Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович - Страница 57
- Предыдущая
- 57/162
- Следующая
А вже чорна рада йшла, як хвиля на морі, голоси летіли до неба, а за ними шапки, а тоді знову гамір тисячоголосий і дружний, мов у одну горлянку:
— Джелалія гетьманом!
— Топигу!
— Кривулю!
— Джелалія! Джелалія!
Ранжа й не заважав обирати ще одного гетьмана. Знав: гетьмануватиме до Жовтих Вод, а там влада його скінчиться, як кінчається річка, впадаючи в море. Так і обрано було реєстровиками Джелалія наказним гетьманом, а осавулом йому Кривулю. Я ще не знав, що діялося в Кам’яному Затоні, але передчуття підказало мені вже за кілька днів до того домовитися з Тугай — беєм, щоб дав він підзаводних своїх коней перекинути митло всіх реєстровиків до мого табору, Ганжа знав про цю умову, тож на ранок після чорної ради, після цілонічної колотнечі й безмірної радості серед реєстровиків, несподівано зродилася перед нами орда, але ne ворожа й здобичлива, як завжди, а мирна і дружня, та ще й помічна. Піше козацтво ставало бодай на час короткий кінним лицарством, знято було з байдаків дванадцять гармат водяних, легких таких, що й пара коней вільно везла їх, забрано весь вогневий припас і всю знадобу, байдаки чи потоплено, чи пущено вниз по Дніпру на втіху комендантові Кодака пану Гроздзіцькому, а нова сила несподівано вглибилась у степи, прямуючи до Жовтих Вод.
І чи то знов надприродна сила підійняла мене, чи то вістуни Кривоносові, хоч як там було, зібравши полковників і старшину свою, виїхав я назустріч реєстровим, став на степовій могилі, і кінь піді мною був такий самий, як тоді, коли втікав я на Січ від Конецпольського, — з одного боку білий, з другого чорний, і чорніло шляхті від того видовища в очах і темно ставало в душах.
Реєстровикам не треба було й казати, хто то стоїть на високій могилі степовій. Скочувалися з коней (бо незвично справжньому козацтву терти кінські боки, більше вірило ногам власним, якими твердо стояло на рідній землі), шикувалися в свої сотні, кидали шапки догори, палили з мушкетів, гукали:
— Слава Хмельницькому!
— Слава гетьманові!
— Слава Україні!
Я сказав їм:
— Браття — товариші! Приймаємо вас до себе, хочемо, щоб пішли разом з нами за волю й честь народу нашого. Чи ж підете?
— Підемо, батьку!
— Як один!
— Всі підемо!
Шикувалися твердим строєм сотня до сотні, під свої хоругви й бунчуки, дані ще королями, йшли мовби військо королівське, прямували на шляхетський табір, заходячи з північної сторони, так ніби шукали проходу між валами, аж шляхетство обманулося і висипало на вали, щоб повітати підмогу, так вчасно прислану. Тоді реєстрові, не зупиняючись, випустили наперед себе всі гармати і вдарили дружно з гармат і мушкетів по панству, і хоч шкоди великої й не завдали, бо стріляли здалеку, але переполох у таборі Потоцького зчинився страшний і відчай наповнив багато сердець.
Тепер уже я не гаявся. Не був тим повільним гетьманом, якому Нечай дорікав за нерішучість. Спитати б оце Нечая, спитати інших: куди рвалися, чом так нетерпеливились? То я мав би летіти до Чигирина як вітер, бо думав про. нього вдень і вночі: в час тяжкого сидіння на Бучках, коли немиті, голодні, упосліджені зимували зиму своєї розпуки і надії, думав і в отому поході через бездорогі степи, і в смердючій татарській кошарі, і в ханському палаці, дивлячись на гаремну Соколину вежу, бо хіба ж не в такій вежі десь замкнено мою голубку? Скрізь думав тяжко і безнадійно про Мотронку, готов усе покинути, від усього відмовитися, позбутися навіть власної суті, стати самим духом лиш і з вітрами степовими полинути до Чигирина, ввірватися в осоружну оселю старостой нікчемного і бодай обвіяти лагіддю миле личко з сірими очима під темними бровами. Та стримував своє розшаліле серце, гамував, приборкував, як дикого беркута, і ждав своєї години, своєї величі. Шкода говорити. Велич — у вмінні стримуватися там, де вже ніяк не можеш стриматися, і ніхто не помітить її в тобі, ніхто не підкаже, доки не помітиш сам.
