БАРДО online - Поваляева Светлана - Страница 11

• Предыдущая
• 11/47
• Следующая

На лискучому від нічного дощу асфальті молода сіра ворона бадьоро дзьобає червоне м’ясо свіжороздертого, мабуть котом, голуба. Над чорнобривцями і майорами в’ється парочка щигликів. Осінь входить у цей світ як скальпель.

Юра лежить на теплому руберойді гаражного даху і пильно спостерігає за спортмайданчиком крізь гілля старої груші. Юра ненавидить ос, а їх на осінній грушевій учті повно, поводяться вони, як п’яні вікінґи, й за жодних причин Юра не лізла б сюди. За жодних, окрім тієї, що вона тепер має. Така причина водночас, як це водиться, є і проблемою: закоханість в особі стрункого хлопця, котрий стоїть спиною до Юри і базікає зі своїм дружбаном — худющим конопатим Івасиком. Юра змушує себе не втуплюватися в цю спину, в цю червону майку з портретом Кенні й саморобним написом «I’ll neva die!», щоб ненароком не викрити себе, але водночас боїться, що Він так у її бік і не гляне. Юра не бачить коханого джимміморрісонівського обличчя (ще гламурнішого, ніж переважна більшість плакатних зображень його праобразу) — тільки кучеряву кучму доглянутого вороного волосся. Зате Юра чує розмову.

— …типу на маніяка нарвалася…

— Мамаша її мене задрала, дістає з того дня, як мєнтура в школу приходила, як тільки перестріне, починає гнати, типу, ви ж за однією партою сиділи, ви ж додому зі школи разом ходили, ти маєш щось знати, може, в неї проблеми які були, може, вона залетіла чи почала колотися… ну таке. Вже не знаю, кудою ходити, щоб на неї не нарватися. Очі заплакані, морда розпухла, з рота смердить, і дивиться так прямо в очі, як душу виймає, таким поглядом, ніби то я її доцю трахнув і закатрупив.

— Пошматував і з’їв. А голову зварив і з черепа зробив попільничку.

— А може, вона й кололася — така странна завжди була. Як емо.

— Хто? Юра?

— Ну.

— Да, пацавата історія. Я її, правда, майже не знав — так, у дворі бачив.

— Ну як! Ми ж усі якраз перед тим, як вона пропала, ввечері за гаражами тусили. Ти тоді тоже був. Я ще тоді помітив, що вона на тебе дивиться.

— Чого на мене? Я тоді просто з пивом прийшов. Ну, з бірміксом…

— Нє, вона на тебе весь вечір дивилася.

— Не пам’ятаю. Якби вона щось говорила, я б запам’ятав, а так… Але ну і шо? Я Алку обкатував.

— Та нічо. По-моєму, вона була в тебе закохана.

— Хто?

— Блін! Та Юра!

— Ну і шо? Була, була — чо «була», може, вона жива.

— Ну, тоді її хтось викрав.

— Хто?

— Ну, маніяк. У підвалі тримає. Або сектанти. Чи, там, чорні трансплантологи.

— Ну да, цигани! Може, вона сама з дому втекла — я б від такої мамаші точно втік.

— Даа… а ти звідки мамашу знаєш?

— Вона до моєї часто заходила, або під вікном так стане — і давай чесати про ціни, про політику, про релігію. Про релігію — найбільше.

— А тепер?

— Тепер не заходить.

— А до мене чіпляється.

— Гівно.

Юра з усієї розмови розуміє тільки своє ім’я — решта звуків нагадують суперклей «Момент» швидкістю, з якою вони загусають і випаровуються. Простір — це грушевий сироп — Юрі так дивно: ніби чутно кожне слово, а сенсу не добрати — звуки вливаються один в одного і змішуються, як гуркіт потоків у водоспаді. Тільки звук «Юра» виринає з шумового тла. «Про мене говорять», — думає Юра, мовби заповнена всередині крилатими мурахами, котрі лізуть з неї назовні, щоб розлетітися навсібіч і набудувати в світі нових мурашників. Голоси. Заціпеніння вересневого полудня, оса невпинно рухає всіма своїми органами — як трансформер, старанно, хижо, безтямно працює жвалами. Звідкись Юрі згадується те, чого вона не знала: ентомологи називають ос корсарами.

Корсари сідають на облущене підвіконня хати з прибудованою на даху банькою — на підвіконня аматорської молитовні, просоченої пообіднім сонцем, пахощами перестиглих яблук, жоржин і непам’яті.

Юра тут живе, це її прихисток — тут ніколи нікого не буває, сюди залітають лише комахи, Юра не знає, як вона тут опиняється. Точніше, як так виходить, що вона — деінде, а потім — тут? Юра навіть не зважає на зміну декорацій. Але віднедавна їй щось муляє. Ще щось, окрім закоханості. Таке, чого не можна описати, чиє існування можна тільки відчути через нудоту і страх. Щось таке, як сморід у трупарні, котрий неможливо відновити в пам’яті, але неможливо собі уявити без нього трупарню. Юра через це невимовне щось почувається так, ніби її налили в колбу і збовтують. Вона сидить на лаві під вікном, дивиться на дешеві паперові ікони — строкаті плями наївних великодніх кольорів — по тинькованих стінах, але не розрізняє зображення. Тобто, коли її знову збовтує, вона зважає на те, що не розрізняє зображення так само, як не розрізняла слова. Але вона про це не думає. Вона взагалі якось дивно думає (і від раптового усвідомлення цієї дивности і взагалі того, що вона думає про те, як і про що вона думає, тобто фраґментує, аналізує і оформлює те, що є цілим і просто є, Юрою знову моторошно збовтує) — думки її — ніби вирвані з корінням дерева у повінь, наче синусоїдний плин дельфінів, який ми бачимо лише на піках понад хвилями. «Чому тут нікого немає? Чому ніхто ніколи сюди не приходить — ні вдень, ні вночі?» — ніби пливучи на спині в олії, думає Юра і так згадує слова, розділяє простір на явища і назви цих явищ. З подіями прийде і час, думає Юра, щось в Юрі, чи хтось за Юру, чи ще одна Юра. Чомусь її тягне надвір, і вона помічає плин і пересування зображень довкола неї, в яких проступає все більше деталей — ніби знання витікає, а розуміння з’являється звідусіль, заповнюючи порожнини, звідки у всюди витекло знання. Вона бачить господаря молитовні — цього автономного священника-еколога, — він стоїть посеред городу й усміхається до своїх яблунь. Довкола нього, мов птахи довкола Франциска Ассизького, кружляють оси, пізні, інфіковані запаленням квітів метелики і скажені мухи, — сідають йому на плечі й на руки, заплутуються у строкатій, триколірній (мов шкура кота, що, за поширеними забобонами, приносить успіх у справах і родинне щастя) бороді. Юра немов упритул — відеозумом — бачить помережану червонястими капілярами шкіру невисокого чоловіка, дротини сивих волосин у рудувато-рябій бороді, візерунки цих павутинних ліній під брижами зморшок накладаються на мапу виноградних лоз, жовтогарячого, лимонного і багряного листя, а крізь бляклі сіруваті очі проступає блакить неба, цятки мандрівних павучків і пізніх кульбабкових парашутиків. І тоді Юра водночас бачить густу непевну тінь (або тьмяний згусток хатнього повітря) у своєму прихистку і розуміє, що ця ось людина, цей чоловік з’являється у молитовні щодня і проводить там багато часу, оточений невиразними силуетами і тінями силуетів, подібними до нього і між собою за обрисами і формою, і густиною внутрішнього простору. Тобто до церкви ходять мешканці Привітної, значить, вони часто оточували Юру, тирлувалися поруч… Проходили наскрізно. Так, Він, коханий з джимміморрісонівським лицем, живе серед них, десь тут, зовсім близько, його можна знайти у цьому невеличкому просторі — варто лише позазирати у вікна… «Вона до моєї часто заходила, або під вікном так стане — і давай чесати про ціни, про політику, про релігію», — зринають в Юрі Його слова, ця фраза визріває у сприйнятті так, як булька повітря піднімається з дна водойми, так, як приходить те, що ми називаємо раптовим спогадом.

Юра відчуває сонячне тепло і котячі погляди — всі коти і кошенята у дворі без сумніву її бачать — кошенята схоплюються на рівні прямі лапи, вигинають спини — стають у бойову позицію, їхні мудрі виссані вагітностями мами розслаблено і байдужо мружаться, ніби ось-ось чхнуть, а тоді широко й незмигно розплющують очі, пильно дивляться, мовби повторюючи про себе мантру. Чому тоді люди не бачать? Чому не бачить священик? Юра зазирає до перших-ліпших вікон сталінки за номером «8–2» — і картинка фокусується. Юра ще на городі периферійно зауважила, що коли простір фокусується у картинку, то мовби падає запона чи насувається стіна — він робиться пласким і вбогим, а чіткість його оманлива, бо кількість найдрібніших деталей створює чутний і відчутний шум, фон, комашіння. Юра дивиться на предмети й до кожного має тільки одне питання: «Навіщо це?»

• Предыдущая
• 11/47
• Следующая