Дебілка (збірник) - Андрусів Вікторія - Страница 7

• Предыдущая
• 7/43
• Следующая

– Ах ти ж свинота… Ніяк не можеш позбавитись спокуси наживи… Забудь… Це були звичайнісінькі рятувальники…

– Ні, Женю… Це були типові мудаки…

Перекинувши одяг через руку, аби не виглядати непристойно вбраними серед знуджених нудіків, ми чимчикували у бік кольорових парасоль, де у свіжопофарбованих (до сезону) ятках наливали у півлітрові пластикові горнятка, а також у скляну тару живе бочкове… Байдужі тіла, що розкинулись навколо, підставляючи сонцю цілком незбудливі завдяки відвертості й масовості збіговиська геніталії, свідчили про повну апатію їх власників до навколишнього середовища… Тіла не ворушилися при появі оголених банякоподібних цицьок чи непомірно великого навіть у інертному стані пеніса… І якби раптом серед усього тілесного мотлоху завалялася Клаудія Шифер чи Наомі, всім однаково було б до дупи… Цілковита нірвана… Відпочинок вдавався, що й казати…

Наступного дня приспане напередодні море активізувалося… Розбурхані хвилі гепали у кам’яні скелясті дармовиси так, як наш п’яний сусід дядя Льоня, коли дружина замикала перед його носом двері на ключ… Він розганявся на всю довжину майданчика і безрезультатно гатив плечем у неприступний броньований метал, а потім, усвідомивши власну безпорадність, сідав на сходи і жалісно хлипав…

Негода мене не злякала, я люблю стихію… І скинувши похапцем все, у чому прийшла, вже мчала до води у той час, коли Даня помірковано стягував із себе сандалі, шорти, сорочку, труси…

– Жень, може не варто сьогодні? Дивись, який вітер… Зачекай, може вщухне…

Та де там… Коли я бачу воду, мене не спинити… Клекіт хвилі проковтнув кинуті через плече слова:

– Не дрейф… Все буде о’кей!!! – і за мить широкий мах тренованої руки вже розтинав воду – хутчіш туди, де понад усе на світі хочеться і вдається уявляти…

Цього разу я бачила себе чайкою… Гарно бути птахом… Благородно й безпечно – на птаха не патрують рибалки, такий птах і у повітрі, і у воді, й на суші – наче вдома… Ані клопоту нема, ані страху, а натомість – безмежна воля… Як там у Чернишевського: «…чому люди, мов птахи, не літають?…» Отак дрімаючи, я не зчулася, як небо затягло темним сонценепрониклим наметом… Розплющила очі і злякалася: «Ого!!! Буде буря!» Обернулася до берегу, де серед мурашок, у котрих відстань перетворила людей, дрімав і Денис… Серце неприємно штрикнуло – невже йому цілком байдуже, що насувається негода, а може й небезпека?.. Задрімав, мабуть…

Тим часом хвиля, нетерпляче наступаючи на попередню, гнала водяні валуни заввишки ледь не у людський зріст… Треба повертатися, не зважаючи на багаторічний досвід пірнальниці… Замах руки, ще один, ще… Напрямок вітру загрозливо змінювався, відкидаючи беззахисне тіло, насміхаючись над марними людськими зусиллями… І варто було здолати бодай кілька метрів у потрібний бік, як вода підхоплювала і жбурляла назад, у відкритий простір, руйнуючи спроби подолати стихійну міць… «До берегу, хутчіш до берегу», – стугоніло в голові, а натомість по обрисах суші, які віддалялися, я розуміла, що завдання стає дедалі складнішим… Безпомічність – ось що збиває з пантелику найбільше… Безпомічність і загальна байдужість, що ще вчора викликала неабияке захоплення, та наразі лякала понад усе. Ще б пак! Кому з голих стурбованих негодою відпочивальників, що заметушилися берегом, збираючи бігцем килимки, аби вчасно драпанути й не змокнути, прийшло б на розум, що серед хвиль бовтається цілковитий ідіот, чи то пак ідіотка? Раптом одна з постатей-мурашок, покинувши метушливий рій, опинилась впритул до води, зосереджено вдивляючись у морську далечінь… Ну звісно, це ж Даня!!! Яка я дурепа, припустивши, що мене могли покинути напризволяще! І з останніх сил видряпавшись на верхівку водяного валуна, я горланила, що було сили: «ДАНЯЯЯЯЯЯ!!! Я ТУУУУУТ!»…

Не знати, чи мене хтось почув, бо постать завмерла, не ступивши ані кроку у мій бік, а натомість, приклавши долоньку кашкетом до очей, настирливо щось видивлялася, і тільки вітер доносив обривистими клаптями звуки, що губили зміст серед зростаючої стихії: «ЖЕНЮЮЮЮ!!!.. ВЕРТАЙСЯ!!! ПЛИВИ… НУ Ж БО… НАЗАД… МЕРЩІЙ, ЖЕЕЕЕНЬ!!!»

Та мені було вже байдуже: налигавшись солоної води, я цілком ясно усвідомлювала приреченість, і єдина думка, на яку ще був спроможний атрофований страхом мозок, вертілася у голові, наче стара вінілова платівка, котру заїло і немає кому спинити: «Сама винна, сама, сама, сама… Величезний гріх – загравати зі смертю, уявляючи себе мерцем… Бог не любить крамольних розваг… Ніщо так не породжує фатальність, як уява… Виборсуйся тепер сама, сама, сама»…

…Останнє, що я побачила над собою, силоміць розплющивши до світу пекучі від солі очі, – це вчорашній білосніжний гвинтокрил, що ступором завис просто над моєю головою… Він опустився так низько, що здавалось, от-от зачепить черевом хвилю… Викинувши з нутрощів мотузкову драбину, що вихилялася врізнобіч за вітром, мов дресирована гадюка, гвинтокрил людським голосом щосили репетував: «Чіпляйся!!! Чіпляйся мерщій, дурепо, бо загинеш…» Забракло сил… І за мить чоловіче вбране у білий одяг тіло, відокремившись від металевої матриці, виплюнулось з гвинтокрилого лона і забовталося поруч серед хвиль… Знепритомніла…

Перше, що я почула, – два чоловічі голоси, які доносилися начебто здалеку… Та непомітно примруживши око побачила, що вони зовсім близько – поруч, на суші, і мають власників… Один із них належав хлопцеві, що, скинувши з себе мокрий одяг, завзято його викручував… Інший – безперечно Денисові, котрий стурбовано тримав мою руку у своїй, іншою механічно погладжуючи волосся, від чого зовсім донедавна я хапала приємні збудливі дрижаки, а наразі відчувала огиду…

– Гадаєш, небезпека минула?

– Ти ж сам бачиш, шо вона рівно дихає… І пульс нормальний…

– На, візьми рушник… Застудишся…

– Пішов ти зі своїм рушником подалі… Як ти міг відпустити дівчину, коли бачив, що насувається буря? Прикінчити тебе мало… – хлопець приклав до вуха водонепроникний годинник, але це було зайвим – «ROLEX» завжди забезпечував гарант якості…

– Її неможливо спинити… Та й плаває вона відмінно… В школі на юніорський мінімум здавала…

– Це мізків у тебе – мінімум… А сам чому за нею не поплив, гер-р-рой?

– Я не вмію плавати… Якщо чесно, я подумав, що вона мене розігрує… Мав необережність розповісти, що потрібна екстремальна ситуація, аби навчити когось плавати… А Женька… Вона вміє спровокувати будь-яку ситуацію, аби досягти мети… Хто б здогадався, що це все – насправді, а не звичайнісінький розводняк…

– Знаєш, що я тобі скажу… Мудак ти – ось ти хто… Я б на її місці у твій бік не глянув…

Я відчувала потилицею, як шурхотять по гальці, віддаляючись, босі ноги… Хотіла спинити, подякувати, заглянути йому у вічі і не відпустити ніколи… Байдуже, чи він і справді рятувальник, а чи один із «нових українських», котрі літають занизько над нудіками задля власної розваги… Він, наче прочитавши думки, спинився за крок від мене… Нахилився, ніби хотів ще раз пересвідчитись у тім, що постраждала поволі приходить до тями:

– Гарна…

– І що тебе привело сюди, красуне? – перед Тонею стояла жінка невизначеного віку, розпелехана, з набряклими повіками й дотліваючою цигаркою у пожовклих від тютюну пальцях. На її ногах були старі діряві капці, а непомірно відверте декольте цвітастого халату оголювало величезну відразливу волохату родимку ледь не на пів-бюсту.

Тоня стояла наче вкопана. Приятелька Любка попереджала: «Нічому не дивуйся. Люди, які мають зв’язок з потойбічним світом, виглядають дивакувато, вони інакші. Але нічого й не розповідай, вона сама тобі все розповість: і чи Сашка тебе справді любить, і коли поберетесь, і скільки діточок матимете, і чи грошики у кишені водитимуться… Вся твоя доля у її картах лежить… Недаремно вона – ПРОВИДИЦЯ!!!»

Тонька щоправда пручалася, бо ще бабця-небіжчиця попереджала: «Ніколи, дитино, не спокушайся заглянути в майбутнє… То є великий гріх… А як з’являтимуться сумніви чи незрозуміле сум’яття на серці, піди краще до церви та й помолися – все, як рукою, зніме…»

• Предыдущая
• 7/43
• Следующая