде окей… Не хвилюйся… Я вкладу тебе зручніше, і незабаром все буде гаразд…
Він мостив і?і? тіло на дошках і прикривав покривалом.
– Даремно ти роздяглася, Манюне… Застерігав я тебе не робити цього?… От і доводиться тепер мерзнути… А ти ж не хотіла мене слухати.
Макс боявся замовкнути, аби не чути гнітючоі? тиші, що стояла навколо, неначе сподіваючись на те, що попри все Естер підтримає розмову. Проте дівчина лежала безмовно і, пересвідчившись у тому, що вона дихає, Макс не знав, що робити далі. Витягнувши з кишені паперову хусточку, він витер піну навколо рота і легесенько відпустив язик. Впевнившись, що небезпека минула, й далі приговорюючи до неі?, він взявся і?і? одягати:
– Ну от… Так буде значно краще… Тепліше… Он які худюсінькі у нас рученята… – намагаючись втрапити і?і? неслухняними руками у рукави светра, він мимоволі замислився, скільки може важити отака майже прозора істота. Синяві жили перепліталися на тих руках складним візерунком, в котрому проглядалися не лише ріки, а й ледь помітні потічки. – Це про таких кажуть – блакитноі? крові.
Макс обережно, аби не пошкодити чи зламати, наче на порцелянову ляльку, натягував через голову светр і загортав у тепленьку хутряну кацабайку. Брав і?і? на руки і, завбачливо пригнувшись, аби не перечепитися за задвірок, виносив надвір… Вона здавалась йому легкою, мов пір’і?нка, і він подумав, що певно стільки важать небесні прибульці – оті кумедні маленькі чоловічки, що зазвичай у мультиках прибувають на Землю з іншоі? планети.
Коли він заніс Естер у дім, всі зрозуміли, що трапилось. Дворецький підтримував непритомну ношу. Телефонували до лікаря. Медсестра, перехопивши безпорадно звислу руку в свою, про– слуховувала пульс. Мама перелякано дріботіла услід за процесією в спальню:
– Вибачте, Максе. Ми не мали відпускати вас з Естер без супроводу, – вона тремтіла, мов самотній забутий листочок серед голого гілля, і, здавалось, сама ось-ось знепритомніє…
Та після всього, що Макс пережив, було не до вибачень. його лихоманило. Вмостивши Манюню на широченне інкрустоване ліжко, він на мить завмер, прислухаючись до і?і? дихання. Та його серце перебивало ледь чутну ознаку і?і? життя, калатаючи так, що здавалось, здатне розірвати груди.
– Максе, вам зле? – розчавлена бідою жіночка з останніх сил намагалась давати розпорядження служці… – Негайно!.. Негайно принесіть склянку води і заспокійливе…
Макс поволі повертав собі рівновагу:
– Не зважайте… Пусте. Головне, аби і?й стало краще…
Діждавшись лікаря, він тихенько відкланявся. І, лишень сівши в автівку, знесилено відкинувши голову на підголівник та заплющивши від утоми очі, Макс відчув нарешті тягар відповідальності за все, що довелось пережити. В ту мить він забув навіть про відразливу витівку Манюні і про свій протест, що спровокував епоплексичний напад. Єдина думка настирливо бурила мозок: «Дай, Боже, небесну благодать, аби оте нещасливе напівдитя раз і назавжди одужало…»
… Раніше я остерігалася виходити на лікарняний майданчик, коли хворих виводили напрогулянку. Незважаючи на пильне око Янка, кожен з них був здатен на непередбачувані вчинки. йшлося про мешканців «янгольського», адже ті, що знаходились на реабілітаціі?, не потребували невпинного нагляду – вони вештались по подвір’ю довільно, шукаючи собі роботи чи бодай якогось заняття. На них не реагували навіть Рижка та Лишка, яких дядько Степан мав звичку попід вечір спускати з ланцюга. Окрім всього, за час польових робіт ми встигли звикнути одне до одного, а з деким навіть заприятелювати. Наші зустрічі в і?дальні переросли в дружні диспути, і всі чекали і?х з нетерпінням, вносячи цим бодай якесь розмаі?ття у розмірене й одноманітне притульчанське існування.
