БАРДО online - Поваляева Светлана - Страница 31

• Предыдущая
• 31/47
• Следующая

Одним рухом покінчивши з мурашками, я раптом замислююсь: а звідки вони взагалі взялися на моїй кухні? Зір не фокусується звично, а мовби напливає крізь об’єктив відеокамери, зупиняючись на макропланах. Цятка від сірникової головки на столі раптом заповнює весь оглядовий простір, і я бачу в ній безтямний хаотичний рух червоних істот, що невпинно пожирають одна одну, вібрують, зливаються у кровожерливі колонії, насуваються просто на мене. — З десятого березня на деякому внутрішньому рівні я відчуваю колосальне занепокоєння, підозри, фантазії, багато всього, але прагну залишатися реалістом і вважати так: «Якщо можна запобігти стражданню, яке я відчуваю, яке відчуваємо всі ми, то немає потреби хвилюватися. Якщо запобігти йому неможливо, знову ж таки немає потреби хвилюватися». Я щиро в це вірю. І певна частина мого інтелекту посилає сигнали моїм емоціям. І тому, хоча в моєму серці і присутнє деяке хвилювання, але глибоко усередині, на емоційному плані, я спокійний. Варто залишатися реалістом, уникати заплутаності, намагатися побачити дійсний стан речей і спробувати виробити реалістичний підхід. І навіть якщо він не увінчається успіхом, не відчувати жалю.

В якусь мить я зауважив, що синхронно бубонять ще якісь голоси, але з кімнати. І це врятувало мене від навали кровожерливих червоних цяток. Такої полегші я ніколи не відчував. Навіть тоді, коли стрибнув з високої скелі та вже в польоті виразно, до останнього камінчика побачив морське дно і велетенський кругляк далеко внизу, прямо під головою. Подумати, що я зараз розіб’юся, я ще встиг. А тоді вода обтисла мене ґамівкою, і наступна думка виникла вже на поверхні, коли виринув: «Та тут метрів шість! Виявляється, море настільки прозоре, що навіть з кількадесятиметрової висоти дно видно так, наче ти нахилився над гладінню!» Долівка палубою гойднулася під ногами. Я трохи постояв, оговтуючись посеред звуків і голосів, та поплентався геть. Пішов подивитись, що там таке в кімнаті коїться, чи не почали бува нанесені Електрою предмети розмовляти з нудьги, і — просто закляк на порозі. Працював телевізор. Хоча електрику давно відімкнули за несплату. Чортівнею мені, утім, видалося не те, що телевізор сам собою увімкнувся невідь з якого джерела, а те, що мерехтіло крізь грубий шар пороху на екрані. Зловісні довгасті тіні. Якби я був забобонним, я сприйняв би їх за демонів. І лише голос диктора мене просвітив: транслюється всенародне святкування тисячадвадцятиліття Хрещення Руси, візит Вселенського патріарха Царгородського Варфоломія, урочиста зустріч на летовищі Патріарха Московського Алексія, служба у Лаврі, мітинг пащекуватих скінгедоподібних братчиків у піку Московському патріархату і жалюгідно безпорадні пікети войовничо налаштованих проти Української помісної церкви бабусь. Якусь мить мені здавалося, що я балансую між двома однаковими світами, чиї лише зовні дещо відмінні реалії відбиваються одна в одній, химерно викривлюються і калейдоскопічно дрібняться на безліч безглуздих сірих мультиків. Але потім усе знову розмежувалося на там і на тут.

Удоста намилувавшись на пожованих альцґеймером упирів у клобуках, я вимкнув ящик і сів за барабани.

Спробував діжу — тумц-тумц. І раптом — ввалив. Дез, тоді грайнд, тоді щось позаматематичне за кількістю ударів на хвилину — дроби і трелі злилися у вібруючу смугу, але я став сутністю цієї вібруючої смуги. Піт чвиркав з мене навсібіч. Я не міг зупинитися. Навіть злажати не міг. Тоді всі предмети, що виникали нізвідки у нашій з Електрою хаті, раптом упали мені в око, і на якусь долю (їм вистачило миті, аби скластись у готовий пазл), я уздрів довкола себе покій склепу. Чистого, мов свіжий тиньк на стінах дитячої кімнати. Прочинилися ліворуч двері. Я не чув їхнього рипіння через створюваний мною невпинний щільний гуркіт, бо цей гуркіт впирав мене понад секс, понад усе, що я знав. Впирав навіть не мене, а ту істоту, котра невідь-скільки стоїчно терпіла моє соціальне «я». До кімнати зайшла Електра. Вона була передповнею.

— Який світлий дім ти створив для нас, — мовила Електра так, ніби я щойно приніс із супермаркету заморожену піцу.

Електра всілася верхи на мене, а я все не міг зупинитися — барабанив і барабанив, доки вона остаточно не розчинилася. Палички повилітали мені з рук на пікові скаженої трелі, і я із здивуванням побачив ці свої руки — мовби у бінокль. Вони були парафіново білими, і на внутрішньому боці по лініях вен безгучно розкривалися бездоганні порізи, наче зроблені невидимим скальпелем. Із цих порізів — крізь шкіру, з вен — лізли витонченої краси чорні оси, чи, можливо, молоді крилаті мурахи, або чорні крилаті терміти, вони виборсувалися, наче немовлята, і вогко зблискували, мов утоплені матроси під місяцем на береговій лінії відпливу. Я не дивився, куди ці комахи зникають, я взагалі не стежив за подіями, — я знав, що Еля зникла, бо почувся таким вільним, ніби щойно вийшов з глибокої анестезії.

