Арахнофобія - Сорока Юрій В. - Страница 5

• Предыдущая
• 5/45
• Следующая

– Ми до Вадима Олексійовича, – випередив Ярослав запитання міліціонера. – Третій поверх, кімната сімнадцять. Він на нас очікує.

Сержант, якому помітно допікав одягнутий з волі якогось вузьколобого служаки з великими зірками бронежилет, кивнув головою.

– Можете пройти.

Ярослав наблизився до нього і поманив пальцем. Міліціонер схилив голову.

– Недавно в міліції? – запитав його Ярослав таємничим шепотом.

– Кілька тижнів, – простодушно відповів сержант, шморгнувши кирпатим носом.

– Цей бронежилет має назву «Зубр» і складається лише з двох титанових пластин. Усе дуже просто: одна прикриває груди, друга – спину. Якщо їх витягнути з чохла, ніхто не помітить, а шию не буде натирати. Зрозумів?

– Так! – міліціонер змовницьки посміхнувся.

– От і добре. Тільки не роби цього, коли працюєш на «землі». Ніколи не роби!

Галкін був у кабінеті не сам. Помітивши Ярослава, він махнув рукою на знак привітання і вказав на стільці біля подряпаної шафи в кутку.

– Зачекайте кілька хвилин, хлоп'ята, зараз я звільнюсь.

Ярослав із Федьком пройшли кабінетом і розташувалися на вказаних стільцях. Тим часом Галкін продовжив розмову з двома підлеглими, що її був змушений перервати.

– І я не хочу чути потім від вас дурних відмазок! Мене це не хвилює. То у вас даїшники не встигли наздогнати, то таксист дорогу перегородив. Кому це цікаво?

– Але ж це правда, Вадиме Олексійовичу! Ну, що, ми мали пішки його наздоганяти? У нього мотоцикл за кілька секунд до сотні розганяється!

– Передбачити мали, Юрцю, передбачити! Ще до того, як він про свій мотоцикл подумав, ви його повинні були взяти за ласти і рилом до ґрунту вложити! – плеснув долонею по столу Галкін. – А тепер що? За вчорашній вечір дві сумочки він зірвав? Зірвав! Одна дівчина з переломом руки у лікарні лежить? Лежить! Одне слово, Юрцю, якщо ти мені того недоноска до кінця тижня в браслетах не покажеш, нарікай на себе!

– Слухаю, Вадиме Олексійовичу! – Судячи з бадьорого голосу оперативника, він звик до такого роду розмов. – Дозвольте йти виконувати.

– Та йдіть уже! – відкинувся на спинку крісла Галкін.

– Ось так і живемо, – мовив він до Ярослава, коли за оперативниками зачинилися двері. – Своїм козакам на горіхи роздав, тепер маю йти до начальства власну долю вигрібати.

– Ще не звик? – посміхнувся Ярослав.

– Та звик… Уявляєш, завелося в мене тут якесь лайно мале, літає на мотоциклі, вириває в дівчат сумочки з рук. Два тижні впіймати не можу, шумахер довбаний! Учора вже майже взяли, в останній момент з рук вивернувся. Та ще й мало під вантажівку не влетів. Я тепер на хлопців репетую, а сам думаю – добре, що втік. Якби його, гівнюка, по бруківці розкатало, уявляєш, що б тут почалося?

– Шумахер ганяв не на мотоциклі, – вставив свої п'ять копійок Федько, відомий знавець «Формули-1» і вболівальник знаменитої «Скудерії Феррарі».

– Та хай хоч на мітлі літає, песеня. Візьмемо, їй-бо, ремінцем відшмагаю!

Галкін устав з-за столу, підійшов до вікна і, розчинивши його навстіж, припалив цигарку.

– А ви яким вітром?

– Попутним, – відповів Ярослав. – Справа про спалене на Личаківці авто з двома трупами у тебе?

Галкін потер підборіддя і присів на підвіконня.

– Так, а це вже цікаво. У мене таке враження, що ти з'являєшся перед тим, як має стати по-справжньому спекотно.

– Чому?

– Чому, запитуєш? Може, то мій життєвий досвід. А може, тому, що цю справу я отримав лише дві години тому безпосередньо від генерала. Вона на контролі в Києві.

Ярослав тихенько свиснув.

– Маємо файно попрацювати.

– Що стосується мене, то, окрім безсонних ночей, маю щодня бути на доповіді у справі в генерала. Особисто. Дозволь запитати, а хто тебе найняв займатися цими жмурами?

– Власне, не ними.

Ярослав коротко, але досить вичерпно розповів про Барбару Красовську, їхню розмову в кав'ярні і про зниклого Євгена.

– Маю знайти його і розраховую на твою допомогу. Пані надзвичайно щедра, тож у разі успішного закінчення можу суттєво підняти й твій сімейний бюджет.

– Та йшов би ти до біса, Ярику, – без злості в голосі мовив Галкін. – Ти ніби вперше зі мною працюєш. «Я мзду не беру мне за державу обидно!» – продекламував він голосом Верещагіна з «Білого сонця пустелі».

Галкін помовчав і нарешті сумно зітхнув.

– Мало було біди… Любиш ти підняти настрій, Ярику! Недостатньо було мені двох трупів і контролю з міністерства, як тут ще з'являється іноземний громадянин.

– Точніше зникає.

– Саме так. І як ти розцінюєш свої шанси побачити молодого жителя Варшави серед живих?

Ярослав лише розвів руками. Галкін зітхнув.

– Отож-то й воно, Савицький! Я скоро ховатись від тебе буду: ти вісник апокаліпсису!

– Який зважує на шальках терезів твої злі і добрі справи, – відповів Ярослав. – Розповідай усе, що знаєш.

– Знаю я, власне, зовсім небагато. Учора пізно ввечері у приватному секторі, неподалік від виїзду з міста, було знайдено спалений автомобіль «Ауді-80» з двома сильно обгорілими трупами в салоні. Особи померлих установлюються. На даний момент відомо, що автомобіль належав Сердюку Антонові Петровичу, мешканцю міста Львів, приватному таксисту, уродженцю міста Стрий Львівської області. Причина смерті також установлюється, хоча вже тепер ясно, що обом потерпілим перерізано горлянки. Трупи не піддаються впізнанню через те, що майже всі м'які тканини сильно обвуглені, так що мусимо очікувати результатів експертизи. З особистих речей, які вціліли від вогню, – лише швейцарські годинники «Радо» із срібними браслетами. Важлива деталь – на обох трупах годинники абсолютно ідентичні, крім того, на браслетах однакове гравіювання: «На довгу пам'ять від Євгена». От і все. Додам лише, що маємо вже заяви про зникнення Сердюка Антона Петровича і Мостового Павла Леонідовича. Тепер, очевидно, до них долучиться третя заява – про зникнення твого Бондаренка. Справа часу. Твоя полячка, очевидно, більше йме віри до вашої братії. Але ж є ще його родичі у Львові…

– Не густо маємо інформації, – Ярослав і собі припалив цигарку.

– Я, здається, думку висловив ясно – справу отримав дві години тому! А тут ще мотоцикліст цей…

– Слухай, а де саме їх знайшли? Мене цікавить адреса.

– Не пам'ятаю я. Та там не складно – їдь вулицею Личаківською майже до виїзду, метрів за триста від вказівника праворуч підготована до зносу двоповерхівка.

– Не ображайся, – Ярослав простягнув давньому товаришеві руку. – Дякую за все.

Галкін лише відмахнувся.

– Які там образи? Тримай мене в курсі, якщо накопаєш чого. Я ж зі свого боку…

– Неодмінно, – Ярослав підійшов до дверей і притис недопалок до скла попільнички, що стояла на столику поряд із дверима. Поглянув на Галкіна. – Слухай, Вадиме, а от ти казав, що трупи надзвичайно сильно обгоріли. І водночас можна розпізнати марку їхніх годинників. Хіба не дивина?

– Дивина. Власне, марку було вирізьблено на корпусі, механізм вигорів ущент. Але щось у цьому є – вогню було значно більше, аніж буває під час пожежі легковика. Я навіть думаю, що в салоні було бензину не менше, аніж у баку.

А цими браслетами нас немов наштовхують на слід. Цікаво лише хто – душі безвинно убієнних чи невідома нам поки ініціативна група?

Ноги ще несли його сходами, а думка, працюючи у звичному режимі, вже підказувала, чим потрібно зайнятись насамперед. І, звичайно, таким заняттям було відвідання місця пригоди, у даному разі – місця виявлення тіл Сердюка і Мостового. Поміркувавши, Ярослав повернувся до Федька.

– Сьогодні тебе більше не буду затримувати.

– Але…

– Федьку, справді буде краще, коли я залишуся сам. Ти цим часом спробуй пошукати щось про наших нових знайомих в Інтернеті. «Однокласники» і таке інше. Будь-яка інформація. Розумієш мене?

– Добре, – при згадці про Інтернет Федько погодився без сперечань зі всім сказаним. – Ти як без авто?

• Предыдущая
• 5/45
• Следующая