Затемнення - Майер Стефани Морган - Страница 55

• Предыдущая
• 55/112
• Следующая

— У-у-у, — застогнала я. Завтра розпочиналися випускні іспити, і був скорочений день. Я мала здавати алгебру й історію — єдині два предмети, з якими я не дружила. Отож доведеться майже цілий день провести без Едварда і постійно хвилюватися. — Я ненавиджу, коли мене няньчать.

— Це тимчасово, — пообіцяв він.

— Джасперу буде нудно, а Еммет із мене кепкуватиме.

— Вони поводитимуться гарно.

— Ага, — буркнула я.

А потім мені на думку спав ще один варіант, окрім няньок.

— А знаєш… після вогнища я ще не була в Ла-Пуші.

Я уважно виглядала будь-яку зміну в його виразі обличчя. Едвард ледь-ледь примружив очі.

— Там я буду в безпеці, — нагадала я йому.

Декілька секунд він обмірковував мої слова.

— Мабуть, ти маєш рацію.

Його обличчя зберігало спокій, проте було якимось занадто безвиразним. Я мало не запитала, чи не хоче він залишитися, але потім подумала, що Еммет, понад усякий сумнів, поглузував би з мене, і змінила тему.

— Тебе вже мучить спрага? — запитала я і потягнулася, щоб розгладити невелику тінь у нього під очима.

— Не дуже.

Мене здивувало, що він неохоче про це говорить. Але я чекала пояснень.

— Нам треба набратися сили, — пояснив він так само знехотя. — На зворотній дорозі ми знову полюватимемо, шукатимемо велику здобич.

— Це робить вас дужчими?

Він подивився мені в обличчя, ніби щось там шукаючи, але на ньому не було нічого, окрім чистої цікавості.

— Так, — нарешті сказав він. — Людська кров робить нас іще сильнішими, хоча й ненабагато. Джаспер міркував про те, щоб змахлювати — якою б ненависною не була йому ця ідея, але він занадто практичний. Проте він цього не запропонує. Він знає, що скаже Карлайл.

— А це б допомогло? — тихо запитала я.

— Яка різниця? Ми не збираємося змінювати того, ким ми є.

Я насупилася. Якщо це могло допомогти, навіть трохи… але потім я здригнулася, зрозумівши, що готова бажати чиєїсь смерті, аби захистити Едварда. Мені стало лячно від себе самої, але я не могла заперечити це бажання.

Він знову змінив тему.

— Тому вони такі сильні, звичайно. Вампіри-перволітки наповнені кров’ю — власною кров’ю, яка змінюється. Вона ще зберігається у м’язах і зміцнює їх. Їхні тіла витрачають її повільно, і, як сказав Джаспер, сила починає зменшуватися за рік.

— Наскільки дужою буду я?

Він усміхнувся.

— Дужчою за мене.

— Дужчою за Еммета?

Його усмішка стала ще ширшою.

— Так. Зроби мені послугу, виклич його помірятися силами. Для нього це буде гарна наука.

Я засміялася. Це звучало так кумедно!

Потім я зітхнула і зіскочила зі стійки, тому що далі відкладати було не можна. Мені треба було зубрити, зубрити і ще раз зубрити. На щастя, у мене був Едвард, з якого вийшов чудовий репетитор, тому що він знав геть усе. Найскладніше буде зосередитися на тестах. Якщо я буду неуважною, то можу в своєму творі з історії написати про вурдалацькі війни на півдні.

У перерві я подзвонила Джейкобу, і Едвард при цьому здавався таким самим спокійним, як і під час моєї розмови з Рене. Він знову грався моїм волоссям.

Хоч надворі ще стояв білий день, мій дзвінок розбудив Джейкоба. Спочатку він був заспаний, але потім миттю пожвавився, коли я запитала, чи можна днями до нього приїхати. Квілеутська школа вже зачинилася на літо, і він сказав, щоб я приїжджала якнайшвидше. Я зраділа, що не доведеться увесь час сидіти з няньками. Провести день із Джейкобом здавалося мені трохи гіднішим заняттям.

Але гідність кудись випарувалася, коли в означений день Едвард знову наполіг на тому, щоб відвезти мене до кордону, наче дитину, яку з рук у руки передають митники.

— Як було на іспитах? — запитав дорогою Едвард, заводячи світську бесіду.

— На історії — легко, а от на алгебрі — не знаю. Мені здалося, що все правильно, тому це, мабуть, значить, що все неправильно.

Він засміявся.

— Я впевнений, що ти все написала як слід. Але якщо переживаєш, то я можу підкупити містера Ворнера, щоб поставив тобі «відмінно».

— Е-е, дякую, але не треба.

Він знову засміявся, але різко урвав сміх, коли ми проїхали останній поворот дороги і побачили на узбіччі червону машину. Він зосереджено нахмурився і, зупинивши авто, зітхнув.

— Що сталося? — запитала я, уже тримаючись за дверцята.

Він похитав головою.

— Нічого, — примруживши очі, він дивився крізь лобове скло на ту, іншу машину. Цей погляд був мені знайомий.

— Ти ж не слухаєш, про що думає Джейкоб, правда? — запитала я звинувачувальним тоном.

— Важко не слухати, коли хтось волає.

— Он як, — замислилась я над його словами, а потім прошепотіла: — А про що він волає?

— Я більш ніж упевнений, що він сам тобі розкаже, — промовив Едвард глузливим тоном.

Я хотіла вичавити з Едварда відповідь, але тут Джейкоб почав сигналити — два швидкі нетерплячі гудки.

— Це неввічливо, — прогарчав Едвард.

— Це ж Джейкоб, — зітхнула я і швиденько вийшла з машини, доки Джейкоб не розізлив Едварда по-справжньому.

Я помахала Едвардові, перш ніж сісти в машину, і мені здалося здаля, що він мав засмучений вигляд — через ці сигнали… або через те, що подумав Джейкоб. Але мій зір був заслабким і постійно вводив мене в оману.

Мені хотілося, щоб Едвард підійшов. Хотілося, щоб вони обоє повиходили з машин, потиснули один одному руки і стали друзями — стали Едвардом і Джейкобом, а не вурдалаком і вовкулакою. Це було так, наче з тими впертими магнітами у мене в руці, коли я тримала їх укупі, намагаючись перехитрити природу…

Я зітхнула й полізла в Джейкобове авто.

— Привіт, Білко, — привітався Джейкоб радісним, але тремтячим голосом. Я вдивлялася в його обличчя, поки він кермував у Ла-Пуш, трохи швидше, ніж їжджу я, але повільніше, ніж Едвард.

Джейкоб змінився і на вигляд був майже хворим. Повіки опущені, обличчя перекошене. Скуйовджене волосся стирчало навсібіч, деякі пасма падали йому до підборіддя.

— Джейку, з тобою все гаразд?

— Просто втомився, — вилізши з машини, він смачно позіхнув. Потім запитав: — Чим ти хочеш сьогодні зайнятися?

Я подивилася на нього і запропонувала:

— Ходімо до тебе додому. — (Здавалося, що на більше він зараз не здатний). — На мотоциклах можна покататися і трохи пізніше.

— Гаразд, гаразд, — мовив він, знову позіхаючи.

Джейкобів будинок стояв порожній, і це здавалося дивним.

Я завжди уявляла Біллі як невід’ємну його деталь.

— Де твій тато?

— У Клірвотерів. Відколи Гаррі помер, він частенько туди навідується. Сью почувається самотньою.

Джейкоб присів на стареньку канапу, на якій уміщалося щонайбільше двоє осіб, і посунувся вбік, щоб звільнити місце для мене.

— А-а. Як гарно з його боку. Бідолашна Сью.

— Так… у неї зараз певні проблеми… — він завагався. — З дітьми.

— Звичайно, Сету і Лі має бути тяжко. Втратити батька…

— Угу, — погодився він, занурений у думки. Потім підняв дистанційку і почав бездумно клацати канали на телевізорі. Зрештою він позіхнув.

— Що з тобою, Джейку? Ти схожий на зомбі.

— Я спав сьогодні лише дві години, і чотири — позавчора, — відповів він і повільно випростав довгі руки. При цьому я почула, як захрустіли суглоби. Він закинув ліву руку за спинку канапи і відкинув назад голову, упираючись нею в стінку. — Я виснажений.

— Чому ти не спав? — запитала я.

Він скорчив гримасу.

— Сем замучив. Він не довіряє твоїм кровопивцям. За останні два тижні я відбігав у дві зміни, і ніхто мене й пальцем не торкнув, але Сем усе одно не заспокоюється. Тож тепер я сам по собі.

— У дві зміни? Це тому, що ти охороняєш мене? Джейку, це неправильно! Тобі треба спати. Зі мною все буде гаразд.

— Нічого, мені не важко… — раптом його очі насторожилися. — Слухай, ви вже довідалися, хто то був у твоїй кімнаті? Є якісь новини?

Останнє запитання я проігнорувала.

— Ні, про мого, гм, гостя, ми нічого не дізналися.

• Предыдущая
• 55/112
• Следующая