Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович - Страница 53

• Предыдущая
• 53/81
• Следующая

— А далі? — запитав яничар.

— Лише через два місяці на Рогатин уже справжні татари налетіли й спалили все вщент, а вцілілих жителів у полон погнали.

І в цю мить через ширму пролунало пронизливе жіноче верещання:

— Досить! Годі слухати мерзотника — мені вже все зрозуміло!!! Нагородіть сповна цю парочку за їхні чорні справи!!! Мучте обох найвитонченішими способами — нехай здохнуть у муках, яких навіть люті грішники в пеклі не знають!!! А якщо кати не виконають мого наказу — накажу їх самих катувати до смерті!..

* * *

Незабаром Дмитрові Вишневецькому надійшов категоричний припис полишити Османську імперію й більш ніколи не перетинати її меж. Ясна річ, князь попросив допомогти йому знайти трьох зниклих челядників, виїхати без яких було аж ніяк неможливо. Ще через день до нього на гостиний двір був привезений великий шкіряний лантух, у якому виявилися закривавлені голови всіх трьох — Прохора–Копила, Євтихія й Захара...

От до чого мінливе життя!

Здавалося, Роксолана неочікувано знайшла нового друга в особі Дмитра Вишневецького — і негайно ж невідома сила перетворила чарівного князя на мерзенного ворога...

От якби хасекі^[45] спробувала забути про помсту або пробачити колишніх ворогів — їй би відкрилася істина! Однак візит князя став одним з випробувань долі, якого Хуррем просто не здолала.

Глава 15

А КЕСАРЕВІ — КЕСАРЕВЕ

Вавельський замок, королівство Польське,

кінець лютого 1554 року

Раннім морозним ранком Сигізмунд II Август нудьгував за широким столом біля вікна, коли один з челядників почав невпевнену доповідь:

— Ваша величносте, до вас...

— Нехай проходить, я чекаю на нього вже цілий ранок! — гукнув Сигізмунд нетерпляче.

Не минуло і хвилини, як перед ним постав воєвода трокський Миколай Радзивілл Рудий — рідний брат його обожнюваної дружини Барбари, що померла три роки тому за досить дивних обставин. На вигляд Радзивіллу Рудому було років сорок, він був хоча й дещо гладенький, але доволі енергійний. Увійшовши в кабінет, трокський воєвода ледь вклонився й тепер мовчки переминався з ноги на ногу, очікуючи подальших вказівок.

— Ну, як нині погодка? — зненацька поцікавився король.

— Огидна: сиро й холодно, — відповів Миколай.

— Загалом–то мене цікавлять новини про королеву Бону. Що іще придумала наша ясновельможна матінка?

— Ваша мати знову запитує у вас дозволу на виїзд із країни.

— Але я вже говорив, що для безперешкодного виїзду в Італію вона повинна підписати деякі папери, згідно з якими при виїзді за межі королівства Польського мені передаються усі права на майно, яким вона володіє в Польщі й Литві!..

— Государю, ваша матінка як і раніше тримає папери у себе, не бажаючи підписувати.

— О–о–о, ти не уявляєш, Миколаю, до чого важко мені зараз!.. Була б жива моя ненаглядна Барбара — я би переніс усе це завиграшки. А тепер матінка обмежує мене у коштах, при цьому шантажує своїм від’їздом — і нема кому мене підтримати! Як же мені зле, Миколаю, якби ти знав!..

— Ваша величносте, а ви примиріться з матінкою...

— Ні–ні, Миколаю, не вийде: я вже намагався, але матінка хоче не миритися, а керувати мною, немов хлопчиськом. А якщо підкорити мене не вийде — вона просто розорить мене!!! Королева востаннє виділила мені настільки мізерну суму, що мені навіть на носовички забракло...

— Так, це доволі сумно.

Король покопався у паперах і запитав:

— Миколаю, а що таке «біле безумство»?

— Ваша величносте, я щось не зовсім розумію...

— От і я теж не розумію!

— Звідки ці слова — «біле безумство»?

— Та так, з листа вашої покійної сестри...

— Може, напій якийсь? — припустив воєвода.