Цікаво, що стало з моїм мотоциклом, що вони з ним зробили, що взагалі роблять у таких випадках з мотоциклами? Скажіть хто-небудь, чи щось лишилося від мого новісінького байка?

Лискучі мотоцикли зачаровано обступили східці до підвального нічного клубу «Вихід». Морозяна голограма завмерла усіма відтінками і відблисками чорного і білого — від шкляного до антрацитового, від срібного до перлистого, від хутряного до діамантового — у матовій плямі тихого вуличного ліхтаря, крізь яку невпинно просіюється прокволий сніг. Транспорт уже не ходить — ходять нічні звуки. У простір цієї самодостатньої гравюри вихлюпується паруючим бульйоном юрма підлітків. Казкова тиша морозяної ночі така густа, що поглинає і заколисує навіть раптовий гамір. Дівчата задивляються вгору, на їхніх масно фарбованих віях святково осідає коштовний візерунчастий сніг, під очима розпливаються чорні калюжки розмитої туші. Молоді люди закурюють й одразу стають схожими на китайських драконів, оповитих струменями диму і пари. Декадентську різдвяну поштівку клубного подвір’я крижаними кулями розривають густі вібрації пробуджених моторів, ніби ще кількома рятівними адреналіновими рифами на біс продовжуючи концерт, але байкери та їхні бойові подруги швидко розігрівають своїх коней, елеґантно зникають у темряві. Решта молодих людей не розходиться — вони чекають виходу музикантів гурту «Спас Доньї Соледад», від чийого дезу ще й досі гуде в головах і вібрують діафрагми. Зрозуміло, що музиканти як вийдуть, то так собі й підуть кудись у дзвінкий, гаптований сніжинками морок, — може, на потяг до рідного міста, може, в готель чи у ресторан, може, до когось на хату, але все одно розбурханим шанувальникам, окрім як чекати, робити більше нічого. Нестерпна мить закінчення свята: завтра понеділок, робота, школа чи інститут… Фактично вже сьогодні. Паскудне календарне «сьогодні», усвідомлення цього навалюється зі швидкістю зниклих мотоциклів, зі швидкістю зниклого на морозі сп’яніння, зі швидкістю зниклих останніх грошей, дві години тому заплачених за вхід. Одноразовий вхід до свого кишенькового кайфу, звідки можна лише вийти у глупу безальтернативну ніч.

Двоє хлопців і двоє дівчат, хоча і тирлуються у натовпі, тримаються купою. Їм усім — за однією адресою: вулиця Привітна, будинок, квартира, де ніколи нічого не відбувається. Ця компанія вочевидь налаштована по-дорослому: тижневий мінімум розваг без важких похмільних наслідків, культурна економ-програма і — в хату, бо поза нею витрачається забагато грошей. Маланці М. завтра на пари до театрального, Алці — на роботу до супермаркету, у відділ миючих засобів і пральних порошків, Аяксові пофіг, бо він працює вдома і кілька днів тому не просто звалив з плечей марудну халтуру, а вже і гроші за неї від замовника отримав, а Івасикові просто пофіг, бо він не працює і не вчиться. «Я зніму перший справжній український горор, — говорить Маланка до якихось знайомих, — сюжет з реалу…» — «Маєш вогонь?» — звертається до Аякса дівчина, невловно схожа на ворону. — «Я не курю». — Потяг метро гуде Аяксові у вухах, цей гуркіт брижить зображення дівчини, обличчя, яке він мав би упізнати. І не лише він. Чомусь Аяксові спадає на думку, що цю дівчину знають усі троє шкільних друзів, тобто він, Івасик і Алка. Маланка до них уже після школи прибилася, чи приблудилася. Точніше, до Івасика. Просто дивно, як воно буває: вони познайомилися в Гідропарку. Івасик — не з тих, хто клеїть незнайомих тьолок, як липучка для мух, Маланка — не тьолка, яку можна заклеїти просто неба, тим більше на пляжі. Чиїсь знайомства часто бувають такими ж нагло-неоковирними, як і безліч смертельних випадків. Можна похлинутися крекером, перечепитися об деревний корінь, гухнути в яму і скрутити карк, можна на рівному місці звалитися з ровера, врізавшись у напнуту кимось поміж кущів мотузку, чи назавжди пірнути у водокрут на смішній глибині. Від каруселі «Ромашка» у парку розваг на повнім ходу можуть відірватися іржаві ланцюги саме того крісла, в якому сидиш ти. Людина може потрапити в автомобільну аварію і померти в лікарні від занесеної лікарями інфекції. Студентка режисерського факультету може піти на міський пляж за відеоматеріалом для роботи і врятувати своєю декоративною індійською хустиною хлопа, котрий ніколи не носить спіднього, пішов купатись голяка, а коли вийшов з води, виявив, що його речі поцуплено. Хлоп в індійському парео вільно позує перед камерою. Сюжет змінився. Сюжет змінюється непередбачувано: тебе можуть випадково вбити, обікрасти чи врятувати. Твої випадкові заощадження може випадково з’їсти дефолт. Так само ти можеш розпочати з кимось спільне життя, не встигнувши навіть закохатися.

• Предыдущая
• 31/47
• Следующая