Я наступив собі на серце, але витерпів. Билися об мене гнівливі хвилі нетерплячки— я вистояв. Реєстровики могли вдарити на Ганжу — і тоді навіть хитрий Тугай — бей покинув би мене серед степу самотнього. Старий Потоцький з Калиновським за ці два тижні могли б уже прийти на поміч своєму оточеному війську — і тоді не зоставалося б у мене ніяких надій. Та все сталося так, як я хотів і знав. Бо моя земля, і народ мій довкола, і все мало сприяти тільки мені, а не моїм ворогам. Коронний гетьман за два тижні так і не довідався, що сталося з його передовим загоном. Про бунт реєстровиків його сповістив комендант Кодака Гроздзіцький уже тоді, як під Жовтими Водами все було скінчено. Гроздзіцький послав до Потоцького трьох гінців з коротким листом, а на словах велів переказати, що вниз по Дніпру мимо Кодака пливуть порожні байдаки. То що то за знак? Чи його милість гетьман коронний послав ті байдаки Хмелеві, щоб той вирушав на султана, а чи залога кодацька має їх переймати та лаштуватися звідси, поки жива та тепла?
Гетьмани, поволі посуваючись з обтяжливим обозом слідом за молодим Потоцьким, були вже на той час за Чигирином, але, почувши про бунт реєстровиків і лякаючись бунту в себе за спиною, мерщій відступили назад на Черкаси і далі на Корсунь. Були як у мішку. Нічого не бачили, нічого не відали. Бо чужа земля довкола.
Я починав війну на своїй землі і вірив, що це принесе мені перемоги. Ще починав я свою війну рукою оборонною. Не вибирав розлогих рівнин і класичних полів битовних, одразу вподобав місце незвичайне — глухий кут між водами та болотами, а довкола балки степові та байраки. Цим заскочив невдалих регіментарів шляхетських аж так, що й вони самі теж обкопалися в цьому місці, яке для мене обіцяло звитягу, а для них погибель. Я твердо знав, що всі битви, які доведеться мені вести хоч і до кінця життя, — треба нав’язувати ворогові там, де він ніколи їх не сподівається. То води, то болота, то рови, то горби та яри, вічні перепони, перешкоди, так ніби й сама земля здиблювалася перед ворогами.
Під Жовтими Водами я замкнув Потоцького з Шемберком так, що вони не могли відступити без бою, однак і битися кінно не мали змоги, бо місце було нерівне, тяжке для коней, до того ж козаки за два тижні ще й перекопали все довкола так, що й сам чорт ноги зламав би.
Вночі Джелалій підвів реєстровиків під самі вали шляхетського табору. Присунулися нечутно й непомічено, без голосу, без брязку, без звуку. Вдарити мали вдосвіта, щоб не побити своїх, вриватися в передні шанці, захопити шанець з колодязем і тримати його, щоб одрізати панство від води. Гармат у діло не брали, бо в тіедярі вони тільки заважали б. На Тугай — бея надії не було й далі, тому язвелів Ганжі з вершниками вдавати орду на такій відстані, щоб недобрали з табору, хто воно й що. Запорожці йшли слідом за реєстровиками, не даючи шляхті спам’ятатися. Ще я виставив з боків Нечаєвих лучників, бо самопал гарна річ, а лук ще ліпша.
Як стало сіріти, лучники без зайвого шелесту прибрали сторожу на валах, та хіба ж при такому ройовиську людському всіх прибереш? В таборі шляхетському; чи й спали після того, як умикнули їм зі—під самого носа реєстровиків, та й стереглися там доволі пильно, бо ж не всі такі жовтороті, як ніжинський старості Потоцький, — багато там воїнів досвідчених і витривалих, могли б позмагатися в Досвідченості й хитрощах будь з ким.
Тож при першому хрипінні недобитої сторожі, від першого крику тривожного вмить скинувся весь польський табір, і на моїх козаків, що мовчки дерлися на вал, вдарено з такою страшною силою, таким вогнем густим, що й земля під ними загорілася, але сила натрапила на силу, вогонь на вогонь, завзяття на завзяття, запеклість на запеклість, до того ж ми наступали, а ворог оборонявся, хоч і не любив того заняття, не вмів, надто ж — не хотів марудитися.
З чигиринською сотнею я сам прискочив помагати Джелалієві. Нечаївці з диким гуком і галалайканням мовби татарським знетямили оборонців, всі мої полковники, осавули й сотники билися на валах поруч з козаками, відступати нам не було ні охоти, ні потреби, коли з середини шляхетського табору вдарила на нас лава панцирної їзди, то й вона зламалася об козацькі піки, розсипалася, втратила свою грізну силу і вимушена була відступати. А тут реєсгровики з шляхетського обозу, скориставшись з погрому гусарів, мерщій запрягли вози і виїхали до нас, надто що передні шанці вже були в руках Джелалія.
- Предыдущая
- 57/162
- Следующая
