Дебілка (збірник) - Андрусів Вікторія - Страница 9

• Предыдущая
• 9/43
• Следующая

Тоня стояла посеред дитячого майданчика і витирала сльози…

– Тьотя, ти цого плацес? – мале хлоп’я, з ніг до голови вимащене піском, завзято підтягувало шмарклі. – Тьотя, не плац… Йди до нас, ми фортецю будуємо…

– Ех, малеча… Мою фортецю щойно зруйнували…

Тонін відчай перервав телефонний дзвінок… Сашко… Відповідати чи не відповідати? Ні, не буду… А втім… Варто сказати йому все, що я про нього думаю… Наважилась… Прокашлялась… Піднесла слухавку до вуха…

– Тонь, привіт!!! Питання на засипку!!! Які квіти тобі найбільше до вподоби? Я знаю, що ти любиш польові, але сьогодні не годиться… Тонь… Я хотів зробити тобі сюрприз… На вечерю нас чекає мама… Вона приготувала святковий пиріг… Хвилюється… Я попередив, що хочу при ній офіційно тобі освідчитись… Тонь… Чому мовчиш? Я розумію, ти шокована… То я куплю на свій смак… Троянди… Багряні… Тонь… Алло… Скажи щось… Ну добре… До вечора… Люблю тебе…

Мефодій заходив до храму розкуто, по-свойськи, як ґазда до рідної хати. Філігранно складав пальці – тонкі, до важкої роботи не звиклі, мочив пучку у мармурову мису з водою при вході та й широко хрестився… Давно підмітив – отак відкрито, з розмахом на цілі груди хрестяться здебільшого старі й діти, і це викликає довіру, ба навіть зворушує… Та загалом хто як умів, так і хрестився, механічно піднімаючи руку за кожним «…За Отця, і Сина, і Святого духа, амінь». А були й такі, як ось оті прикоцані крутелики, що узяли собі за моду відмолювати безчинства й ледь зводили обважнілі каблучками пальці трохи вище пупа, ліниво креслячи у повітрі асиметричні фігури, не маючи й гадки про істинну значимість хрещення… Та байдуже, Господь із ними… Ніщо не здатне заховатися від Мефодієвого проникливого ока, та наразі не до них…

Як розпочиналася служба, поруч з іншими не сідав. Ставав навколішки відразу біля входу – біля мармурової миси на низький дзиґлик при землі і вдавав, що молиться, а сам тим часом уважно розглядав присутніх. «Публіка» розподілялася на кілька каст. Тих, що приходили на службу щонеділі, знав у обличчя і намагався триматися від них якомога далі, аби не мозолити очі… Ті йшли до церви, як на недільну шпацірку, готуючи заздалегідь нове вбрання й капелюшки, аби ще раз похизуватися перед заздрісними сусідами… Казання слухали неуважно, вертіли головами, наче гуси, аби зафіксувати подробиці чужих гардеробів.

– Ви чули, що розповідав сьогодні священик на казанні? – перепитували одні у інших після Служби.

– Про що мова? Господь з вами… А ви бачили, що Степанова Дарка вже втретє приходить у тому самому костюмчику?!! Як бач, криза й справді добряче по них вдарила… То ліпше би вдома сиділа, аніж соромитися отак поміж людей…

…Та були й такі, що молилися ревносно й самовіддано, ледь не до безпам’ятства б’ючи поклони й забуваючи при цьому про все на світі… Саме оці, останні, цікавили Мефодія найбільше… При їх появі очі його починали блищати, мов напуцовані золочені канделябри вздовж вівтаря. Зір напружувався, увага загострювалась – ще б пак!!! Саме оті, що з фанатичним блиском у очах, забувши про оточуючих і «концентруючись» на очищенні душі, свято вірили у вартісність купюри, що ляже «на розвиток храму» й анулює найлютіші гріхи… Кидали гроші, не шкодуючи, впевнено, без тремтіння у руці, притаманного старим, замотаним у дрантя бабусям, що довго копирсалися у гаманці у пошуках бодай чогось «на Боже»…

І саме тут розпочиналося головне дійство… Весь обряд, що тривав далі, Мефодія вже не займав… Власне, він навіть не знав, чим зазвичай закінчується церковна служба – до причастя й благословенія йому не поталанило добути ані разу. Чекала робота… Обов’язково знову перехрестившись, він вирушав до рядів, і зо десяток разів ввічливо повторивши «перепрошую», знаходив собі притулок на одній із довжелезних дерев’яних лавиць. У ту мить він вже бачив здобич – пухкий гаманець, що опиниться незабаром у його кишені… А далі – справа спритності… І саме на словах священика «…то ж побажаємо одне одному душевного спокою, браття мої», коли, як годиться в католицькому храмі, кожен потискає сусідові руку, Мефодій казав собі: «Зараз». І щиро тиснув спітнілу від урочистого дійства простягнуту йому долоню:

– Спокою вам…

– І вам… Душевного насамперед…

Наставала кульмінація. Невеличка маніпуляція і гаманець опинявся у Мефодієвій кишені… Все… Справу завершено… Залишалося змішатися із натовпом і спритно юркнути геть…

– Перепрошую… Ще раз перепрошую… Щось мені зле…

Люди, поступаючись дорогою, співчутливо ховали черевики попід лавиці і пошепки заспокоювали:

– Звісно… Будь ласка… З кожним може трапитись…

…Що б не було, та Мефодій ніколи в житті не вийшов із храму, не перехрестившись… Його очі були світлими й смиренними – такими, які бувають здебільшого у ченців після очищення молитвою душі… У цю мить він забував про все на світі, навіть про чужий гаманець, що чомусь не пік йому кишеню… Натомість – покора і невичерпна подяка Всевишньому за те, що дарує йому, грішному Мефодію, милість заробити на кавалок хліба…

– Не годиться, синку, з храму йти, коли служба Божа триває, – сухенька покарлючена бабця, тулячись до храмних сходів, тримала на колінах розгорнутий, пожовклий від старості псалтир… – Боженько любить, аби його до кінця вислуховували… Йти посеред казання – великий гріх…

– Знаю, мамцю, знаю, що гріх… Бог добрий… Він простить… Така в мене робота, – виймав з кишені чужий гаманець, впевнено у ньому копирсався, і, намацавши чималу купюру, щиросердо подавав жебрачці…

– Помоліться за мене, мамцю, – кланявся у ноги і йшов собі, мріючи про те, що бодай одного разу поталанить добути до кінця служби Божої і прийняти із священикових рук омріяну проскуру…

Літери губили чіткі обриси у мене перед очима і стікалися у суцільну безформну чорнильну масу, як бистриці[32] у лаворі[33], що після тривалого кип’ятіння перетворюються на джем… Закрила останній учнівський зошит із перевіреною контрольною і з полегшенням відклала його до загального стосу… Ну нарешті… Як же це все остогидло… Зняла окуляри, і від різкої відсутності діоптрій світ поплив кривулястими витонченими кільцями, як тютюновий дим у досвідченого курця… Та це тільки мить… Стріпнула головою, навела різкість, сфокусувала зір… Протерла грубі скельця бавовняною хустинкою і відклала в пуделочко… На сьогодні все… То й що з цього?.. А куди ж іти?.. Вдома не встигнеш переступити через поріг, як мамина повчально– педагогічна промова заскочить в кожному закутку, навіть у туалеті: «…Що це ти собі за манеру обрала – засиджуватись допізна у школі?.. Я у твої роки більш домашньою була, хоч обсяг роботи в інституті не зрівняти з твоєю виправною колонією… А я навіть курсові перевіряла вдома, не тиняючись по порожніх аудиторіях…» І чому це щоразу вона називає наш гуманітарний ліцей виправною колонією?.. Створюється враження, що всі діти по закінченню середньої школи миттєво перетворюються зі «злочинців» на вундеркіндів винятково тоді, коли вступають до ВИШу… Чудасія… Або ж: «…Скільки разів я тобі казала – пиши дисертацію, захищай кандидатську… Та ж ні… Тобі спідручніше неповнолітніх дебілів учити… На їхньому фоні ж бо ти ще сяк-так виглядаєш… Я вже з дитинства бачила, що з тебе хосна не буде…» Отакої… А я ж насправді керую доволі сильним і дружним класом… Та й спільну мову ми знаходимо з учнями, як рідко хто зі вчителів… Сиділа, опустивши голову на лікоть й усвідомлюючи, що попри втому йти нікуди не хочеться… Пахло крейдовим розчином, як зазвичай після учнівського чергування, коли попри всі намагання вимити дошку і губку холодною водою залишаються білі патьоки і стійкий запах крейди, від якого рипить на зубах… Безглуздо скупчені по кутках різностатеві глечики з кімнатними рослинами, що давно припинили всотувати у себе мікроби і фільтрувати повітря, заради чого власне й зносилися у обов’язковому порядку з учнівських квартир… Незграбні, покарлючені, ледь жевріючі життям… Розуміли, що потрапили сюди завдяки власній незугарності – ніхто ж бо гарну пишну рослину на поталу крейдовому запаху ніколи з дому не віддасть… Страшна річ, коли тебе ніхто ніде не чекає… На те б моя воля, залишилась би тут до ранку, отак скоцюбившись і дрімаючи на порепаному вчительському столі… Та якими ж поглядами змірюватиме завтра вранці педагогічний «високоморальний» колектив… Такими ж спопеляючими як мамин… «Пиши дисертацію, – каже… – Ми з батьком-небіжчиком обоє захистилися у свій час, одна ти в сім’ї – ну чисто дебілка»… Що на таке відповідати?.. Що у часи їхньої пролетарської молодості кожен вихованець робітничої сім’ї ледь не зобов’язаний був досягати наукових висот, куди по-справжньому інтелігентним людям було зась… Ось і утворився внаслідок цього новий і кумедний прошарок професури «з народу» – з чорними смужками попід нігтями і густим смородом їжі з ротової порожнини, що приводило у нудотний стан студентську аудиторію протягом нескінченних голослівних лекцій про високі матерії… «Вступай в аспірантуру», – каже… Я би й не проти… Наважилась навіть якось завітати до прийомної комісії з документами… І чим все скінчилося?.. Сором згадати…

• Предыдущая
• 9/43
• Следующая