Проте цього разу я чомусь вирішила не відлучатися, а залишитися біля Янка. Не могла ж я довіку боятися людей, котрі потребували допомоги, самі цього не усвідомлюючи. І коли пацієнти, дбайливо закутані Одаркою у старі пальта, куфайки, вовняні кацабайки, повиповзали на світ Божий, мов мурахи з-під землі після сплячки, я нікуди не пішла, а примостилася поруч з Янком в облюбованій альтанці.
– Даремно ви це, – бідкався Янчо на хоробрість задуму, проте проганяти не став.
Загалом, ніхто не звертав на мене уваги – кожен був зайнятий собою. Хіба ота дівуля, що любила голосно реготати і підмальовувати вульгарно вуста, причепурившись у ядовито-бузкову шапочку і безглуздо довжелезний шарф, що сягав і?й ледь не по литки, зверталася до когось неіснуючого з доріканнями:
– А ця що тут робить на моі?й територіі??.. Ні, ви мені скажіть, звідки вона взялася?! І що то за вигляд такий – ні риба, ні м’ясо… З таким виглядом вона тут нічого не заробить… Тільки повітря нам псує… Хіба вона не знає, як порядна курва має виглядати?.. – і дама безпардонно оголювала аж по сідниці ноги у вовняних панчохах.
– Що це з нею? – запитала я у Янча, та він реагував на монолог без емоцій.
– Не звертайте увагу, вона не агресивна. І?і? знайшли свого часу «на панелі» непритомну, ослаблену від фізичного насилля, що спричинило значні зрушення психіки, і привезли сюди… А ось того, – Янко очима повів у бік дядька, котрий, не відводячи від землі очей, щоразу міряв рівними кроками подвір’я, коливаючись, наче важіль у годиннику, – треба остерігатися. Кілька разів він примудрявся дременути у село, зчиняв там такий гармидер, що селяни, обурюючись, писали петиціі? у керуючі інстанціі?…
– То часом не він шибки у селі лущив, мов горіхи, і в крамниці кардибалет влаштовував?
– А ви звідки знаєте? – здивувався Янко. Від вас, бачу, жодна інформація не втаі?ться…
– Мітя розповідав, коли ми в село ходили… А ще казав, що його по кілька діб прив’язаним до ліжка тримають, з метою профілактики…
– Буває… – Янко підвівся, аби зібрати всіх докупи і супроводити по палатах, а мене завбачливо застеріг: – Раджу вам піти… Я – за Хеленою.
Коли хлоп’яга повернувся на подвір’я, супроводжуючи мовчазну сувору Хелену, я сиділа на тому самому місці, де ми щойно попрощалися. Такого Янко від мене не очікував і розгубився. Та вже за мить взяв себе в руки і приготувався до оборонних дій, напружено стежачи за кожним рухом Хелени. А вона вовчим поглядом вивчала довкілля. І коли той погляд, ковзнувши по альтанці, мов рентгенівський спалах, зафіксував мою присутність, я похолола: одна справа – бачити і?і? з вікна, усвідомлюючи власну недосяжність, інша – отак, сам на сам з непередбачуваністю та небезпекою. Хелена не зводила з мене очей. Кілька хвилин ми зціпеніло спостерігали одна за одною – так напружено, що я відчувала, як час бринить у повітрі фальцетною нотою. І тут несподівано Хелена послабилась, наче нікому невидимий внутрішній механізм дав несподівано збій. Наче спонукаюче до агресіі? коліщатко, пригальмувало звичний біг, й іскра свідомості промайнула у і?і? очах. Такою я бачила і?і? на побаченні з мамою – безпомічною, розгубленою… Вона повільно відвела від мене погляд і, вдавши байдужість, пішла у протилежний бік. Зупинилась, придивляючись до Соковиці, наче щось пригадувала. Те щось було дуже важливим, проте не мало певних обрисів і тим самим приносило і?й біль. Вона мовчки благала Соковицю нагадати, що ж там трапилось з нею, та гора стояла мовчазна й незворушна, як завжди. Не діждавшись відповіді, Хелена добровільно вернулась до охоронця, котрий отетеріло спостерігав за всім, що відбувається.
- Предыдущая
- 34/57
- Следующая
