Твори у п'яти томах. Том 2 - Шевченко Тарас Григорович - Страница 28

• Предыдущая
• 28/48
• Следующая

Мов стиха дзвони: «Пані! Пані!»

Громада зично загула.

Тойді на ганок вихожає

І до громади промовляє

Петрусь. І каже: «Я зробив,

Я генерала отруїв,

А ви не знаєте нічого!»

Взяли Петруся молодого

Та в город в путах одвезли.

Його недовго мордували

В тюрмі, в суді, а в добрий час

В кайдани добре закували,

Переголили про запас;

Перехрестивсь, отак убраний,

І поволік Петрусь кайдани

Аж у Сибір…

Мені здається, я не знаю,

А люде справді не вмирають,

А перелізе ще живе

В свиню абощо та й живе,

Купається собі в калюжі,

Мов перш купалося в гріхах.

І справді так. Мені байдуже

За простих сірих сіромах,

Вони і господом забуті!

Так що ж мені тут гріти-дути![106]

А де оті?? Невже в сажах

Годує хам собі на сало?

А може, й так? Добра чимало

Вони творили на землі,

Ріками сльози розлили,

А кров морями. Люде знають.

Кого годують, доглядають.

І що ж ви скажете: за славу

Лили вони моря кроваві.

Або за себе? Ні, за нас!

За нас, сердешних, мир палили!

Поки їх в саж не засадили.

Якби не те, то певне б пас

Свинар в толоці. Кляті! кляті!

Де ж слава ваша?? На словах!

Де ваше золото, палати?

Де власть великая? В склепах,

В склепах, поваплених катами

Такими ж самими, як ви,

Жили ви лютими звірми,

А в свині перейшли!..

Де ж ти?

Великомучениче святий?[107]

Пророче божий? Ти меж нами,

Ти, присносущий [108], всюди з нами

Витаєш ангелом святим.

Ти, любий друже, заговориш

Тихенько-тихо… про любов

Про безталанную, про горе;

Або про бога та про море,

Або про марне литу кров

З людей великими катами.

Заплачеш тяжко перед нами,

І ми заплачемо… Жива

Душа поетова святая,

Жива в святих своїх речах,

І ми, читая, оживаєм

І чуєм бога в небесах.

Спасибі, друже мій убогий [109]

Ти, знаю, лепту розділив

Свою єдину… Перед богом

Багато, брате, заробив!

Ти переслав мені в неволю

Поета нашого, — на волю

Мені ти двері одчинив!

Спасибі, друже! Прочитаю

Собі хоть мало… оживу…

Надію в серці привітаю,

Тихенько-тихо заспіваю

І бога богом назову.

Якби ви знали, паничі,

Де люди плачуть живучи,

То ви б елегій не творили

Та марне бога б не хвалили,

На наші сльози сміючись.

За що, не знаю, називають

Хатину в гаї тихим раєм.

Я в хаті мучився колись,

Мої там сльози пролились,

Найперші сльози. Я не знаю,

Чи єсть у бога люте зло,

Що б у тій хаті не жило?

А хату раєм називають!

Не називаю її раєм,

Тії хатиночки у гаї

Над чистим ставом край села.

Мене там мати повила

І, повиваючи, співала,

Свою нудьгу переливала

В свою дитину… В тім гаю,

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло… Там неволя.

Робота тяжкая, ніколи

І помолитись не дають.

Там матір добрую мою,

Ще молодую — у могилу

Нужда та праця положила.

Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були і голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині!.. А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята. Я до школи —

Носити воду школярам.

Брати на панщину ходили,

Поки лоби їм поголили!

А сестри! Сестри! Горе вам,

Мої голубки молодії,

Для кого в світі живете?

Ви в наймах виросли чужії,

У наймах коси побіліють,

У наймах, сестри, й умрете!

Мені аж страшно, як згадаю

Оту хатину край села!

Такії, боже наш, діла

Ми творимо у нашім раї

На праведній твоїй землі!

Ми в раї пекло розвели,

А в тебе другого благаєм,

З братами тихо живемо,

Лани братами оремо

І їх сльозами поливаєм.

А може, й те ще… ні, не знаю,

А так здається… сам єси…

(Бо без твоєї, боже, волі

Ми б не нудились в раї голі).

А може, й сам на небеси

Смієшся, батечку, над нами

Та, може, радишся з панами,

Як править миром! Бо дивись:

Он гай зелений похиливсь,

А он з-за гаю виглядає

Ставок, неначе полотно,

А верби геть понад ставом

Тихесенько собі купають

Зелені віти… Правда, рай?

А подивися та спитай!

Що там твориться у тім раї!

Звичайне, радость та хвала!

Тобі єдиному святому

За дивнії твої діла!

Отим-бо й ба! Хвали нікому,

А кров, та сльози, та хула,

Хула всьому! Ні, ні, нічого

Нема святого на землі…

Мені здається, що й самого

Тебе вже люди прокляли!

Буває, в неволі іноді згадаю

Своє стародавнє, шукаю, шукаю,

Щоб чим похвалитись, що й я таки жив,

Що й я таки бога колись-то хвалив!

Шукаю, шукаю… господи б, хотілось

Згадать хоть що-небудь! Та оце й наткнувсь

На таке погане, що так і заснув,

Богу не молившись!.. От мені приснилось…

Свинею заснувши, звичайне, такий

І сон приверзеться… ніби край могили

Пасу я ягнята, а я ще малий;

Дивлюся, могила ніби розвернулась,

А з неї виходить неначе козак,

Уже й сивоусий собі неборак,

Та і йде до мене… Я собі звернулось,

Щеня мов під тином, — звичайне, мале,

То й перелякалось. От мене бере

Неначе на руки та несе в могилу,

А чорна могила ще гірше розкрилась.

Дивлюся, в могилі усе козаки:

Який безголовий, який без руки,

А хто по коліна неначе одтятий;

Лежать собі хлопці, мов у теплій хаті.

«Дивися, дитино, оце козаки

(Ніби мені каже), на всій Україні

Високі могили. Дивися, дитино,

Усі ті могили, усі отакі.

Начинені нашим благородним трупом,

Начинені туго. Оце воля спить!

Лягла вона славно, лягла вона вкупі

З нами, козаками! Бачиш, як лежить —

Неначе сповита!.. Тут пана немає,

Усі ми однако на волі жили!

Усі ми однако за волю лягли,

Усі ми і встанем, та бог його знає,

Коли-то те буде. Дивися ж, дитино!

Та добре дивися — а я розкажу,

За що Україна наша стала гинуть,

За що й я меж ними в могилі лежу.

Ти ж людям розкажеш, як виростеш, сину,

Слухай же, дитино». А потім ягнята

Приснились у житі, лановий біжить

Та б’ є мене добре — і ніби, проклятий,

Свитину здирає… І досі болить,

Як сон той згадаю. А як нагадаю

Козака в могилі, то й досі не знаю,

Чи то було справді, чи то було так,

Мара яка-небудь. Мені той козак

Розказував ось що…

«Не знаю, як тепер ляхи живуть,

З своїми вольними братами?

А ми браталися з ляхами!

Аж поки третій Сигізмонд [110]

З проклятими його ксьондзами

Не роз’єднали нас… Отак

• Предыдущая
• 28/48
• Следующая