БАРДО online - Поваляева Светлана - Страница 9

• Предыдущая
• 9/47
• Следующая

Невблаганно коротка стаття добігає кінця, і коли він відривається від останнього слова — «Авалокітешвари», то раптом помічає коридор. Замість глухого закамарка з темними дверима, почорнілим і видзьобаним лярвами люстром та запацяним перемикачем світла тягнеться бетонний коридор. Гігантські обмотані подертою ізоляцією вентиляційні труби, схожі на кишки алюмінієвого плазуна, зникають у глибині телевізорно-блакитнуватого, як у нічних реанімаціях, світла.

Він зрадів нагоді уникнути свого зачарованого кола розмов з мешканцями бару. Тому вирушає коридором й не озираючись, а коли озирається, то виявляє, що позаду немає простору. Ніби плівка заросла і зникла.

І на цю відсутність простору неможливо дивитися. Наче таке споглядання є дедалі потужнішою вібрацією, яка приходить з глибин, щоб руйнувати. Він не витримує цієї вібрації, відчуває, що та розхитує його до основ і ось-ось він просто розсиплеться купкою піску, як розбита клепсидра. Він йде вперед, крокує одноманітним сірим коридором, завертає до моторошних коридорних відгалужень і всюди знаходить глухі кути й купи розпоротих подушок та матраців попід стінами. Кучугури скачаної вати і жовклого пір’я ворушаться під ногами, збігаються у ще більші кучугури, наче кульки живого срібла. Холодне світло яскравішає, доки не засліплює, мов лампи в операційній, виїдаючи очі, роздрібнюючи всі нутрощі нестерпним ультразвуковим дзижчанням. Він усе пришвидшує ходу, мовби намагається втекти від цього світлозвуку, що перетворює закрижанілі водорості його нутрощів на роїсті червоні цятки, а всі відчуття — на колонії тих цяток, йде незугарною спортивною ходою, доки не зривається на біг. Він біжить. Біжить. Він заблукав у цих кишках. Паніка — це жах. Жах — це паніка. Жах — це просто жах. Жах — це просто слово. Жах — це життя. Життя — це жах. Жах — це істина. Те, що завжди з тобою. Він біжить.

А коли ця вічність закінчується, настає вічність зачинених дверей в кінці тунелю. Це звичайні броньовані двері, покриті обшарпаною жовтою фарбою, на них намальовано трикутник з чорною блискавицею, а під ним прикручено залізну табличку з попередженням про смертельно високу електричну напругу. Нарешті він штовхає двері, але ті не піддаються, і тоді він тягне їх на себе, підчепивши за край кінчиками пальців. Двері скрегочуть, немов потривожені у своїх глибинах кити, відчиняються до половини і клякнуть намертво. Він боком протискується в темну шпару й потрапляє до неосяжної чи театральної, чи кінозали. Лунка напівтемрява пересувається між рядами порожніх крісел. На місці завіси або кіноекрана він бачить велике матове шкло, за яким рухаються, наче в океанаріумі, зловісні довгасті тіні. Він підходить упритул, сповнений ілюзії, що зараз побачить акул, касаток і скатів, але натомість розуміє, що це щось на кшталт однобічного дзеркала у поліцейському відділку. Це задня дзеркальна стіна за шинквасом, крізь неї він, наче за шибою, бачить бар і всіх його завсідників. Бармен сповз по стіні, зронив голову на тричі прострілені груди і катуляє в долоні медитативні кульки — власні очні яблука. Може, це загублена територія у Second Life, де грубо намальовані трупи жертв радіації, хімічної атаки чи побутового вибуху газу п’ють незмінну і бутафорську, як намальований вогонь, випивку. З цієї оглядової позиції присутні в барі постають купами древнього сміття, мертвотою, падлом, стервом, інсталяціями з розкурочених манекенів у розтрощеному рейдерами музеї воскових фігур, велетенськими шкаралупами комашиних яєць, що виїдені зсередини словами і поточені словами ззовні, цілими горами звалених на купу вбитих ботів у глухому закамарку Counter Strike, бляклих і неоковирних ботів, яких він сам понастворював, щоб говорили. Щоб говорити. Щоби було з ким говорити. І тут він розуміє нарешті, що він помер.

Листопад накрив мокрим рядном. Гайвороння щедро засирало цвинтар, і здавалося, що то перший сніг. З усіх секреторних залоз соталася нежитем і слізьми пізня осінь, крізь раптові пролизні у хмаровинні зиркав далекий Місяць. Восени Місяць плаває дуже далеко від землі, це влітку він підлітає майже впритул до лиця, ніби хоче глянути тобі в очі. Електрична кров у замерзлих кам’яних судинах міста згорталася у паруючі тромби, утворюючи автомобільні корки на дорогах. Уздовж хідників та узбочин вигулькували буденні видива зіжмаканих, мов паперова серветка, машин; згуртованих у мовчазному роздратуванні санітарів і даішників біля трупа, з ніг якого від удару злетіли мешти, а з-під паска сотається і плазує поверхнею кривавих калюж мерехка пара вивільненого життя. Сьогодні тут гуртуються випадкові свідки, поволі підступаючи ближче і ближче, наче налякані й водночас зацікавлені дикі тварини — до раптового і незнаного. Завтра на цьому місці назавжди пропишеться пластмасовий жалобний вінок з чорною стрічкою пам’яті. Пам’ять — це людська упертість. Це їхня уперта жага триматися купи своїх міфів. Страх самотності, якої все одно не позбутися ніколи, бо самотність — це константа існування істоти у будь-якій інкарнації.

Юра повільно йде цвинтарем, тендітна, бліда в сутінках, наче на холоді — пара з рота. Прогулянка і сон найбільше нагадують про подорож, а подорож — безкрайня, її береги розмиті, вона має безліч початків і кінців усередині себе — острівців без назви, дрейфуючих темних плям у світлі. Незмінно мінливе коло сансари. Повторювана невловність. Юра блукає тут не через нещасне кохання, що найлегше було б припустити, — кохання в неї якраз щасливе: ідеальне платонічне кохання, не скаламучене жодним досвідом, безсумнівне і цілісне, як великодня писанка. Шкільні проблеми, непорозуміння з батьками? Теж ні, хоча вона пробує тут курити, а курити починають, мабуть, саме через шкільні проблеми і непорозуміння з батьками…

Юрі на вітрі ніяк не вдається припалити сигарету — закоцюблі пальці марно шарпають трибок запальнички. Але не дуже і хотілося (без нікотинової залежності — це як перші поцілунки, не узасмок, а так — дотик, дотик, дотик, дзьоб-дзьоб-дзьоб…).

Юра продирається крізь всохлий хміль — його мертві паперові джмелі посипалися на голову, мов шепотіння чийогось закляття. Вона прямує до чи не єдиного вцілілого і не загидженого серед решти склепу, куди легко залізти всередину. Шкода, що тут тобі не Маніла, бо у склепах жили би неприхищені люди, дітлахи бавилися б між могил у хованки, можна було би востаннє завітати в гості на Геловін, коли вже місцева влада постановила всіх геть у безвість — щоби не заважали порядним громадянам вшановувати пам’ять небіжчиків. Юрині дешеві грубі стіллзи з хрускотом учавлюють у пружний шар прілого листя скручені на бульбулятор пластикові пляшки, пакетики з-під презервативів і власне презервативи, штрикалки і сигаретні пачки, медичні ґумові пальчата і скачані разом з трусами і прокладкою капронки, бите шкло і пластикові стаканчики, згарки свічок й жмути собачої шерсті.

У склепі затишніше, ніж на вулиці. Принаймні не дме вітер і не сіє мжичкою. Вогник запальнички освітлює кілька наглухо запаяних трун, що тримаються на вбитих у стіни залізних шкворнях. Одна труна — під самою стелею — має зсунуте віко. Дивно, чому лише вона одна, адже на цвинтарах мародерствують стільки, скільки ті існують. Що може вціліти, особливо у більш-менш стародавніх гробівцях? Пам’ять? Якщо є кому пам’ятати.

Будучи вороною, або цвинтарним псом, чи котом, за Юрою можна спостерігати крізь проріхи в стелі: вона розкрила свою мобілку-жабку, щоби мати хоч трохи світла, і стає на вільні шкворні сусідньої стіни. Вона лазила у такий спосіб пожежною драбиною.

Опинившись під стелею, зазирнула до порожньої труни. Мобілка згасла. Юра стоїть, як дурна, розчепірившись на металевих опорах, тримається однією рукою за найвищу залізяку і курить. На кожну тягу кінчик цигарки спалахує, але цього світла бракує, аби щось роздивитися. Дим в’юниться по стінах зеленкуватими гадюками, що ніби ледь жевріють власним рухом. Докуривши, дівчина засвітила мобілку і зазирнула до труни. Порожня, якщо не зважати на пляшку з-під хересу, чиїм густо-зеленим боком ковзнув тьмяний полиск. Як часто цікавість не винагороджується. Юра зістрибнула долі. Присіла навпочіпки і сперлася спиною об стіну. Гнильний листопадовий настрій потроху вщух до медитативного депресняка. Принаймні перекортіло когось закатрупити.

• Предыдущая
• 9/47
• Следующая