Выбери любимый жанр

Арахнофобія - Сорока Юрій В. - Страница 31


Изменить размер шрифта:

31

– Моя робота не завжди схожа на те, що ти звикла бачити в детективному кіно. Дякую за допомогу. Маю надію, я спричинив для тебе не надто великий клопіт.

– Відчутний, але не переймайся.

– Мені прикро.

– Кажу: не переймайся. Тебе неможливо було залишити без допомоги. Сподіваюся, твоя історія компенсує мені два дні прогулу на роботі й паливо, витрачене на поїздку до Млинарже.

Ярослав мимоволі посміхнувся.

– До того, що ти гарна дівчина, можу додати ще один комплімент: у тебе акуляча хватка в бізнесі. Журналісти всі такі?

– Хороші журналісти – так. Зараз третя година ночі. У тебе є ще невідкладні запитання? Решту я воліла б відкласти до ранку.

– Лише одне, – Ярослав поглядом обвів кімнату, – я так розумію, що перебуваю тут уже два дні. Де мій телефон і хто мені телефонував?

Наталка мовчки підійшла до невеличкої тумбочки біля ліжка й відчинила шухляду.

– Ось він, – витягла слухавку. – Мені невідомо, хто тобі телефонував. Коли ми приїхали і я за допомогою портьє доправила тебе сюди, батарея була вже розряджена.

За мить клацнув вимикач і двері до кімнати зачинилися. Ярослав залишився один і невдовзі вже спав, вирішивши, як і Наталка, відкласти всі проблеми до ранку.

Телефон ожив тривожним дзвінком уже за хвилину після того, як Ярослав увімкнув до електромережі зарядний пристрій. Телефонував Маріуш.

– Ти добряче налякав усіх, Ярику. Де ти?

– Я в цілком надійному місці. Вибач, не зміг дочекатися вас. Мене запросили в інше місце, і я не зміг відмовитися від запрошення.

– Я здогадався.

– Ви знайшли те, що залишилося від Мостового й Сердюка?

– Так. Саме тому я й хвилювався за тебе. Яким чином ти причетний до їхнього вбивства?

– Жодним. Але мені відомо, хто причетний.

– Мені теж. Павло Стоцький. Він знищений працівниками спецпідрозділу за вчинення опору під час арешту.

– Ось такої! – Ярослав подумки вилаявся. – Ти впевнений? Чорт забирай, мені чомусь здається, що він був не останньою ланкою в нашому ланцюгу.

– Так, я впевнений у тому, що Павло Стоцький, котрий був головним болем для варшавської поліції протягом тривалого часу, перетворився на шматок лайна. І зовсім за цим не жалкую. От що, Ярику, нам потрібно поговорити, і це не телефонна розмова. Скажи, де тебе забрати, і я під'їду по тебе.

Ярослав зітхнув. Він був готовий до такого розвитку подій.

– Я наберу тебе за кілька хвилин, – сказав він і вимкнувся.

Ранок зазирав у велике вікно ласкавими сонячними променями, а годинник показував за чверть сьому. Ярослав пройшов до ванної кімнати і став під душ. Довго підставляв обличчя пружним прохолодним струменям води, після чого обережно обтерся рушником і вирушив розшукувати свій одяг. Він знайшов костюм у шафі випраним і випрасуваним, подумки подякував завбачливості своєї нової знайомої і швидко одягнувся.

Наталка, щось неголосно наспівуючи, поралася біля кухонного куточка у великій кімнаті, коли Ярослав з'явився у дверях спальні. Помітивши, вона зміряла його поглядом і все зрозуміла.

– Я готую каву й тости. Не лишишся поснідати?

– Я не можу, – він підійшов до неї і, діставши гаманець, витягнув із нього кілька зелених банкнот. – Візьми. Це за незручності, яких завдав мій дзвінок.

Наталка відступила на півкроку і поглянула на нього очима, що враз звузилися.

– Тобі така ситуація нічого не нагадує? Я не повія, з якою ти повинен розрахуватися!

Ярославові стало соромно. Він швидко поклав портмоне до кишені піджака й розвів руками.

– Вибач. Мені прикро. Я не хотів тебе образити. Обіцяю, що ми незабаром побачимося. Я відповім на всі твої запитання, і ти зможеш написати статтю, яку замислила.

– Статтю? А хто вів розмову про статтю? – Вона прискіпливо обдивилася кавоварку й перевела погляд на Ярослава. – Твоя історія, пане Бонде, тягне на добрячий детективний роман. І я не збираюся втрачати таку нагоду.

– Тоді я обіцяю допомогти тобі в цьому.

Наталка посміхнулась і повернулася до покинутої справи – нарізати хліб для тостів.

– Так трохи краще.

Ярослав відчув незручність. Він, котрий утратив здатність ніяковіти перед жінками багато років тому, відчув раптом, що ніяковіє перед цією дівчиною.

– Тепер мені дійсно потрібно йти, – мовив він за мить.

Зітхнув і, навіть не встигнувши осягнути, що чинить, ухопив її в обійми і ніжно поцілував у вуста, які несміливо розтулилися назустріч його цілунку. Після цього рішуче покрокував до виходу.

– Ярославе! – почув уже в дверях.

– Що?

– Так зовсім добре.

Розділ 6

Маріуш виглядав доволі стурбованим, коли Ярослав сів поряд із ним в автомобіль і простягнув для привітання руку.

– Тобі добряче дісталося, – помахав він головою.

– Могло бути гірше. На щастя, поряд завжди є люди, спроможні допомогти, коли стає справді скрутно.

– І, знаючи тебе, можу припустити, що це була саме самаритянка, а не самаритянин.

– Це подробиці, Маріуше. Нікому не потрібні подробиці.

Маріуш кинув на нього швидкий погляд і посміхнувся. Ярослав посміхнувся у відповідь. З вигляду товариша він зрозумів, що перспектива опинитися за ґратами за підозрою в потрійному вбивстві поки не актуальна. Немов підтверджуючи Ярославові думки, Маріуш дістав із кишені «вальтер ППК» і неквапно заходився витирати його хусточкою.

– Уявляєш, три дні тому до мене в кабінет приходить непевний на вигляд тип, який спішить мені повідомити, що він знайшов на вулиці пістолет, із якого, згідно з чутками, вбито двох чоловік. І це нелюдське вбивство вчинив громадянин України Ярослав Савицький. Чоловік із темним минулим і такий, що займається у Варшаві досить незрозумілими речами. Дивна обізнаність із твоїми справами, ти стаєш популярним.

– Така популярність за останні два тижні коштувала мені цілої купи попсованого одягу й десятка синців. І що ти вирішив? – Ярослав, опустивши бічне скло, припалив цигарку.

У відповідь Маріуш знизав плечима, відчинив скриньку для рукавичок і вкинув до неї пістолет.

– Вони як малі діти, щоб мені пенсії не бачити. Запитую: звідкіля така обізнаність, чоловіче? Ну знайшов ти пістолет, припустімо, це так… А хто ж тобі про вбивство розповів, та ще й про вбивцю, чиї відбитки пальців на пістолеті? Тут очки в нього й забігали. Ну, в покійника Стоцького завжди було скрутно з розумними людьми. Він і сам не надто вирізнявся інтелектом, прости мені, пане Єзусе. Одне слово, залишив я його на кілька діб на державних харчах, пізніше вирішу, що з ним робити. А ти мені прямо зараз даси слово перестати лізти на рожен, доповісти своїй замовниці, що вбивць її чоловіка не лише знайдено, а й покарано, припинити нарешті зловживати моїм терпінням і завітати до нас з Агнєжкою в гості. Не забувай про свою обіцянку Кшиштофу. Після цього буде краще тобі на певний час поїхати додому. Ти згоден зі мною?

– Майже.

– І що ти маєш на думці, промовляючи своє вперте «майже»?

Ярослав зітхнув. На вулиці перші перехожі поспішали до автомобільної стоянки або зупинки трамвая, розпочинаючи свій буденний шлях до місць заробляння грошей. Неподалік прогулювалися з собаками на мотузках дві пенсіонерки, гуркотіли бляшаними контейнерами поблизу сміттєвоза двоє службовців у помаранчевих комбінезонах. Варшава прокидалася.

– Я вчиню так, як ти просиш. Я все розумію, Маріуше, і вдячний тобі за допомогу. Однак… Мені вперто не дає спокою думка, що це ще не кінець ланцюга. У Стоцького не було видимих мотивів убивати Бондаренка.

– У тім-то й річ, що видимих. Вони люди від криміналу, Ярику, не забувай про це. І люди не бідні. А там, де великі гроші, завжди ллється кров. У них могла бути сотня причин укоротити віку Бондаренкові, але про ці причини ми навряд чи дізнаємося. Просто отримай свої гроші і припини поводитися з власним життям так, ніби в тебе їх дев'ять. Ти не кіт. Отже, ти обіцяєш мені покинути цю справу?

Ярослав ще раз зітхнув. Чорт забирай, а чому ні? Барбара просила його вчинити так ще там, у Львові. І навіть якщо вона не розрахується з ним за контрактом, отриманого авансу цілком достатньо, щоб компенсувати час, витрачений на розслідування, і навіть обладнати автомобіль Федька газобалонним обладнанням, розмовами про яке той уже встиг втомити вуха Ярослава. Для Галкіна трупів Мостового й Сердюка теж цілком достатньо – справу закрито, і всі вдоволені… Проте щось гризло Ярослава. Він не любив неясності у закритих справах, а тут така неясність залишалася.

31
Перейти на страницу:

Вы читаете книгу


Сорока Юрій В. - Арахнофобія Арахнофобія
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело