Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович - Страница 7

• Предыдущая
• 7/162
• Следующая

Стемнілі дерев’яні стіни, суха пітьма, дві неоднакові свічки тьмаво жовтіли десь углибині, а над ними мовби пливла на воздусі Пресвята Діва — заступниця всіх сірих і убогих. А під босими святими ногами, намальованими на воздусі, колінкував самотній вузькоплечий чоловік, щільно обгорнений лискучими шатами. Стирчав вузькоплечо, як кілок. Вузькоплечі завжди намагаються взяти крутійством, облудою, хитрощами.

Я мовчки зупинився позад пана комісара. Не хотів одривати його від молитви. Хто молиться, а хто скрегоче зубами. Молись, пане Киселю!

Він почув мої кроки, не обертаючись до мене, сказав до ікони:

— Ось Пресвята Діва, покровителька кожного, хто один як палець.

Я стояв мовчки.

— Хочу бути з народом своїм, а все один як палець, — поскаржився пан комісар королівський.

Я подумав: хочеш з народом, а сам — з панами, бо теж пан.

Він став бити поклони перед Пречистою, просив:

— Змилуйся. Низпошли мені велику самотину, щоб міг я молитися істової

Я подумав: тоді навіщо ж прикликав мене?

Він забув про мене, звертався тільки до Діви Святої:

— Верни мою чистість, прозріння таїнств, усе, що я зраджував і втрачав.

Я подумав: нащо ж зраджував? Хто не зраджує, той не втрачає.

Він ще не докінчив своїх прохань.

— Змилуйся. Життя моє нічим виправдати. Дай мені сили. Низпошли мені страждання.

Я подумав: скільки ще страждати цій землі? Ще не злягайся могили під Кумейками, а вже скільки проросло могил свіжих понад Дніпром і Сулою, і дороги кривавіють позад Потоцького. Ти ж, пане Киселю, страждаєш лиш через те, що не можеш обдирати своїх збунтованих підданих.

Він мовби почув мої думки. Облишивши Божу Матір, сказав до мене:

— Бог дав щасливе закінчення тим неприємним антеценденціям9. Тепер силу має змінити розмисл. Я хочу зберегти пана писаря.

— Важкі в панів перини; — відмовив я.

— Nostri nosmet poenitet — самі себе караємо, як сказав ще Теренцій. Таж я теж в сій вірі уродився і в ній же вік свій кінчу.

— Спільна віра ще не дає спільної долі, пане Киселю.

— Ну, так. Що спільного може бути з гультяйством у людей статечних? Дивуюся, як те гультяйство затягло до себе пана писаря. Незмірно Страждаю, бачачи пана писаря серед тих, які nihil sacrum ducunt10 — які і віру, і жон, і вольності в Дніпрі утопили. Забули слова Спасителя: «Всякая кровь, проливаемая на земле, взыщется от рода сего».

— Слова сі можна обернути й навспак, — зауважив я. — Може, то саме проти панства, яке їло людей, як у псалмоспівця: ядят люди моя в снідь хліба.

Кисіль підвівся з колін, обтрусив порох, став біля Мене, поклав мені руку на плече.

— Пане Хмельницький! Чи ж ми з тобою не знаємо свого народу? Три речі бачу я в тім народі нерозумнім. Перше — се любов до духовних грецької віри і богослужения, хоч самі вони більше на татар подобають, ніж на християн. Друге — що у них завсіди більше значить страх, як ласка. Третє — се вже загальна річ: люблять узяти небожата, коли ім щось від кого — небудь може дістатися.

— Чомусь видавалося мені, пане Киселю, — зауважив я на ту мову, — що грабіжником все ж слід вважати не того, хто садить на своїй землі, а того, хто вдирається туди силою. Гріх ще й словом збиткуватися з цих небожат, попихачів, вбогих сирот, недобитків і недоїдків панських.

Він не почув моїх слів.

— Маєте подбати про відзискання ласки королівської, так нерозумно і злочинно втраченої. Рискуєте останнім тепер, бо як ще раз прийдеться Речі Посполитій вийняти на вас шаблю, то вийме так, що й саме ім’я козацьке знищить, бо волить бачити тут краще пустку і звірів диких, ніж ворохобливий плебс. Підняти своєволю можете, але до кінця довести — ніколи! Втекти на Запоріжжя в лози та очерети можете, але жінок і дітей полишите і, не можучи витерпіти там довго, принесете свої голови назад під шаблю Речі Посполитої. Шабля ж та довга, і не заслонять від неї зарослі дороги. Тепер хочу взяти пана писаря, щоб спільно укласти й списати субмісію!

Я здогадувався, яка то мала бути субмісія, хоч і на гадку мені не могло прийти, що у вузькій голові пана Киселя вже обмаслюється зловорожа ординація, яка здійсниться ще до кінця року, в морозах і снігах на Масловім Ставі, де нам доведеться зректися всіх вольностей своїх, права обирати старшину, віддати армату й клейноди — і як же від того видовища ростиме в панів серце, а козацьке серце рватиметься, коли хоругви, булави й бунчуки складатимуться до ніг королівських комісарів, головним з яких буде, ясна річ, пан Адам Кисіль.

— Помолимося вкупі, пане Хмельницький, — припросив Кисіль.

— Молився, сюди ідучи, та й перед цим так само молився з усім своїм товариством.

— Чув я, ніби ви, як погани, чарівниць по валах розсадили, аби чинили замовляння на стрільбу, вітер і вогонь. То які ж тоді молитви?

— Погляне пан каштелян на вали наші та підвалки, то, й збагне, що ні молитов, ні заклинань не потребували. Та тепер то все на ніщо. Домолюйся, пане Киселю, не стану заважати.

Знов опинився я під дощем серед тихої трави, що заповнила весь світ довколишній, і одразу приступився до мене старий служебник Киселів.

— То я таки про Переяслав, пане Хмельницький.

Я схилив голову, показуючи, що слухаю.

— Мав я там родака дорогого. Здуневський, шляхтич немаєтний, вважай убогий, але душі рідкісної і відваги незмірної. Бідні завсігди відважні, їм нічого втрачати, багатим же відвага не потрібна, бо й що мають нею здобувати? Під Кумейками, як Потоцький гнав своїх кіннотників на павлюківські закопи, наклав мій родак головою, і тепер лишилася його нещасна кобіта з малою донькою — а помочі нізвідки.

— А пан?

— Що я можу? При панові каштеляні безвідлучно, а маю всього, що на мені. Не доробився на службі в милостивого. Про пані Раїну згадати страшно.

— Дивно мені чути, як переможець просить переможеного.

— Е, пане писарю! Хто тут хто — хіба розбереш? Кожен сам по собі й сам для себе. Я ж, знаючи твоє добре серце, намірився попросити.

Скільки вдів козацьких, а я мав клопотатися вдовою шляхетською? Скільки сліз власних, а я мав витирати сльози чужі? Та, мабуть, знав служебник Киселів мою натуру ліпше за мене самого, коли заронив мені в душу стурбованість за ту безпорадну кобіту з дитям малим, так нещасливо покинуту самотою на землі нашій.

Власне, час був не для згадувань і не для нагадувань. Коли для панства після приборкання й погноблення козацтва влітку й узимку року 1638–го настав золотий спокій і солодкий відпочинок, що має тривати ціле десятиліття, то для нас починався час ганьби і принижень.

За рік по боровицькій субмісії, на початку вересня року 1639–го для більшої поваги і оздоби своїх вікторій Потоцький визначив у Києві раду козацьку, де дозволив вибрати депутацію до короля (разом з Романом Половцем, Іваном Боярином та Іваном Волченком увійшов до тієї депутації і я), яка б мала стати не актом сваволі, а тільки лояльності, субмісії і жадати не зміни ординації 1638 року і не давніх вольностей, а просити лиш збереження грунтів і володінь козацьких. На тій раді гетьман Потоцький, розпускаючи своє пузо під золотим кунтушем, просторікуватиме, кого сміємо брати в козаки, бо тепер мав нас у долоні, мов пташенят теплих і безпомічних: «Козаками можуть бути тільки люди, котрі близше до Дніпра. Бо як в нашім шляхетськім стані до вольностей і прерогатив шляхетських доходить тільки той, хто їх кров’ю своєю обіллє і майном своїм служить довго королеві і отчині, так і ви подумайте, чи то справедлива і відповідна річ, аби ви пропускали яких — небудь пастухів до стану свого і вольностей лицарських, котрі предки ваші і ви самі життям своїм здобували?»

Ясновельможному пастухи були не до смаку, а в мене з пастухів усе й зачалося.

Ідучи до Києва, завернув я за звичаєм у Переяслав на нічліг. Сонце вже сідало за гори тогобічні, тож я підганяв коня, щоб перескочити міст через Трубіж і бути в городі ще завидна. Два мої джури насилу встигали за мною, мабуть дивуючись, куди так квапиться пан сотник (бо вже я не був військовий писар, а лиш чигиринський сотник після ганебної торішньої ординації), а я й сам не зміг би сказати, яка незнана сила мене підганяє, хоч і відчував ту силу вельми.

• Предыдущая
• 7/162
• Следующая