БАРДО online - Поваляева Светлана - Страница 16
- Предыдущая
- 16/47
- Следующая
Люба дочовгує до тролейбусної зупинки і ставить свої паки біля біґборда Служби розшуку дітей — із зображенням зниклої дівчинки. Люба підтискає губи, і розмиті контури збігаються у бліду бундючну смужку — куряча гузка перетворюється на кільку в залишках томатного соусу: Любу непокоїть те, що вона поставила сумки прямо на запльований асфальт, але тримати їх у дедалі слабших руках уже несила. Любу не бентежить біґборд із доньчиною фотографією, вона вже давно на нього не зважає. На ринок Люба ходить мало не щодня, іноді просто так — подивитись, поприцінюватись, оцінити ситуацію і перспективи, — словом, незле себе розважає експертизою за результатами моніторинґу ринку. Тому біґборд, як і все решта, перетворюється на одну з намертво врослих у свідомість деталей довколишньої картинки. Може, якби ця деталь щезла або змінила зображення — на рекламу чи інше обличчя (мера, зниклого безвісти хлопчика, співачки, народного депутата), Люба навіть не одразу і помітила б це. Вона має прямий контакт з Богом, можна сказати, спілкується по внутрішньому телефону або навіть селектору. І Бог буквально вчора сказав Любі, що її донька Юра — жива і здорова. Просто невдячне дівчисько, що перебрало на себе всі червиві батькові гени, втекло від турботи й любови у великий світ бруду і небезпек. Там же стільки спокус: сигарети, наркотики, модні вєщі, гарні хлопці у педерастичних прикидах, алкоголь, нічні клуби, подружки-мурени, гламур і свобода. А зараз рекламою всю молодьож зазомбували.
Люба дуже любить свого Бога, бо він завжди каже їй те, що вона сама думає, він говорить з нею так, як вона сама говорила б до себе, він погоджується з нею, завжди її підтримує у її правоті, любить, не ображає — не називає тупою міщучкою, лушпайкою і сукою. Бог — це єдине, що повністю відповідає уявленням Люби про те, як правильно жити і поводитись і яким насправді все має бути. Незмінним у своїй довершеності, усталеним раз і назавжди. Оце і є гармонія. Але у світі багато несправедливості і сатанізму, взагалі все йде не так, як треба, весь час щось змінюється — і то лише на гірше. Та люди цього не бачать — вони стають просто нестерпними, злими, ніби демони в них вселяються («не ніби, а таки вселяються!» — водноголос вигукують Люба і її Бог), коли намагаєшся — для їхнього ж блага — пояснити їм, що живуть у гріху, розтлумачити кожен гріх, коли щиро хочеш їм допомогти, навчити поводитись правильно, чинити за Божими законами. Адже гріх — це і є гріх, як не крути, а праведність — то є праведність, з якого боку не глянь. Але Бог сказав Любі — виголосив з божественною безапеляційністю: «Ти абсолютно права! Ти все робиш правильно! Сліпці не розуміють цього, не бачать, але ти ж знаєш, що вони сліпці, ти жалій їх і не зупиняйся. Не сумнівайся, роби так, як підказує тобі твоє серце, бо в твоєму серці — Я!»
Бог — свідок: Люба прагне тільки добра. Бог — суддя тим, хто цього не тямить. Бог усе бачить.
Нарешті під’їжджає тролейбус, і Люба, судомно зітхнувши, піднімає свої торби і стає у низький старт, готова метнути вантаж на першу сходинку. І тут — наче проноситься невеличкий степовий смерч — у двері, розштовхуючи всіх ліктями, бадьоро вгвинчується баба Шептуха і переможно повертається до виходу, щоб з висоти оглянути поле битви. Насправді бабу Шептуху звуть якось так буденно — типу Михайлина Сидорівна, чи щось таке, і прізвище в неї також якесь поширено-невиразне, на «енко», але всі сусіди кличуть її Шептухою, мабуть тому, що баба аж проміниться пропагандою і насильством, безуґаву нашіптує всілякі капості, всім про всіх, і часто в її монологах можна почути такі потужні постулати, як «Не треба нам вашого НАТО — дайте нам нашу ковбасу, як при комуністах, а всіх олігархів Бог покарає!». Шептуха навіть точно знає, кого в який спосіб покарає Бог, — очевидно, дається взнаки багатолітня співпраця з відділом КДБ при Святоволодимирській парафії Московського патріархату, чим баба страшенно пишається, ніколи у щоденних молитвах не забуваючи своє донині благополучне начальство.
