Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович - Страница 97

• Предыдущая
• 97/162
• Следующая

— Не вірю в таку його приступність, — одверто мовив Виговський.

— А я вірю!

Пан Іван змовчав. Самійло б не змовчав, коли не погоджувався, а Виговський не наважився вглиблюватися в суперечку з гетьманом своїм, я ж не надав тому значення, а шкода. Людина безборонна перед власним становищем, надто коли воно високе. Мав би я вже пильніше приглядатися до тих, кому роздавав уряди, кому довіряв душі і майбуття. Таємні думки, таємні наміри, затаєні й притаєні — хто розкриє? Як довідатися, як зазирнеш у чужі душі? Перед цим зупиняється не тільки найвища влада, а й сам Господь Бог. Приходили до мого намету, дякували за ласку, запевняли у відданості, пили за здоров’я гетьманське, а тоді йшли у свої полки і кожен робив, що хотів. І в цьому безберегому морі каламутному я мав бути повелителем, Посейдоном і Амфітріоном? Яке ж далеке воно від збитої плече до плеча когорти, незламної фаланги, залізного легіону римського! Розгойдана безберега стихія пристрастей, хотінь, свавілля. Хто міг це опанувати, для кожного знайти властиве слово, лишаючись і людиною, і гетьманом водночас? Шкода говорити!

Я скликав старшин з усього війська і питав: що будемо робити далі? Не приховував пригніченості духу, бо після кривавих битв під Жовтими Водами й Корсунем ця пилявцівська химерна баталія видавалася мені якимсь зловорожим знаком.

— Заніс руку, а вдарити нікого! — мовив я до старшин. — Втекли пани перед нами, як перед карою Божою. В таборі їхнім було срібла більше, ніж свинцю, і більше слуг, ніж воїнів. Срібло ми забрали, слуги втекли. Тепер жде нас тільки свинець і самі воїни. Починаючи своє діло святе, стояли ми перед вибором: загинути з ганьбою чи зі славою. Тепер показали всьому світові, що не загинули, живемо і набираємо на силі. Ворог колись був страшний для нас, тепер, хоч зодягнуті в залізо, вмирають, щойно побачивши козака. Немає вже перед нами ні Жолкевських, ні Ходкевичів, ні Конецпольських — самі тільки Тхоржевські та Заянчковські. Сумне видовище. Побачили ми тут, під Пилявцями, що ліпше військо оленів з вождем левом, аніж військо левів з вождем оленем. Сто тисяч утекло від нас, стративши в сутичках, може, якусь тисячу. Знак лихий не тільки для ворога, але й для нас, бо не знаємо тепер своєї сили. Сто тисяч — то ще не весь народ і не все королівство. Можемо йти далі хоч і до Вісли, до Варшави, можемо загнати панів сеймових до Гданська, або й до Нідерландів, чи до французького короля, але чй стане нашої сили і чи є потреба виходити з рідної землі, яка помагає нам кожною билиною, а ворогові — зла мачуха щокроку? Що скаже чесная рада? Чи вертатися під Білу Церкву, розійтися по полках, наводити лад у своїй землі та спочивати од трудів, чи підійти до Львова і визволити весь народ українсько — руський аж до Любліна й Сандомира? Не сподіваюся на думку одностайну, бо ж одностайність існує тільки між мертвими. Коли римський сенат тричі підряд приймав одностайні ухвали, приходили преторіанці й розганяли його мечами. Хіба нам потрібна така одностайність? Хотів, щоб кожен, хто має свою думку, висловив її тут перед усіма.

— А що гадає пан гетьман? — поспитав Кривоніс, який мав руку на перев’язі, бо зачепила його куля під Старокостянтиновом. Був вельми сумний на виду, як і я сам, і щось дивне з’явилося в ньому, аж я не впізнавав свого найхоробрішого полковника.

— Коли скажу про свій намір, тоді многі з вас побояться суперечити гетьману, і я так і не взнаю про їхні думки, — відповів я.

— Кому б то хотілося втратити голову! — похмуро пожартував Нечай.

— Та вже тільки не тобі з твоїм дебелим гамаликом, — шпигнув його Богун.

— Не знаю, як ти, пане гетьмане, — сказав Кривоніс, — що ж до мене, то мені не кортить ні Львів, ні Варшава.

— Слушно мовить полковник Кривоніс, — мерщій втрутився Виговський. — Війську потрібен спочинок, та й про зиму слід подумати. Поспільству час вертатися до плуга, бо ж по всій Україні ні орано, ні сіяно. Звикнувши козакувати, одучаться орати землю і пробуватимуть жити самим розбоєм та грабунком.

— Одразу видно шляхетську душу пана писаря! — засміявся Кривоніс. — Коли я кажу, що ні до Львова, ні до Варшави не йшов би, то не хочу й стояти табором, а посунув би перше на Волинь, щоб очистити її всю, а тоді, може, й про інше б подумав.

— Чого нам тупцятися! — закричав Чарнота. — На Варшаву веди нас, батьку, і край! Застукати панство, поки воно тепле, в гнізді!

— Втече твоє панство, Чарното, як і тут, — сказав я йому, — а в Варшаві лишиться сто тисяч голодних ротів. Чи маєш їх чим годувати?

— Вирізати всіх на пень!

— А коли різонуть тебе? Воїни свободи ми чи простацькі зарізяки? Хочеш стягнути на нас прокляття всього світу? Та й чом би мали ми йти в чужу землю? Свою ще не взяли всю до рук. Тож і видається мені найбільш слушним іти на Львів, бо гріх не показатися під його стінами.

— Коли так, навіщо ж нас питав? — невдоволено зауважив Кривоніс.

— Щоб упевнитися в своєму намірі, — відповів я йому і всім тим, хто виказував незгоду мовчазну або й висловлену, як то зробили Чарнота і генеральний писар. Виговський, мовби заохочуючи полковників до спротиву гетьманським намірам, знов узяв слово і став вилічувати, скільки всього треба для війська і яка тяжка руїна жде нас, коли не повернемо посполитих назад до землі, але тут уже зрізався з ним Чарнота, а я сидів, дивився на пана Йвана, якого купив у татарчука під Жовтими Водами за шкапу, і пробував угадати: друга собі купив чи ворога запеклого, помічника вірного в своїй справі тяжкій чи душу непевну і зрадливу? Тоді ще не міг собі відповісти. Кожного бачив навиліт, душу кожного читав, як розгорнену книгу, а душа Виговського лишалася темною для мене і нерозгаданою, хоч зовні чоловік був найслухняніший, найвірніший і найзапопадливіший.

Кривоніс постачав мене вістями невтомно. Умів не тільки брати укріплені міста, але ще й мав повсюди свої очі й вуха, все знав, все вивідував вчасно, і вже коли запустив вірного свого чоловіка й у королівську канцелярію, то що тут казати!

Львів на путі до Варшави був тепер найбільшим містом, тож слід було сподіватися, що пилявцівські втікачі скупчаться бодай там, щоб захищатися і зупинити нашу силу. Однак пани регіментарі мерщій кинулися до своїх родових гнізд, щоб вихопити з — під носа в козака та порятувати бодай найцінніше з своїх набутків неправедних. Я послав відділи козацькі на Вишневець Заславського та на Броди Конецпольського, однак ні того, ні другого вже там не застали. Конецпольський подався чи й не до самої Варшави, не заскакуючи й до Львова. Заславський тільки попас коней під Львовом і опинився аж під Ржешовом. Остророг наспів до славного нашого города, як найбідніший пахолок, струджений, зчорнілий, без опанчі й шапки пристойної. За ним прибіг і Вишневецький, який у своєму Збаражі полишив усі гармати й припаси, мовби для того, щоб я забрав їх, їдучи на Львів, і додаючи до тих ста гармат, що взяв під Пилявцями.

Про львівські справи писатиме Самійло Кушевич, райця городський, напише він хоч і без прихильності до мене, та все ж правдиво по змозі, про ту облогу писано й ще, то чи й треба мені про неї надто?

Вишневецького після довгих суперечок і намовлянь проголошено у Львові вождем начальним над усім військом. Ярема згодився з нехіттю й осторогою, не вельми вірячи у свою звитяжливість, не захотів брати всю владу на себе і визначив собі в товариші Остророга, що був коло нього, і Конецпольського, про якого й не знав ніхто, де він і Чи живий є. Зібрано мільйон золотих у монеті й на триста тисяч срібла з церков і монастирів, що мало бути перебите на монету. Маючи такі гроші, Вишневецький зміг найняти собі понад три тисячі війська, а тоді взяв тих найманців і всі гроші й утік разом з Острорргом до Замостя. Як сказано: дали коням остроги і пішли навтьоки зі Львова, що плакав у своїм сирітстві.

Перед Збаражем Виговський за своїм крутійським узвичаєнням пізно вночі після всіх справ, уже стоячи на порозі мого намету, мовив недбало:

— Там у мене чоловік з Волощини пробував.:

• Предыдущая
• 97/162
• Следующая