Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович - Страница 67
- Предыдущая
- 67/81
- Следующая
Вечоріло. Городяни саме верталися з базарної площі, скрізь стояв галас. У князя боліла голова, і кожен новий вигук встромлявся у скроню гострою голкою. Стискаючи багатостраждальну голову долонями, Вишневецький брів, не розбираючи дороги.
Зненацька хтось загородив дорогу. Князь підняв погляд від землі й побачив воєводу Альбрехта Ляського. Той перебував у прекрасному гуморі й надзвичайно зрадів їхній зустрічі! Ляснувши Вишневецького по плечу, Ляський потягнув князя за собою. Дмитро Іванович не пручався. Зупинилися вони біля входу в невеликий кабачок. Над входом красувалася вивіска, що зображувала нічне небо, з написом «Щербатий місяць».
— Я знаю, князю, що добра випивка неодмінно допоможе тобі! — радісно мовив Альбрехт.
Кабачок виявився досить затишним, незважаючи на безліч відвідувачів. Втім, пишногруда дівиця провела двох знатних шляхтичів у найчистіший куток, ближче до каміна, у якому весело тріскотіли поліна, і навіть застелила дубовий стіл білосніжно–чистою скатертиною. Уперше за сьогоднішній день Вишневецький зумів розслабитися, головний біль не зник зовсім, але значно ослабнув. Побачивши просвітління на обличчі товариша, Ляський підморгнув йому, замовив смаженого м’яса, варених овочів, солоних грибочків і відповідної випивки. Чекаючи на частування, Альбрехт сказав обережно:
— Я хотів би поговорити про одну досить делікатну справу...
Вишневецький питально подивився на співрозмовника.
— Така справа, князю... Два роки тому я встряв у молдавську кампанію. Підтримав одну людину, котра за допомогу пообіцяла віддати мені у власність Хотинський замок.
— Наскільки я розумію, мова йде про Деспота Воде, — з розумінням кивнув Вишневецький. — Ну і як?..
— Він виявився тим ще пройдисвітом: замок дав, але потім забрав його назад.
Дмитро Іванович скептично посміхнувся.
— Але тоді я був сам, — продовжував Ляський, — зате тепер з таким компаньйоном, як легендарний князь Вишневецький, тож сподіваюся нарешті одержати обіцяний Хотинський замок у свою власність!
— Старий я вже для походів... — мовив князь і додав тихо: — І нездоровий до того ж.
— Але я очікував, що моя пропозиція тебе зацікавить...
— Навряд чи, пане Альбрехт, навряд чи.
Тут пишногруда дівиця принесла випивку й їжу, Альбрехт підняв свій кухоль, вимовив тост:
— За нас!
Жадібно сьорбнув і проголосив новий тост:
— За наші славетні перемоги!..
Поки вони їли, дівиця принесла два нових кухлі вина замість спорожнілих. Попри це, голова Вишневецького залишалася ясною, він розумів кожне слово, вимовлене Ляським.
— Князю, а ти все–таки погоджуйся на похід, а?..
— Хоча ти мені досить симпатичний, пане Альбрехт, але я сказав твердо: ні! Повторюю вкотре: я вже літній і до того ж занедужав незрозуміло чим...
— Але я тобі ще не все розповів, князю!
— Он як?! — здивувався Дмитро Іванович. — Що ж ти приховав від мене, дозволь поцікавитися?
— Розмову з Радзивіллом Чорним.
— Про що ж була та розмова?..
— Е–е–е, стривай, князю, стривай!..
Ляський наказав принести нову порцію смаженого м’яса, а тоді мовив:
— Радзивілл Чорний запропонував мені піти походом на Молдавію.
— Заманливо, дуже заманливо! — посміхнувся Вишневецький. — Ну, то йди собі, щасливої дороги!
— Е–е–е, ні, князю! Тільки з тобою!
— А я тобі навіщо?! Ти ж такий молодий і хоробрий...
— Е–е–е, ні, Дмитре Івановичу, ти — жива легенда, чутками про тебе земля повниться, слава твоя поперед тебе біжить.
— Ну що ж, пане Альбрехт, іди в Молдавію сам і зароби таку ж славу, якою поголос укрив мене!
Дмитро Іванович підхопив свій кухоль, підняв його над головою, мовив голосно:
— За нев’янучу славу пана Альбрехта Ляського! — і випив.
Співрозмовник теж схопився за кухоль, але зненацька перемінився в обличчі, немовби побачив просто перед собою примару, підхопився, перекинувши свій табурет, і щодуху дременув на вулицю.
«Он як буває: я п’ю, а зле іншому», — подумав Дмитро Іванович, відрізаючи собі величезний шмат запашного смаженого м’яса.
Тут до нього за стіл і підсів довговолосий смаглявий незнайомець у плащі з каптуром, який без зайвих церемоній поцікавився:
— Високошляхетний князь Вишневецький, якщо не помиляюся?..
— Він самий, — мовив Дмитро Іванович не надто люб’язно.
— Якщо вам не хочеться розмовляти з нахабним незнайомцем, я зрозумію, — примирливо мовив довговолосий.
Князь подумав, що навряд чи варто проганяти з–за столу людину тільки тому, що не знаєш його ім’я, тож мовив доволі м’яко:
— Гаразд, поговоримо, чого вже там! Сьогодні я нездужав, тому зараз, зізнаюся чесно, радий побалакати з ким завгодно.
— От і добре, — кивнув смаглявий і сказав те, чого Вишневецький ніяк не очікував: — Щиро раджу, князю: не впусти свого шансу в Молдавії!
— Що–о–о?..
Звузивши очі, Дмитро Іванович придивився до довговолосого уважніше. Звідки він знає, про що була розмова з Ляським, який утік на двір?!
— Пан Альбрехт настільки голосно просторікував, що сидячи за сусіднім столом, я не міг не почути його полум’яних промов і тостів, — немовби відповідаючи на думки Вишневецького, пояснив незнайомець. — До речі, я б теж з радістю промочив горло...
На його знак пишногруда дівиця принесла два нових кухлі вина.
— Хочу повторити найперший тост пана Альбрехта й випити за вашу майбутню славетну перемогу в Молдавії, — мовив незнайомець. Вони чокнулися кухлями, випили.
«Цього разу вино просто відмінне! Таке ароматне!..» — відзначив про себе Дмитро Іванович.
Тим часом смаглявий мовив:
— Між іншим, князю, ти цілком міг би сам зайняти молдавський трон, а не допомагати одній із протиборствуючих сторін. Бояри, які збунтувалися, рано чи пізно скинуть Деспота Воде. Хто стане наступним молдавським господарем?! Подумай над цим...
Ковтнувши ще надзвичайно запашного вина, Вишневецький зненацька подумав: справді, чом би й ні?.. Якби вдалося зробитися молдавським господарем, у його розпорядженні опинилась би вся тамтешня скарбниця! Тоді в нього нарешті знайшлися б кошти на реалізацію найсміливіших планів — як–от будівництво на Малій Хортиці вже не земляного, а сучасного кам’яного замку з гарматами... ну, і всіх подібних задумів!
— Причому врахуй, що на молдавський трон у тебе є всі права, — тим часом продовжував переконувати його довговолосий. — По материнській лінії ти ж споріднений з албанським родом Скандербега, із сербським князівським родом Якшичів і з молдавським правителем Стефаном Великим. То за чим затримка?! А як станеш молдавським господарем — одразу ж виведеш свої землі з турецького підданства! Уяви тільки, як зростуть твої статки, якщо скинеш гніт Османської імперії та припиниш погану традицію, започатковану господарем Лепушняну, — виплату данини туркам...
Дмитро Іванович пригладив довгого чуба на тім’ї, допив надзвичайно ароматне вино й неочікувано для самого себе хвацько викрикнув:
— А мабуть, ти правий, треба б піти в Молдавію! З Ляським або без нього, а треба!..
Молдавські землі,
кінець літа 1563 року
Близько півночі чотири тисячі воїнів з обозом благополучно переправилися на човнах і плотах через Дністер на молдавські території. Висадилися без жодних перешкод. Ночували біля невеликого струмка, виставивши сторожу. З першими променями сонця військо почало рухатися.
«Так, грандіозний похід вийшов!» — подумав князь Вишневецький.
Армія проходила одне селище за іншим, і чим далі вони просувалися в глиб молдавських територій, тим сильніше дивувалися Вишневецький і Ляський. Вони очікували побачити жахливі сліди громадянської війни, розорені села, витоптані поля. Замість цього тут панували мир і спокій. Усе було тихо в Молдавії, місцеві жителі зустрічали їх незмінно дружньо, терпляче пояснювали:
- Предыдущая
- 67/81
- Следующая