«Ой, Любочко, драстуй, сусідочко! Ти проходь, проходь, а то заштовхають! Диви-но, скільки накупила, хазяєчка! А я на свою пенсію ледь на свічечки Бозі нашкробую! — скрегоче баба. Й одразу ж, поки тролейбус вирулює на поворот, заводить своєї улюбленої: — Да, зара тіки усіляка оранжева чума на мерседесах роз’їжджає, а ми всі, — тут Шептуха ораторським жестом закликає пасажирів до активних проявів народного гніву, — повинні з голоду пухнути, діти на фізкультурі вмирають — в оморок падають, як мухи! Бах — і нема дитини! А ви всі на Америку дивитесь, порозкривали пельки — шоб макдональси з кетчупом влізли! Всі загинуть в пучині торнадів, і тоді вийде Бог і розсудить страшним судом усіх ваших політиків, і не подивиться, хто там з іскуствінной косою на всю голову, і хто нам газ руський перекриває, а в кого там ролєкс і піджак за сто тисяч доларів!» Першим вибухає пенсіонер інтелеґентського вигляду, себто в окулярах і з газетою «Дзеркало тижня»: «Ну що ви верзете, які такі торнади! І не буває в світі таких піджаків — за сто тисяч доларів. А от через таких, як ви, наша країна досі в руїні й бузувірстві!» Баба сито шкіриться, каламутно-олов’яні цвяшки її очей наливаються червонястою революційною загравою, вона виструнчується, мов дириґент перед симфонічним оркестром, і далі обурений ґвалт в тролейбусі наростає зі швидкістю того самого торнадо, про чию пучину щойно було згадано. Такий вона має дар — завести з півоберта будь-яку кількість навіть наймиролюбніших людей, спровокувати їх на безглузду й безтямну чвару, на чорнобильський викид агресії, фахівець з розпалювання всіх категорій конфліктів — від етнічних до релігійних. Якби Шептуху запустити до контингенту миротворців ООН, серед них за три хвилини почалася б різанина, а в країні — збройний конфлікт. Така от баба — зброя масового самознищення.
Люба стережеться баби Шептухи, бо вважає її дурноокою. Але щоразу при зустрічі відбувається одне й те саме. Спочатку Люба напружується всіма м’язами і ввічливо вітається, міркуючи, як втекти. Але від баби так просто не втечеш. Тоді Люба, намагаючись пропускати повз вуха потік бабиної свідомости, зосереджується на зведенні енергетичних щитів: проказує молитву, потихеньку пропихає до кишені вільну руку і скручує у теплій кишеньковій темряві рішучу дулю, щосили уявляє перед собою стіну з куленепробивного шкла — одним словом, сумлінно виконує настанови мудрих людей, котрі вона вичитала по різних рятівних брошурках.
Доки баба вивергає бруд на всіх сусідів, спільних знайомих, своїх онуку та невістку, а також на зовсім незнайомих людей, Люба стримано посміхається, ані на мить не послаблюючи захисних маніпуляцій на кордоні своєї осяйної внутрішньої чистоти, силкується не вслухатися у все це лайнослів’я. Але тут баба, ніби відчуваючи, що жертва готова зірватися з гачка, картинно змахує коричневою короткопалою лапою, мовляв, а ну його все в болото, не варте це все наших нервів, святенницьки заводить очі і скрушно крекче: «Ой, Любочко, пробач уже мене, стару, що це я, справді, розпатякалася! Молитися за них треба, за всіх молитися! І свічечки за них ставити, правда ж, рибонько? Всі під Богом ходим. Ось ти — хороша жінка, віруюча…»
Ось тут Любин Бог постає їй в грудях, мов серцева ерекція, і поки розчулена Люба ганить себе подумки за те, що погано про бабу думала, і щось непевно варнякає, баба — ця ніндзя НЛП — хвацько вганяє в розмову новий цвях: «…да, віруюча, хороша жінка, хазяєчка, але ж чоловік твій, простигосподи, я ж для твого добра кажу…» І далі, вже вкотре заскочена бабиною майстерністю зненацька, Люба геть втрачає здатність чинити опір, губить усі свої щити і тільки підтакує, киваючи з бабою в унісон, хоча десь глибоко їй муляє непевний сором, ніби вона до свого чоловіка не зовсім справедлива, але ж, по суті, баба права, в кожному разі, Любин Бог, недбало струшуючи з білосніжного хітона золоті порошинки, бурмоче: «А що я тобі казав?»
І цього разу, щойно вони виходять на кінцевій зі спорожнілого тролейбуса, Люба, згинаючись під вагою торбів, слухняно човгає у колію звичного сценарію, по-волячому опустивши голову. Баба дріботить поруч, раз по раз інтимно нахиляючись до Люби і напучуючи її: «Ти поклич до себе священика — хай посвятить хату. Тільки не нашого цього дворового психа, він дурник, я тебе відведу до справжнього, котрий і чоловіка твого, алкоголіка, сповідає, і службу по Юрі справить. А ти ось що, — натхненно вигукує Шептуха, мовби щойно згадала про якусь сакральну панацею, — ти купи фату, загорни в неї Юрину фотографію, поховай на цвинтарі і замов панахиду!» Люба від несподіванки спиняється і хапається за серце, мов за рукав Бога, її важкі сумки глухо гепаються об землю: «Яку ще панахиду?! Що ви! Юру ж не знайшли, вона жива! Як це так — поховати у вельоні!» Баба на це мовчить, мружиться на старшокласниць, котрі переходять від школи дорогу, всі як одна зосереджено вдивляючись в екрани своїх мобілок і блимаючи голими ногами з-під коротких спідничок. «От прастітутки!» — сичить баба, помічає серед дівчат свою онуку і рішуче пришвидшує ходу їй навперейми. А Люба залишається біля своїх сумок, бо нею тіпає, мов у пропасниці, і жодна молитва не спиняє стукіт її зубів.
- Предыдущая
- 16/47
- Следующая
