Выбери любимый жанр

Чебрець в молоцi - Сняданко Наталка В. - Страница 2


Изменить размер шрифта:

2

Якщо гостей запрошували на мамин день народження, батько в кінці часом також допомагав збирати посуд. Бабця ніколи не святкувала свої уродини, бо справедливо вважала це радянським, а не українським святом, і завжди пекла торт на свої іменини, 17 грудня, у день святої Варвари.

Такий бабцин аскетизм щодо святкових застіль викликав подив усіх знайомих, адже спільне поїдання дефіцитних товарів у ті часи було одним із найпоширеніших способів проведення вільного часу, одним із елементів розміреного й неквапливого ритму життя, який тоді могли дозволити собі майже всі. І тільки бабця мовчки саботувала всю цю радянську культуру застілля, цей постійний обмін рецептами, безкінечне діставання й приготування їжі, часті походи в гості, хоча ніколи не відмовляла в допомозі мамі, коли гостей запрошували батьки.

Така розміреність і повільність життя не повернеться навіть тоді, коли плетіння вручну знову ввійде в моду і цим займатимуться, скажімо, під час літературних вечорів, як це роблять західноєвропейські бабусі, чи у поїздах, або на шезлонгах дорогих респектабельних курортів. Сплетені вручну светри будуть набагато дорожчими і стильнішими за светри машинного виробництва, їх носитимуть роками, і вони не виходитимуть із моди так часто, як фабричні фасони. І це свідчитиме не на користь оберненої логіки часу, який намагається знецінити предмети старінням. А також буде ще одним доказом того, що самими лише зовнішніми атрибутами неможливо відтворити настрій й атмосферу тих років, коли часу було надто багато і його не вміли (чи, навпаки, вміли) цінувати, а тому проводили без зайвої суєти, повільно смакуючи найдрібніші деталі розміреного й неквапливого існування.

Шити самому теж колись знову стане модно, як і їсти складно приготовані страви з натуральних продуктів, вирощених без хімікатів. Увійде в моду статечність і життя в глушині, але такою демократичною та широкодоступною, як у часи перших кольорових телевізорів, ця повільність уже ніколи не буде.

Удень, після школи, я вбирала свою найкоротшу плетену сукню фабричного виробництва і найтовстіші шкарпетки бабциної роботи. Уявляла себе однією з тих, хто так спритно вміє ставати на зубці своїх туго зашнурованих ковзанів, із легкістю виконувати подвійний тулуп, потрійний аксель, складні доріжки кроків та інші високопрофесійні речі. Припудрювала носа перед дзеркалом купленою потай від бабці пудрою «Балет», яка пахла паленою ґумою і трохи суничним компотом, а потім їздила вздовж вузького коридору під музику, що долинала з радіоприймача, натирала напастовану напередодні підлогу і виконувала надскладні па. Надскладними вони були в основному в моїй уяві, бо єдине, що у мене виходило більш-менш пристойно, — це «ластівка»: я могла досить довго втримати майже рівну витягнуту назад ногу, тільки трохи спираючись рукою на стіну. Принаймні мені здавалося, що це тривало досить довго і що нога ідеально рівна. З радіоприймача долинав розмірений голос диктора, що зрідка переривався музичними вставками, під час яких особливо відчувалася погана якість звуку. В обід бабця смажила мені яєчню на салі й грінки з вимоченого в молоці білого хліба, я куняла над тарілкою і думала, що ніколи не змогла б працювати диктором на радіо, бо монотонність голосу, яка вимагалася у цій професії, постійно присипляла б мене і я забувала б, що говорити далі або до якого місця я вже дочитала написане на картці, що лежить переді мною.

Я мріяла отримати колись справжні ковзани — на день народження, від Миколая чи з будь-якого іншого приводу або й без приводу, але ковзани мого, тоді тридцять п’ятого, розміру чомусь були страшенним дефіцитом, ми з бабусею об’їздили всі «Спорттовари» міста, і вона навіть написала до своїх фронтових товаришок у Донецьк та Одесу, щоб вони пошукали там жіночі ковзани тридцять п’ятого розміру. Бабусі товаришка з Одеси написала, що бачила якісь ковзани і навіть мало не купила їх, але її зупинив колір. Черевики цих ковзанів були не білими, кольору болгарської зубної пасти «Поморін», а світло-кавовими. Коли бабця прочитала мені цього листа, моя голова стала важкою, ніби на неї раптом упала вся несправедливість світу, бо я і мріяти не наважувалася про ковзани з рідкісними світло-кавовими черевиками. Хоча на той момент такі дрібниці, як колір черевиків, мене вже давно не хвилювали: я була готова кататися в чому завгодно. І навіть позичила одного разу в сусіда з п’ятого поверху на два розміри більші хокейні ковзани з грубими чорними черевиками, які мені так подобалися. Я кілька разів старанно зашнуровувала ці черевики, сподіваючись, що так вони краще триматимуться на ногах, але це не допомагало, і мені не вдавалося навіть встояти на цих ковзанах на паркеті квартири, тримаючись за стіну, не кажучи вже про якийсь там вихід на нерівний лід замерзлого тротуару біля будинку. І річ була не лише в завеликих черевиках: я відчувала, стоячи біля стіни на тремтячих ногах, що, навіть якби мені зараз дали хокейні ковзани тридцять п’ятого розміру, я все одно не змогла б на них кататися. І це відчуття було дуже прикрим, бо мені дуже хотілося кататися на хокейних ковзанах, які могли розвивати значно вищу швидкість, ніж фігурні, їхні гальма у вигляді пластмасової насадки були ззаду, і зупинятися на них було важче, ніж на жіночих, що псували лід своїми гострими металевими зубцями спереду. Я вже не кажу про якесь майже теляче захоплення, яке викликали в мене своєю елегантністю грубі чорні черевики чоловічих ковзанів.

Ясна річ, поки бабцин лист дійшов до її фронтової товаришки в Одесі, ковзани давно купили. Мені навіть не потрібно було чекати відповіді, щоб знати це. Такі ковзани не могли не купити, хоча б тому, що мені так страшенно хотілося їх мати. Не знаю, чи буває в Одесі настільки справжня зима, щоб кататися на ковзанах, і як довго ця зима триває. Але мені було б значно спокійніше думати, що ковзани залишилися в Одесі, а не що їх купили й відправили поштою комусь із таким самим, як у мене, розміром ноги, бо це було б уже занадто несправедливо. І ніби на підтвердження цього мого побоювання всього через кілька днів після того, як прийшов лист від бабциної товаришки з Одеси, Соня з будинку навпроти вийшла на вулицю в ковзанах зі світло-кавовими черевиками. У Соні теж був тридцять п’ятий розмір ноги, і її батьки так само довго не могли знайти для неї ковзанів. Я навіть образилася тоді на Соню, хоча вона, ясна річ, ні в чому не винна. Та і бабцина фронтова товаришка не винна. Справді, по-дурному купувати ковзани чиїйсь незнайомій онуці, не знаючи навіть, чи подобається їй світло-кавовий колір.

Усі все зробили правильно, а постраждала лише я, бо одного разу, ковзаючи у товстих вовняних шкарпетках по напастованому паркеті коридору, не розрахувала швидкість і з розгону врізалася головою в мушлю рукомийника, відбивши кутик одного з передніх зубів нижнього ряду і щось там пошкодивши з правого боку в щелепі, бо поряд із цим зубом замість двійки виросла шістка, а на місці шістки — двійка, і відтоді у мене різко впав зір у правому оці. Ще, ясна річ, розбилася мушля, але це вже була дрібниця, на яку ніхто не звернув уваги. Від удару я знепритомніла і пролежала так кілька годин до бабциного приходу, потім приїхала «швидка», мене забрали в лікарню і прооперували. І тільки через місяць після того, як виписали, бабця сказала мені, що того ж дня батько вирішив піти від матері, а мати наклала на себе руки.

Як я не допитувалася в бабці, вона так і не розповіла мені, як саме мама це зробила, тому мені довелося уявляти все самій, довго вагаючись поміж тим, чи мама вибрала найбезболісніший шлях, чи найбільш надійний. І як тепер розділити всі види самогубств на безболісні та надійні. Найлегше мені чомусь було уявити, як мама висить із перетягнутим білизняною шворкою горлом, а її ноги не досягають до землі лише кількох десятків сантиметрів. Не знаю, чому я постійно уявляла собі саме цю картину, ще більше мені не зрозуміло, чому, коли я уявляла собі це, мамине обличчя завжди залишалося вродливим і привітним, хоча я добре усвідомлювала, що не може воно залишатися таким після того, як посиніє в передсмертних судомах. Мабуть, значно простіше було б уявляти її вродливою й привітною, якби вона наковталася піґулок і заснула, щоб ніколи більше не прокинутися. Але піґулки від самого початку видавалися мені малопереконливими, мабуть, через цю відсутність зовнішньої межі між їхньою заспокійливою і вбивчою дією, коли не знаєш, що означає ця посмішка — радість перед прокиданням чи радість від того, що прокидання тобі більше не загрожує.

2
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело