Орлі, син Орлика - Литовченко Тимур Иванович - Страница 17
- Предыдущая
- 17/63
- Следующая
– І врахуйте, шевальє, що сьогодні ви мали честь зробити великій нашій державі та особисто Його Королівській Величності Луї П'ятнадцятому грандіозну послугу! Тож і Франція загалом, і я сама у боргу перед вами, месьє капітане Бартель.
– Он як?..
– Саме так, люб'язний шевальє.
Григорій прискіпливо оглянув дівчину з голови до ніг. Те-е-ек… Пристойний, але вельми скромний одяг… Світле, ледь рудувате волосся, кінчики якого вибиваються з-під капюшона теплої зимової накидки… Миле, проте трохи блідувате личко… І очі… Світлі й ясні, проте якогось невизначеного кольору: чи то жовтувато-зелені, чи то сірувато-блакитні… Втім, понад усе вони нагадували мінливу морську хвилю, відтінок якої змінювався залежно від освітлення.
Жанна-Антуанетта Пуассон?.. Цікаво, дуже цікаво.
– Ну, що ж, – мовив нарешті Григорій, коли мовчанка занадто затяглася. – У такому разі, мадемуазель, дозвольте вивести вас із цих глухих нетрів і заразом дізнатися, яким чином скромний шведський капітан мав честь прислужитися Його Величності королю Луї!
Григорій ґречно підставив дівчині зігнуту в лікті ліву руку.
– Дякую, любий шевальє, – вона вправно підхопила рятівника під лікоть, – дійсно, підемо звідси… подалі від цих…
Дівчина озирнула трупи й гидливо підібгала гарненькі губки, здавалось би, самою природою створені для поцілунків.
– Нічого, нічого, ви абсолютно вірно зазначили, що шевальє має меча, аби захищати скривджених, – для більшої переконливості Григорій поклав праву долоню на ефес шпаги. Якщо хтось і спостерігає за ними із якоїсь засідки, нехай бачить, що «шведський капітан» готовий скористатися зброєю.
– То що, йдемо?
– Авжеж.
Вони повільно пішли геть.
– До речі, мадемуазель, як ви тут опинилися?
– Зовсім випадково. Я йшла до костелу, по дорозі зустріла того… ну-у-у…
– Котрого з двох?
– Одноокого й шепелявого. Збиралася подати йому милостиню, але несподівано він почав скиглити, що буцімто у нього вдома помирає дружина і що в нього тільки-но, мовляв, було видіння: прекрасна шляхетна незнайомка зцілює хвору страдницю самим лише дотиком руки. Цей негідник настільки проникливо благав про допомогу, що я не втрималася і пішла за ним.
– Ви занадто довірливі, мадемуазель.
– Мабуть, що так… – зітхнула дівчина. – По дорозі до нас причепився другий… тільки він тоді кульгав. Точніше, підстрибував, спираючись на милицю. А коли пройшли декілька кварталів, негідники раптом кинулися до мого гаманця. Ну, я не розгубилася, та вони скористалися милицями, немов розп'ялками… Решту ви бачили, капітане.
Далі йшли мовчки, допоки вулиці не стали ширшими й світлішими. Тоді Григорій зняв нарешті праву долоню з ефеса шпаги й мовив:
– Оце й усе, що збиралася розповісти мені мадемуазель?
– Тобто?..
– А як же бути з моєю послугою Франції та Його Величності Луї?
– А-а-а, так, так!.. – І дівчина пояснила напрочуд невимушеним тоном: – Річ у тім, що сьогодні ви, люб'язний капітане, мали честь врятувати майбутню французьку королеву. Я про ваш подвиг не забуду, майте на увазі.
– Прошу?!
І хоча це було не вельми ґречно, проте Григорій не втримався від ще одного погляду на супутницю. Мила, проте занадто скромна… Довірлива настільки, що підступні грабіжники без особливих зусиль заманили її у хащі бідних кварталів і ледь не позбавили гаманця…
І оце – королева Франції?!
Париж, Париж, незбагненне місто!..
Суміш прекрасного з легким присмаком огидного…
Що, однак, робить прекрасне ще прекраснішим!
А найнезбагненніший твій елемент – парижани.
Тим паче, юні парижанки…
– Знаю, месьє капітан, що це звучить щонайменше дивно. Але тим не менш…
– Дозвольте поцікавитися, мадемуазель, при якому королі ви збираєтеся стати королевою?
– Ну звісно ж, при Його Королівській Величності Луї П'ятнадцятому!
– В такому разі змушений розчарувати вас, мадемуазель: адже Його Величність уже має свою королеву – її Величність Марію Аделаїду Савойську. Більш того – королівське подружжя вже має дітей…
– Ну то й що з того!..
І настільки легковажно-невимушеним тоном було це сказано, що Григорій знов не втримався від прискіпливого погляду на супутницю.
– Але як ви, мадемуазель, можете… При живій та здоровій королеві!..
– Втім, є ще й інша можливість.
– Тобто?..
– Тобто, можливо, я стану всемогутньою фавориткою Його Королівської Величності Луї П'ятнадцятого. Хоча й не королевою, але теж, погодьтеся, непогано. Я і в цьому разі не забуду про ваш сьогоднішній подвиг. Якщо колись потребуватимете моєї допомоги, можете розраховувати на мою прихильність, люб'язний шевальє.
Григорій довго думав, перш ніж порушити мовчанку:
– Звідки ви про все це дізналися, мадемуазель?
– Мені про те ворожка розповіла.
– Прошу?!
– Ворожка. Мадам Феліція.
– Тобто?!
– Тобто особисто мені мадам Феліція наворожила палке, пристрасне й безроздільне кохання Його Королівської Величності Луї П'ятнадцятого. А це означає, що я неодмінно стану королевою Франції. Або у крайньому разі – улюбленою фавориткою Його Величності. Теж непогано, погодьтеся…
– Ви певні, що ворожка не збрехала?
– Вона добре ворожить усім охочим. Якщо бажаєте, вам вона також провістить долю. То як?..
Сказати, що Григорій був спантеличений почутим, – це не сказати майже нічого! Просто він збагнув, що остаточно перестав розуміти це чудернацьке, найзагадковіше в усій Європі місто. І хоча різноманітні зауваження, від пристойно-ввічливого до уїдливо-дошкульного, так і вертілися на язиці, гетьманич промовчав. Адже перед його очима раптом постав відстовбурчений вказівний палець, а у вухах забриніли слова: «Колись-то ви станете видатним дипломатом».
Не ворожкою то було сказано, та й базувалося пророцтво на зовсім іншій підставі… Втім, хіба ж він не знає з власного досвіду, що подібні слова іноді віщують правду?!
То, може, він і справді веде паризькими вуличками майбутню королеву…
Або королівську фаворитку…
Так, Господь Бог іноді розігрує з людьми вельми цікаві інтермедії.
І де б іще зіграти з гетьманичем Григорієм Орликом мініатюру «Порятунок французької королеви», як не у загадковому місті Парижі наприкінці січня 1730 року від Різдва Христового!..
– Скажіть, будьте ласкаві, а хто ще вірить у це пророцтво? – нарешті поцікавився він.
– Як це – хто?! Звісно, що всі! І насамперед я сама. Тому й захотіла одним-єдиним дотиком зцілити дружину каліки, як він мене попрохав, – от тоді у пророцтво мадам Феліції повірив би навіть такий скептик, як от ви.
– Але, окрім мене, не сумнівається більш ніхто?
– Звісно ж!
– А хто ж усі вони – оті інші, які вірять пророцтву?
– І моя добра матуся, і мій покровитель.
– Хто ваш покровитель?
– Його світлість маркіз Норман де Турнем. Ви знайомі?
– Я у Парижі не надто довго, тож не маю честі…
– Бажаєте познайомитися?
Вони зупинилися посеред вулиці. «Справді, чом би й ні?» – подумав Григорій, а вголос мовив:
– Із величезним задоволенням!
– Ну, тоді маю честь запросити вас післязавтра на звану вечірку до маркіза де Турнема. – Дівчина відпустила його руку, відступила на крок і церемонно вклонилася. – Його світлість влаштовують вечірку спеціально на мою честь. Має прийти персон шість, не більше. Ну, і ви, люб'язний шевальє, теж приходьте. І його світлість маркіз, і моя матуся, і всі інші з задоволенням висловлять вам подяку і приязнь за вашу мужність.
– Е-е-ет, пусте… Я лише повівся згідно з велінням дворянської честі.
– Отже, до зустрічі, капітане Бартель?
– А ми хіба вже розлучаємося?
– А хіба ви забули, що я йшла до вечірньої меси?
– Так, але…
– То я прийшла!
Дівчина махнула рукою праворуч. Григорій озирнувся і побачив там невеличкий католицький костел.
– А ви не підете зі мною, капітане?
– Ні-ні, я, знаєте, протестант.
– А-а-а, зрозуміло… Ви гугенот?
- Предыдущая
- 17/63
- Следующая