— Схоже на це. Треба буде довідатися у придворного медика.

Радзивілл Рудий визирнув у коридор і окликнув челядника:

— Агов, поклич–но сюди придворного медика...

— Ні, тільки не сюди!!! Я йому краще записку напишу.

«Полюбляє ж наш король письмові розпорядження!» — подумав Радзивілл і наказав слузі почекати за дверима. Король старанно написав щось, запечатав папір і простягнув воєводі зі словами:

— От, готово!

Через півгодини челядник повернувся з відповіддю медика, прочитавши яку, Його величність ошелешено вирячився на Радзивілла.

— Ну, що там таке? — поцікавився той.

Замість відповіді зблідлий Сигізмунд простягнув воєводі аркуш, на якому красувалася дуже коротка і ємна відповідь: «ОТРУТА»!

— Ну то й що такого? — не зрозумів Радзивілл.

— А те, що моя обожнювана Барбара обіцяла султанші Роксолані надіслати два флакони цього засобу. Як тобі, а?!

— Я, здається, згадав! — запізніло вигукнув воєвода. — Це, здається, вино таке, його ще королева Бона відправляла великому князеві Іванові Московському.

— Не може бути, не може бути! Не могла! Не відправляла вона!.. — скоромовкою випалив Сигізмунд.

Доки король як заворожений бурмотів своє: «Не може бути!» — воєвода мовчав. Однак зрештою це йому набридло, і Радзивілл спробував відволікти короля від похмурих думок повідомленням:

— Ваша величносте, подейкують, князь Вишневецький зі Стамбула повернувся...

— Як це повернувся?! — здивувався король. — Як йому це вдалося?! От поясни мені, Миколаю, як після всіх своїх скажених наскоків на кримчаків — підданих султана Вишневецький відправився, можна сказати, у лапи до грізного лева Сулеймана і при цьому зовсім не відчував страху, і навіть залишився живим–здоровим?!

— Так, дивна справа, що й казати! — воєвода розвів руками. — Дуже дивно... Втім, везіння Вишневецького легко пояснюване: він же характерник... І люди його теж такі самі. Щоправда, кажуть, цього разу в Стамбулі князь втратив трьох челядників, але це були не його воїни, а якісь старі. Ймовірно, челядники його батька... Отже, нема чому дивуватися, Ваша королівська величносте.

— Це добре, Миколаю!

— Що саме?

— Що ти нагадав мені про князя Вишневецького! Треба буде його на службу взяти, інакше він ще до правителя Московії в гості втече...

«До чого ласий наш король на всяку наволоч! От будь ласка: тільки що скаржився на матінку, яка грошей не дає, а сам одразу цього негідника князя Вишневецького найняти на службу збирається. А той, між іншим, бідний як церковна миша, та ще й із купою маячних ідей...» — з невдоволенням подумав Радзивілл Рудий.

Містечко Камення неподалік Любліна, Польща,

4 березня 1554 року

Дмитро Вишневецький намагався пояснити королеві у присутності свого соратника воєводи Миколая Сенявського (який, втім, про всяк випадок волів триматися подалі), що необхідно зробити для забезпечення охорони прикордонних територій від татарських набігів.

— Отже, Ваша величносте, я маю намір побудувати на одному з островів нижче дніпровських порогів укріплений замок. Ця неприступна цитадель стане чудовою базою для проведення військових вилазок проти татар, а якщо знадобиться — то й проти турків.

— І що ж там буде? На цій самій... як там її?

— На Малій Хортиці, або на Байді, — підказав Вишневецький.

— От–от, на цій самій Хортиці!

— Ваша величносте, я ж повторював неодноразово: там буде кам’яна фортеця! Захист проти ординців, усе як годиться: стіни кам’яні, ворота куті, глибокий рівчак...

— Так–так, фортеця і рівчак! — луною повторив замислений Сигізмунд.

— І ще гармати потрібні, — додав Вишневецький.

— Так–так, і гармати... — мовив король, як раптом стрепенувся: — Облиш, князю, які ще гармати?!

• Предыдущая
• 53/81
• Следующая