Орлі, син Орлика - Литовченко Тимур Иванович - Страница 19
- Предыдущая
- 19/63
- Следующая
– Браво, месьє Григоре, браво! Ваша логіка бездоганна. Більш того, мислимо ми однаково. А тому…
Маркіз знову витримав театральну паузу.
– А тому тільки-но ми дізнаємося про остаточні результати боротьби санкт-петербурзьких провладних кандидатів…
– А чому не раніше? Чи не згаємо таким чином дорогоцінний час?
– Раніше неможливо, адже проти одних людей можна задіяти механізми впливу, розраховані на зовсім інших. Простіше кажучи – не ті механізми.
– Часу шкода, ваша світлосте!..
– Крім того, не забувайте, що ми отримали лише перші – так би мовити, «гарячі» відомості. А їх ще належить піддати перехресній перевірці. Тож давайте діяти без зайвого поспіху. Домовилися?..
Григорій неохоче кивнув.
– Тим паче, підготовку до наступних дій ми розпочнемо негайно. Фактично, вже розпочали… Вас це влаштовує?
– Ще б пак!
– Ну, от і добре.
Де Шовлен підвівся, Григорій також.
– Месьє Григоре Орлі! – розпочав урочистим тоном міністр. – Враховуючи надані вами рекомендації, рішенням таємного кабінету Його Королівської Величності Луї П’ятнадцятого «Секрет короля» віднині ви зараховані на таємну королівську службу. Вітаю вас із цим високим і відповідальним призначенням. Сподіваюся, ви служитимете інтересам Франції вірою і правдою.
На це Григорій не відповів нічого. Де Шовлен невдоволено наморщив чоло і перепитав:
– Не чую відповіді?..
– Так, ваша світлосте.
– Гаразд. Натомість від імені таємного кабінету «Секрет короля» повідомляю, що ваші пропозиції щодо створення антиросійського кордону в Європі ми вважаємо цікавими та корисними. У подальшому вони можуть набути розвитку і деталізації, якщо деякі наші припущення підтвердяться. Чи задовольняє вас така позиція кабінету?
– Цілком задовольняє, ваша світлосте! – тепер Григорій відповідав охочіше, а в його голосі відчувалася неприхована радість.
– Гаразд. А тому найближчим часом…
Невеличка пауза.
– …Ми припускаємо, що приблизно через місяць вам належить під новим іменем відбути до Стамбула у розпорядження тамтешнього французького посла месьє Вільнєва. Головна мета перебування у столиці Османської імперії – ведення переговорів з формування східного крила антиросійського кордону. Про мету та попередні плани вашого стамбульського вояжу месьє Вільнєва буде повідомлено завчасно. Відповідні документи й інструкції ви отримаєте за три дні до від'їзду. Платню за наступний місяць…
Крихітна пауза.
– Тобто… за лютий…
Нова пауза.
– Коротше, оскільки я дещо знаю про становище вашої шляхетної сім'ї, то наказав видати вам платню наперед. За дверима цієї кімнати на вас уже чекають…
Тут Григорій не втримався і мовив дуже проникливо:
– Красно дякую, ваша світлосте! Родина гетьмана Пилипа Орлика ніколи й нізащо не забуде про вашу…
Де Шовлен перервав його владним жестом, але лише для того, щоб урочисто завершити:
– Отже, ще раз вітаю з призначенням, месьє Григоре Орлі. Сподіваюся, ви виправдаєте виказану вам високу честь і довіру. На сьогодні аудієнція завершена, можете повернутися до готелю. Коли знадобитеся наступного разу, мій посланець вас знайде. Добраніч!
Як і казав міністр, за дверима служник негайно вручив Григорію важкенького гаманця і провів до виходу. Проте до готелю екіпаж не поїхав, оскільки «шведський гвардієць» назвав зовсім іншу адресу…
– Каролю! Агов, Каролю, відчини!
Він калатав у двері, доки з-за них не долинула сердита фраза, сказана польською:
– Кого там посеред ночі принесло?
– Це я, капітан Бартель!
– Який ще… – За дверима явно не розуміли, у чім річ.
– Та прокинься нарешті, тюхтію!!! – не витримав Григорій.
– Ах ти Божечки!..
– Тихіше ти!..
Загримів засув, і за кілька секунд оповитий морозною парою Григорій вихором увірвався всередину.
– Що сталося, гетьманичу?..
– Тихіше!
– Але ж тут…
– Просив же тебе, телепня, запам'ятати: у Парижі ти не Кирило, а Кароль, а я – гвардії капітан Густав Бартель! Густав Бартель – і все тут!.. І ніде ні про що інше – анічичирк, якщо не хочеш нашкодити мені або моїм близьким!!! Зрозумів?!
– Так, зрозумів, – винувато мовив Кирило-Кароль.
– Отож-бо…
Григорій впав на невеличкий ослінчик біля вікна і запропонував служникові те саме, що пару годин тому пропонував йому маркіз де Шовлен:
– Сідай-но поруч.
– Але ж…
– Сідай, кажу!
Заспаний Кирило-Кароль також присів на ослін, спитав:
– Чого це ви посеред ночі? Та ще й сюди, до мене…
Григорій лише посміхнувся із загадковим виглядом, тому Кирило-Кароль не утримався і пробуркотів:
– А після самі кажете: «Не називай мене інакше та й не називай!.. Та ще і своє ім'я зміни, зроби таку ласку…» Хто ж вас ото розбере…
Григорій знав, що служник має право на задоволення цікавості: адже сам привчав Кирила-Кароля до жорсткої дисципліни! Якщо вони домовилися зустрітись у заздалегідь обумовленому місці, причому лише на наступному тижні, тоді навіщо приїздити до нього сьогодні посеред ночі?! Без пояснень явно не обійтися…
Загалом-то, Кирило-Кароль йому надзвичайно подобався. Григорій угледів його, перебуваючи торік у Варшаві. Виявилося, що молодший на сім років Кирило-Кароль був сином запорожця, котрий серед небагатьох інших зберіг вірність гетьману Мазепі напередодні Полтавської битви. Молоді люди швидко зійшлися, а потім навіть побраталися. Перед від'їздом до Парижа Григорій ублагав князя Потоцького відпустити служника з ним. Так, він вимагав жорсткої конспірації, до якої давно вже звик. Кирило-Кароль не надто розумів, що це за штукенція така – конспірація, але справедливо вважав, що гетьманичу Орлику видніше. Як раптом зараз, посеред ночі!.. Сюди!..
– Каролику, братику, ти не уявляєш, просто не уявляєш!..
Григорій підманив його пальцем і прошепотів у самісіньке вухо:
– Мене взяли на королівську службу!
– Та ви що?! – мало не закричав той.
– Тихіше, тихіше!..
– Справді?! – громоподібним шепотом перепитав служник.
– Дивись сам…
Григорій видобув з-за пазухи гаманця, розв'язав тасьмочку й акуратно розклав на сидінні ослона золоті монети.
– Ого!!! – не втримався Кирило-Кароль.
– Отож-бо, братику. Тому я і приїхав до тебе посеред ночі.
– А хіба ж завтра… – почав було служник.
– Завтра… Тобто вже сьогодні вдень ти будеш у дорозі.
– У якій ще дорозі?
– До Стокгольма, братику, помчиш до Стокгольма! До речі, оце тобі. Бери, бери. – Григорій тицьнув Кирилу-Каролю кілька золотих.
– Мені?! Навіщо?..
– І за службу, братику, і за дружбу.
– Але ж хіба за дружбу платять?!
– А коней ти по дорозі за свої мінятимеш?..
– Ну, хіба що на коней… – неохоче погодився служник.
– Отож-бо.
Решту монет Григорій розділив на два нерівні стовпчики. Прикинув: десяту частину отриманого матінка обов'язково віддасть громаді – це закон. Отже, відсилати потрібно якнайбільше, бо «громадська» десятина…
Але ж йому треба новий мундир У дорогу пошити! Та й хтозна, які кошти йому через місяць виділять… Подумавши ще трохи, дещо зрівняв стовпчики, золоті з меншого повернув до гаманця і знову сховав на грудях, більший посунув до Кирила-Кароля:
– А оці гроші, братику, негайно відвезеш до Стокгольма й віддаси… сам розумієш кому.
– А-а-а, он воно що!..
– А ти думав, дарма я до тебе посеред ночі вдерся?!
– Ну, це зрозуміло, що недарма… Тільки все одно пару днів тут нічого не змінять.
– Змінять, Каролику, ще й як змінять! Адже тижнів за три мусиш повернутися назад.
– Навіщо так поспішати?!
– Бо потім я поїду далеченько…
– Куди це?..
– Не можу сказати, але дуже-дуже далеко звідси. Тоді зустрінемося вдруге, і я дам тобі ще грошей… для відомих тобі осіб у Стокгольмі. Там же чекатимеш на моє повернення. Я повідомлю, коли настане час вертатися сюди, до Парижа.
– А я?..
– Що – а ти?..
– Хіба я з вами не поїду?
- Предыдущая
- 19/63
- Следующая
