Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович - Страница 30

• Предыдущая
• 30/162
• Следующая

І коли Оссолінський, маючи тверді відомості від вивідачів про мою потаємну Січ, всвердлювався в мене хитрющими очиськами і пробував звести мене з пуття облесними речами, то в глибині своєї закрутистої душі все ж не мав він переконаності, що сей пан Хмельницький може становити найбільшу загрозу для Речі Посполитої, а трактував мене хіба що як дрібненького ватажка, якому однаково, куди попхнути зграю своїх грабіжників: чи то проти Порти, чи то в найманці на чужину. Бо для доносительства теж потрібні докази, а пан коронний канцлер доказів не мав. Справді були якісь нальоти на турецькі береги, але хто їх робив, того не відав ніхто. Пан же сотник чигиринський Хмельницький справляв свій уряд сотницький і сидів непорушно на своїм хуторі в Суботові. Навіть про той єдиний мій вихід у море, викликаний відчаєм і озлістю до старого Конецпольського в році тридцять дев’ятім, ніхто не знав, бо й ніхто не видав мене, не називав ніколи імені Хмельницького. Молодий Сірко, який тоді вперше спізнався зі мною, згадуючи ту подію, скаже так: «Року 1639–го браття наші запорожці з певним вождем своїм, воюючи в човнах по Евксінопонту, торкнулися мужньо до самих стін константинопольських і, ониї доволі мушкетним окуривши димом, превеликі султанові і всім жителям цареградським сотворили страх і сум’яття і, деякі найближчі поселення константинопольські запаливши, щасливо і з многими добичами до коша свого повернули».

Згодом, коли вже прогримить моє ім’я, про мене казатимуть словами Горація: «Robus in ordius audax et providus» — в трудних обставинах відважний і передбачливий. І ніхто не знає того, яка відвага й передбачливість потрібні були мені в ті роки, коли я мав зготовлятися до сповнення найвищого призначення свого життя, зготовлятися, не виявляючи своїх намірів, наступати, не рушаючи з місця, діяти, лишаючись позірно бездіяльним.

Мав я виявляти навіть послушливість (хоч і без запопадливості), ось так і вийшло, що того року повесні опинився я з своїми молодими ватажками знову Варшаві, поселившись цього разу вже в Уяздові, щоб бути ближче до графа де Брежі, який теж приїхав до столиш в справі нового, шлюбу короля Владислава.

Сенат і сейм розпочали суперечки про можливість нового королівського шлюбу. Хтось із сенаторів висловив сумнів щодо спроможності Владислава сповнювати шлюбні обов’язки, зважаючи на його отилість. На це маршалок сейму зауважив, що король недарма з п’яти кандидаток в жони вибрав найстаршу, аж тридцятилітню Людвіку Марію. Вельми смішна ця дискусія припала на четвертий тиждень посту, який у католиків зветься Лаетаре — веселітеся, отож була б тут якась відповідність заповіданням, якби не те, що рівно рік тому в цей самий тиждень вмерла перша жона Владислава, королева Цецілія Рената.

Але в королів були свої клопоти, а в нас свої.

Після затяжливих, сказати б, марудних перемов з графом де Брежі я з молодими старшинами Сірком і Солтенком через Гданськ поплив морем до Кале, звідти на своїх конях (їх ми теж повезли, з собою, щоб побачити, як український кінь витримує чуже море) добралися до Парижа і ще далі на південь од того великого, старого, затісного й вельми брудного, як нам видався, города до іншого — Фонтенбло, переїздячи по кам’яних мостах старезних гарні річки, вслухаючись в пошуми дубових дібров, що так нагадували нам нашу Україну.

Навіть по смерті своїй не матиму доволі часу згадувати всі місця, де довелося побувати за життя, надто в землі чужій, тож і згадаю Фонтенбло словом не своїм, а того задумливого француза, що був там за сотні літ після мене, але бачив те саме, що й я, — не людей і не місце, а вигляд, подобу місця, його вираз і незнищенність: «І коли вже я сяду на поїзд, то приїду лише в Фонтенбло, воно не краще і не гірше за інші місця, таке собі єдине, з ним пов’язано найліпші спогади…

Так, з вітром, що нам про це мовить, ми підемо туди, на берег, туди, де гранітне підвищення з лівого боку, а далі — скелі, довга ущелина, де пропливають човни, нагадуючи мінливість людського обличчя.

Та воно невиразне, ні на що не схоже, тут місце, де живуть люди, і ми знаємо, що найбільші блага землі не дадуть нам такого вдоволення, як вітер, що підганяє нас. Тут місце, де живуть люди, але такі люди, які не змінюються, ми впізнаємо їх після довгої розлуки, дивуємося, що вони, в свою чергу, не визнають нас, нічого не сталося відтоді, як ми їх залишили, нічого не сталося такого, що принесло б нам щастя, до якого нас манили прості хвилі, які й сьогодні так само голубі та грайливі.

Місце, де живуть люди, йому наша людська природа вигадала подобу не людську, а подобу місця, але водночас і вигляд людини, людини, яка зливається з церквою над урвищем, з далекими заглибленнями в березі, з полем, що підіймається над містечком. Ті подоби, нічим їх не заміниш, про них ми досить часто думаємо, дивимося на них із задоволенням. Отой виднокрай живе у нас та в інших, нічого не зміг сказати нам, мабуть, нічого не може сказати іншим, хіба щоб Дивитися на нього після нашої смерті».

В Фонтенбло прийняв нас сам великий Конде. Вельми дивувався нашим голеним головам і оселедцям, ми дивувалися його парикові, а Сірко навіть не втерпів і поспитав, чи не тому принца звуть великим Конде, що в нього такий великий парик. На таке зухвальство полководець французький не образився, а посміявся досхочу і зазначив, що такий гумор засвідчує видатні вояцькі здібності нашого народу і що він радий буде прийняти під свою команду ще й славних козаків на чолі з великим полководцем Хмельницьким. На се я відказав йому, що козаки наші справді славні воїни і не поганьблять свойого імені хоч би й так далеко від своєї землі, але що очолювати я їх не можу, бо не є не то що великий, а й ніякий полководець, а тільки скромний писар військовий, тут же виступаю тільки як уповноважений від своєї землі.

— Хто ж то знає, який полководець більший, — розважливо мовив Конде, — чи той, що вже виграв одну чи там скільки битв, а чи той, у якого великі битви ще попереду? Бо хоч які б великі битви ми вигравали, нам належить вигравати ще більші.

Тим часом великий Конде хотів для французької корони відібрати в корони англійської портовий город Дюнкерк, за який суперечки точилися вже чи й не цілі віки.

Я сказав, що козаки радше воліють утримувати кріпості, ніж їх здобувати, та коли треба, то можуть взятися й за це і навіть не в великій силі, бо звикли брати не силою, а вмінням, хитрощами й молодецтвом.

Так умовилися ми, що прийдуть морем на французьку службу до двох тисяч піших та до тисячі кінних козаків із заплатою по дванадцять талярів на збройного козака та по сто двадцять талярів за кожного старшину та на додачу кожному з козаків сукна тонкого французького барвистого по дванадцять аршин, щоб покрасувалося козацтво в європейському шику і не називала його зневажливо шляхта серм’ягами та сіряками,

Конде прибув Довідатися про козаків більше, випитував мене з цікавою обережністю: чи мають щось спільне з німецькими найманцями, а чи більше схожі на турецьких яничарів, а то не піддаються ніяким ригорам, як орда? На се я спокійно відказував, що козаки різняться від усіх, бо не мають у собі нічого ні від німецької впертої машини військової, ні від яничарського зарізяцтва, ні від ординського галайкання, — це водночас вояки й Хлібороби та рибалки, розкохані в земних радощах, веселі й співучі, добрі промовці й заводіяки, вразливі, але й добродушні, люблять одяг, але гордують грошима, ідеалісти щодо людського роду, але вередливі щодо товариства і, як казали древні, оді профанум вульгус25. Найбільше ж козаки не люблять мірноти й пересічності, тому в житті своєму, надто ж у військових вичинах кожен намагається бути поперед усіх, тому їх справедливо можна звати військом героїв, і тут у них всі однакові од гетьмана і до наймолодшого козака.

Полишивши Сіркові й Солтенкові клопіт з перевезенням найманих охочих козаків до Франції, я повертався додому з щедрими дарунками для своїх домашніх, тривожачись немало в душі за здоров’я моєї бідної Ганни, водночас краєм серця зачіпаючись уперто за спогад про ту дівчину, яка ждала чи й не ждала мене на хуторі, була там чи, може, й не була вже, для мене чи й не для мене. Віз їй комір з брабантського мережива, злотоглав у пурпурові квіти, єдваб у золоті грати. Соромно сказати: сам замикав себе в ті золоті грати, і то в такий час!

• Предыдущая
• 30/162
• Следующая