Выбери любимый жанр

Фрау Мюллер не налаштована платити більше - Сняданко Наталка В. - Страница 11


Изменить размер шрифта:

11

Христина з Соломією подякували й вирішили робити візу по «культурній» лінії. Музична школа, у якій вони раніше працювали, товаришувала з польською музичною школою в Перемишлі. Вони доволі часто їздили туди й приймали в себе вчителів звідти. Іноді це були офіційні спільні заходи, іноді — приватні поїздки. Христина написала знайомій вчительці фортепіано Беаті й попросила надіслати запрошення для них із Соломією. Запрошення прийшло через тиждень і стосувалося участі в шопенівських урочистостях. Колишній Христинин учень, комп’ютерний дизайнер за фахом, підробив довідку з місця роботи, помінявши стару дату на нову, і Соломія з Христиною пішли стояти в черзі до польського консульства, розташованого біля симпатичного сецесійного будиночка з вивіскою якоїсь чи то освітньої, чи то культурної установи. Будиночок виглядав доволі занедбано, а численні відвідувачі консульства не наважувалися ходити в туалет на обгородженій парканом території. На паркані були розвішані оголошення з проханням не смітити, а також повідомлення про набір на курси дитячих бальних танців. Кожен із черги, хто проходив повз ці оголошення, на мить зосереджував погляд на них і уважно читав. Христина уявила собі, як у кожного з цих людей на мить зринають образи струнконогих дівчат у вечірніх сукнях, що протанцьовують разом зі своїми елегантними партнерами одне коло й перестрибують до мрій наступного в черзі, залишивши по собі ледь відчутний запах парфумів, тальку й повільне зникання кольорового шовку своїх суконь. І кожен, хто пережив цю мить, на якийсь час заспокоюється, занурюється у свої думки, дехто навіть посміхається, намагаючись відтворити мить іще раз, продовжити приємність, перш ніж знову дати себе оглушити непривабливій дійсності по цей бік паркану.

Згодом, коли будиночок знесуть і на його місці зведуть огидну бетонну споруду нового консульства, Христина шкодуватиме, що не зробила фотографій і тепер обриси того будинку поволі зникають у розщелинах пам’яті, залишаючи на поверхні лише окремі деталі — вхідні двері з масивною клямкою, автентичні аркові вікна, не зачеплені металопластиковим вірусом, пооблуплюваний тиньк на фасаді, темно-червону цеглу під ним.

Христина з Соломією поволі наближалися до входу в консульство. Черга і будівля, куди запускали по одному, були розділені дорогою. Усе разом нагадувало спробу облоги лицарського замку. Вуличка, на якій стояла будівля консульства, піднімалася до парку, перетворюючись на замкову гору, дорога, що відділяла натовп від будівлі, заміняла рів із водою, а озброєні охоронці з суворими виразами на обличчях старанно виконували ролі одночасно сторожових псів і моста на ланцюгах, який у разі потреби міг миттєво перекрити потік бажаючих вступити на територію замку. Сувора військова субординація серед цих охоронців порядку визначалася зокрема й за національною ознакою. Перш ніж пропустити когось, український охоронець, чий пост був на вулиці, повинен був отримати дозвіл старшого польського колеги, який перебував усередині будівлі й був захищений від несприятливих погодних умов. Той, кому вдавалося поза чергою прорватися через українського охоронця, намагався не відступити із завойованої території та хоча б на крок просунутися ближче до входу. Зазвичай охоронець не дозволяв цього нікому й примушував чекати за ворітьми. Але іноді спрацьовували якісь магічні формули на зразок: «Я від Івана Івановича», «Мені призначено на восьму», якісь потайні попередні домовленості, або, украй рідко, когось пропускали за службовим посвідченням. Останнє здебільшого стосувалося журналістів, які вимахували посвідченнями, вигукували щось про законодавство й намагалися привернути до себе увагу польського охоронця, уважаючи українського занадто легкою здобиччю. У таких випадках український охоронець опинявся в непростій ситуації й лише розгублено позирав убік дверей з не меншою надією, ніж ті, кого він не пропускав. Адже однаково можливими в цій ситуації були два варіанти розвитку подій: якщо власникові посвідчення відмовити, а той справді виявиться впливовою особою, поскаржиться куди слід, буде скандал і, відповідно, неприємності в охоронця. Або якщо прохача пропустити, а це не сподобається керівництву, то скандал і неприємності охоронцю також гарантовані. Тому українські вартові намагалися зняти з себе відповідальність і приймали компромісне рішення — дозволяли особливо настирливим власникам посвідчень зробити один крок за ворота, але примушували чекати там, аж поки вийде польський охоронець і візьме подальше рішення на себе. Таким чином, на якийсь час ситуацію вдавалося стабілізувати й відкараскатися від надокучливих пільговиків.

Іноді польський охоронець не поспішав виходити й біля воріт скупчувалося кілька людей, кожен із яких був готовий затято боротися за відвойовану територію та власні права. Вони вороже позирали одне на одного, розуміючи, що кожне наступне службове посвідчення знецінює вартість попереднього й зменшує шанси на успіх кожного. Водночас усі вони намагалися не зустрічатися поглядами з охоронцем, щоб у нього не виникло думки прогнати їх усіх назад за паркан.

Рано чи пізно двері відчинялися, звідти виходив із кавою в руці польський охоронець, недбало кидав оком на посвідчення та запрошення, утомлено піднімав очі до неба, когось пропускав, а комусь говорив щось на зразок: «Журналістів приймали вчора з 9 до 9.30. Ви запізнилися, приходьте через тиждень». Щасливі кидали на переможеного суперника тріумфальний погляд і бігли до дверей, переможені збиралися в купку й говорили щось про солідарність, журналістське розслідування, негативні публікації, перекурювали та поволі брели хто куди, сховавши в торбу свої папери. Хтось вирішував пробувати щастя в загальній черзі, намагався знайти її кінець і з’ясувати порядковий номер останнього, хтось починав діалог із метушливими співгромадянами, які бігали вздовж черги й пропонували «візові послуги», а хтось брів на роботу, перебираючи подумки варіанти, кому слід подзвонити та кого задіяти, аби прорватися таки до мети.

Поспостерігавши за цим протягом кількох годин, Христина дійшла висновку, що намагання прорватися без черги вартують не менших зусиль, ніж стояння в черзі, просто зусилля ці інші — більше метушні, нервів, непевності й лише потенційна можливість заощадити трохи часу. Загалом можна було б відразу організувати дві черги: для тих, хто намагатиметься випередити інших, щоразу вигадуючи нові способи довести свою обраність, і для тих, хто більше цінує власний спокій та гідність, адже сама процедура отримання візи й так містить достатню кількість принижень, які були гарантовані кожному прохачеві. Якщо висловлюватися зовсім точно, то ця процедура була суцільним концентрованим приниженням в усьому — від самої необхідності просити про право пересуватися світом до того, за якими критеріями це право надавалося або не надавалося, не кажучи вже про необхідність ще й самостійно фінансувати цей процес принижування себе, інвестуючи в нього кошти, які далеко не кожен у цій черзі готовий був витратити, скажімо, на лікування чи відпочинок. Усі спроби чогось уникнути чи обійти правила лише змінювали спосіб, у який тебе принизять, не змінюючи при цьому суті.

Коли підійшла їхня черга, Христина з Соломією зайшли до консульства, яке містилося в затишній ззовні старій кам’яниці, однак усередині було облаштоване так, що скидалося на внутрішнє приміщення будь-якої сучасної бетонної багатоповерхівки з низькими стелями та клаустрофобічно розділеним простором. Христина не встигла збагнути, як саме вдалося досягти такого ефекту, але бачила довкола себе лише численні перегородки з огидної брудно-білої пластикової вагонки та крихітні віконечка, розміщені на тій самій специфічній висоті, що однаково незручна як для того, хто стоїть із зовнішнього боку, так і для того, хто сидить по внутрішній бік. Так, ніби всі ці внутрішні перегородки замовляли там само, де й віконечка біля ЖЕКу, де доводилося сплачувати за житлово-комунальні послуги. Над віконечком, до якого їх скерували, був підпис «УІР», і воно було зачинене. У сусідньому віконечку здавали документи представники туристичних фірм. Христина впізнала жіночку з фірми, куди вони ходили з Соломією. Обличчя жіночки було буряковим від обурення.

11
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело