Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович - Страница 57

• Предыдущая
• 57/81
• Следующая

— Що пише король? Дадуть нам гармати чи ні? І як скоро? — почали запитувати інші козаки, які одразу зібралися на пристані.

— Не буде гармат, — нарешті вимовив Вишневецький розчаровано. — Не буде ні незабаром, ані згодом. Так вирішив король.

— Як це не буде?! — обурилися козаки.

— А отак не буде! У Його королівської величності є справи більш важливі, ніж піклуватися про озброєння якогось незначного замка, що я зводжу заледве не посеред Дикого степу.

— Як, тобто, незначного?! А татарва клята?! А оборонятися від неї як же — самими лише луками та списами, чи що?!

— Луками та списами, кажете?..

Вишневецький обвів замисленим поглядом розчароване поганою звісткою воїнство, потім додав:

— Ви облиште носи вішати, не засмучуйтесь!

— Та як же не засмучуватися, князю, коли...

— Якось Його королівська величність мали честь натякнути, щоб про гармати для нашої фортеці подбав особисто я, як призначений особисто Його королівською величністю охоронець острова Мала Хортиця, прозваного в народі Байдою.

Вишневецький здійняв над головою королівське послання й докінчив:

— Що гармат він нам не дав, це, ясна річ, погано. Дуже погано... Але оскільки Його королівська величність доручив цю справу мені, я щось придумаю.

Козаки лише почухали чубаті голови: справді, що тут поробиш?! Не з повітря ж гармати візьмуться! От якби у князя водилися грошенята, він би замовив гармати сам, власним коштом, але в нього бракує коштів навіть на пристойну кам’яницю. Що ж тут придумаєш?!

Проте Вишневецький зовсім несподівано повеселішав і мовив, хитро посміхаючись у хоробро закручені вуса:

— А можливо, вже придумав, як вийти з отакої кепської ситуації! А заразом виконати обіцянку, дану колись панові Бернардові Претвичу, і полегшити нам прохід до моря...

Татарська фортеця Іслам–Кермен,

нижня течія Дніпра,

1556 рік

Вітер віяв з боку недалекого вже моря, тому повітря було сирим, зате випалений безжальним сонцем ґрунт — навпаки, сухим і кам’янистим. Це добре, дуже добре! Отже, і шум у повітрі, й удари інструментів об землю будуть лунати далеко. Що й потрібно в цьому випадку. Аби тільки кримчаки не проґавили, аби тільки звернули увагу на лиховісну підготовку...

Втім повинні звернути! При нинішніх умовах тільки повний дурень не помітив би, що козаки намагаються підвести міну під фортечну стіну. Не перешкодити цьому наміру татари не можуть, а тоді...

А тоді — тримайтеся, нехристі!!!

— Отже, так, — звернувся Вишневецький до грабарів, — ледь почне смеркати, миттю відправляйтеся до ями й починайте працювати! Шуміть якнайсильніше, багаття розкладіть, не ховайтеся особливо. Головне, щоб татарва вас почула, а почувши — з фортеці вилізла.

— Небезпечна справа, князю! — мовив очільник грабарів. — Як би кляті не перестріляли нас, немов перепелиць...

— Ну, про те Данило зі своїми хлопцями подбає, щоб вас захистити.

— А може, хоч якусь зброю дозволиш із собою прихопити?..

— І не думайте! — сказав Вишневецький, як відрізав. — Якщо озброїтеся, бусурмани, чого доброго, запідозрять вас в омані. А так копаєте собі і копаєте! І навіть у страшному сні не підозрюєте, що вони можуть напасти на вас і голови з плечей постинати. Зрозумів?

— Небезпечна це справа, князю, — знову зітхнув очільник грабарів.

— А що ти думав?! Ми татарську фортецю штурмувати збираємось, а не в іграшки граємося. Втім, якщо боїшся...

Вишневецький уважно оглянув очільника грабарів з–під прищулених повік, але той вмить підібрався й мовив твердо:

— Ні, князю, що ти! Тебе ми не зрадимо, для тебе що завгодно...

— Добре, годі тобі! Копай зі своїми хлопцями заради мене, шуми якнайголосніше, а про решту не турбуйся.

— Зрозумів, князю, зробимо!

— От і добре.

Вишневецький озирнувся на фортечні стіни. Досвідчене око миттєво відзначило декількох кримчаків, що обережно стежили за козаками. Загалом–то привести для штурму такої твердині, як Іслам–Кермен, усього лише сотню людей... Це було не просто нерозумно — при бажанні це можна було б розцінити як своєрідне хамство стосовно бравого татарського гарнізону.

Але в тім–то й річ, що про справжню чисельність загону, який приплив по Дніпру, кримчаки не мали анінайменшої уяви! Не бажаючи зменшувати темпів спорудження фортеці на Малій Хортиці, князь взяв у похід мінімально можливу кількість людей, які розмістилися на п’яти десятивеслових чайках. Розрахунок був простим: бусурмани прекрасно знали, що, окрім веслярів, у кожному такому човні міститься ще мінімум півсотні воїнів у повному похідному спорядженні з відповідними запасами. Порахувавши кількість чайок, вони напевно вирішили, що під стіни Іслам–Кермена припливло триста відчайдушних шибайголів. Цього було досить, аби гарнізон розсудливо замкнувся у фортеці, не вступаючи у відкриту сутичку.

Але далі що буде?! Що користі облягати твердиню, яку козакам нізащо не взяти?! А коли кримчаки розберуться, що козаків насправді втричі менше!.. Лишалося сподіватись на те, що командував козацькою сотнею не хтось, а славетний князь Дмитро Вишневецький. Хтозна, на що могла наважитися людина, яка колись зарекомендувала себе прекрасним розвідником?.. Увівши татар в оману щодо чисельності свого загону, він, мабуть, буквально на ходу міг вигадати щось несподіване.

Насправді, так воно й було. Втім, розгадати до кінця хитромудрий план князя не могли навіть козаки, які брали особисту участь у його реалізації. «Ну що ж, сьогодні вночі ми вам, нехристям клятим, покажемо!» — подумав Вишневецький, повторно оглянувши звернену до нього фортечну стіну. Потім неголосно покликав:

— Охріме!..

Козак виріс за його спиною немовби з–під землі.

— Ну що, Охріме, чи готові твої люди?

— Готові, ваша милосте!

— Кого ти вибрав, щоб іти з нами до воріт?

— Капрана, Хурделицю й Сироваренка.

— Добре, ці впораються!

— Упораються, ще б не впоратися!

— Не говори гоп, поки...

— Добре, ваша милосте.

— Ну, отож. А хто пороховий склад відшукає?

— Чайка, Ніздрюватий і Малігон.

— Добрі хлопці, ти правильно їх відібрав. А тепер, не обертаючись до стіни, скоси самі лише очі о–о–он на той уступчик, що прямо напроти мого правого плеча... Чи бачиш щось особливе?

— Не бачу, ваша милосте, — чесно зізнався козак.

— Не бачиш, і правильно. Однак потаємна хвіртка знаходиться саме там.

— А ти впевнений, князю?

— Упевнений.

— Ну, тобі видніше.

Козак делікатно замовк, але його недомовленість була цілком зрозумілою: кому ж іще знати про потаємну хвіртку, як не характернику, що вміє бачити навіть крізь стіни!..

— Отже, Охріме, — продовжив Вишневецький повчально, — як підійдемо сюди з настанням ночі, одразу ж щосили пильнуй саме за цим уступчиком! Як відкриють бусурмани хвірточку, ти побіжиш першим, за тобою Хурделиця й Сироваренко, я з Капраном побіжу за вами. А вже за нами нехай біжать Чайка, Ніздрюватий і Малігон. Як усередину увійдемо, ми — до воріт, вони — склад пороховий шукати. Зрозуміло?

— Як не зрозуміти, князю!..

— Чи так ти хлопцям пояснював, що робити треба?

— Усе в точності саме так!

— Ну, от і добре. А тепер підемо поговоримо з ними.

Почухавши потилицю, посміхнувшись і крекнувши від задоволення, Охрім пішов за князем. Відійшовши подалі від фортеці й звернувши за смужку хирлявого чагарнику, що здавався в цій пустельній місцевості справжнім буйним садом, вони знайшли всіх шістьох козаків.

— Ну як, чи все зрозуміло з того, що вам Охрім пояснював? — діловито поцікавився Вишневецький.

— А чого тут незрозумілого, — відповів за всіх Сироваренко, що виглядав у всій відважній компанії найбільш хвацьким, — нам аби тільки до татарви дістатися й ребра всі перерахувати клятим нехристям...

• Предыдущая
• 57/81
• Следующая