Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович - Страница 37
- Предыдущая
- 37/81
- Следующая
— Та ну?!
— Ото ж то й воно, ваша милосте! Так ми робили ще тричі, і княжич жодного разу не помилився.
— А чи правда це? Чи не брешеш?!
— От вам хрест!
Охрім перехрестився. Князь відвернувся і схопився за голову. Адже почуте означало, що його обожнюваний первісток, його маленький Дмитрик наділений найрідшим даром... а може, краще сказати, прокляттям?! Про таких людей, як він, різне патякають, називають чаклунами, характерниками, жахливо, майже до непритомності побоюються — і водночас несказанно поважають. У всякому разі, з них виростають великі... ні, — навіть найбільш величні воїни!
Одне погано: такі люди не одружуються і взагалі не живуть світським життям. Найбільш підходящим для них способом існування є вічні невпинні блукання. Але хіба ж про таку долю мріяв Іван Михайлович для свого Дмитрика?!
— Окрім того, ризикну нагадати вашій милості, що вищі сили, таким чином, зовсім недарма відзначили княжича своєю печаткою — на плечі.
Почувши таке, Вишневецький затремтів, немов осиковий листок. Це ж уже було сказано зовсім іншою людиною в Рогатині... У пам’яті спливли радісні вигуки, якими його обожнювана Олександрунька зустріла молодого батька в перше ж після пологів побачення: мовляв, у їхнього синочка є на плічку дивної форми родимка, по якій найдобріша тіточка Марта напророчила долю немовляті — вирости найвправнішим воїном! Рідній землі на славу, лютим ворогам на погибель...
То невже все це правда?!
Труснувши головою, Іван Михайлович відігнав геть нав’язливі думки і прислухався до слів Охріма: козак тим часом розмірковував про необхідність віддати княжича на навчання до цих самих чаклунів–характерників... Ач що надумав!
— Ні–ні, Охріме, облиш мене зі своїми порадами, не лізь, куди не треба.
Козак розсудливо замовк, тоді князь підсумував:
— Навчання у характерників — це, сам розумієш, річ не проста. Тут треба добряче подумати, перш ніж...
— Та сам же княжич велів мене про те попросити.
— Сам княжич?! Мій Дмитрик?!
— Ну так...
— А звідки ж він довідався, що до характерників можна на навчання піти?
— Ну, звідки... звідки...
Козак невиразно знизав плечима й мовив:
— Усі про це знають, от і княжич теж знає — от звідти!
Однак по очах Охріма було зрозуміло, що підліткові розповів про все особисто він і ніхто інший. Невдоволено підібгавши губи, Іван Михайлович мовив коротко:
— Ну, йди звідси. Будемо думати, Охріме, отакої.
Не сказавши більше ані слова, козак пішов геть, вийшов із замку, попрямував на задній двір, зупинився й прислухався. Одразу з пітьми долинув заклик:
— Охріме, Охріме, іди сюди хутчіш, не стій немов пень!
Козак пішов на голос і побачив у тіні старої розкидистої груші княжича, що чекав на нього.
— Ну що, поговорив із батьком?
— Поговорив, як і було сказано.
— І що ж він сказав?
— А–а–а!.. — Охрім досадливо махнув рукою.
— Невже не погодився?! — у голосі Дмитра відчувалося явне розчарування.
— Обіцяв подумати... але мені здається чомусь, що Іван Михайлович не погодиться.
— То що ж, надія все ж таки є?!
— Я б на це не надто розраховував.
Під грушею запанувало тяжке мовчання. Порушив його підліток:
— Послухай, Охріме, розкажи–но мені ще раз, як дістатися характерників?
— Навіщо це тобі, княжичу? — запитав козак підозріло. Втім, усе й без того було ясніше ясного.
— Люблю слухати цю твою розповідь... — почав був Дмитро.
Та козак обірвав його суворо:
— Утекти туди хочеш?
— Ну, Охріме, ну прошу тебе!..
— Без батьківського благословення на таку непросту справу зібрався?! — розлютився козак. — Та що ти собі!..
— Ну, Охріме!..
— Та скільки тобі пояснювати можна, що характерники живуть на самотній скелі посеред Дніпра–ріки?! Та ти хоч віддалено уявляєш, скільки часу туди діставатися?!
— Ну, Охріме!..
— І потім, я ж зрозуміло пояснював: у навчання характерники беруть лише тих, хто сам, без допомоги човна або порома перепливе дніпровські пороги!
— А це небезпечно?
— Подейкують, для того, хто вперше намагається зробити це, — смертельно.
— Але я ж добре плаваю...
— Цього замало, княжичу. Тут потрібно щось більше, тут силу свою внутрішню показати потрібно — для того й випробування таке придумане!
— І хто його пройшов...
— У тім–то й річ, що проходить... тобто перепливає далеко не кожен!
— А я от перепливу.
— Княжичу!
— Охріме!..
Довго й завзято сперечалися вони, на чому зійшлися — невідомо.
Втім, усе–таки вони поладили: адже після повернення з наступного походу князь не застав удома ні свого обожнюваного Дмитрика, ані приставленого до нього Охріма! На схвильовані запитання Іван Михайлович дістав коротке роз’яснення дружини, що княжич побажав розважитися невеличкою подорожжю в супроводі одного лише відданого козака. Зрозуміло, князь дуже розлютився: що за подорож така без батьківського дозволу так ще в той час, коли на їхніх землях татарва бешкетує?! На що княгиня Анастасія цілком резонно заперечила: княжич уже вийшов з дитячого віку — тринадцять рочків хлопцеві виповнилося все ж таки, от нехай і вирішує сам за себе! Своя голова на плечах є, йому й відповідати перед батьками на випадок чого. А їй, до речі, за іншими дітьми доглядати потрібно — яких, окрім Дмитрика, ще п’ятеро...
На тім сварка й закінчилася.
Княжич повернувся додому через рік цілим, неушкодженим і явно змужнілим. Юнак помітно роздався у плечах, засмагнув, руде волосся потемнішало до кольору дубової кори. Змінився також і колір очей: колись зелені, вони чомусь зробилися світло–карими. Зате погляд набув такої внутрішньої сили, що дивитися прямо в очі Дмитрикові тепер наважувався далеко не кожен.
Оцінивши зміни, що відбулися із княжичем, якось по–своєму, Іван Михайлович не став сварити ні його, ані навіть Охріма, хоча одразу після їхнього зникнення з будинку заприсягнувся голову відірвати негіднику, що мав усіляко оберігати його обожнюваного синочка, а не втягувати в отакі небезпечні авантюри.
* * *
Тим часом, рід Вишневецьких поступово зубожів. Іван Михайлович дедалі частіше вертався з походів з порожніми руками — але ж, окрім Дмитра, у сімействі було три дочки й два сини, яких треба було в люди виводити!.. Князь усе ще сподівався представити свого обожнюваного первістка королеві Сигізмунду у всьому належному блиску, але грошей і часу на візит катастрофічно бракувало.
У 1536 році померла княгиня Анастасія.
Тоді виснажений походами Іван Михайлович одружився з Магдаленою Деспотівною Бранкович... до речі, тим самим розраховуючи поправити своє матеріальне становище й заразом поміняти похідне життя на осідле. Мачуха виявилася сварливою й жадібною, намагалася привернути увагу батька лише до себе. Родину роздирали чвари, які поволі розпалювала нова княгиня.
Не маючи сил терпіти настільки гнітючу атмосферу, прагнучи ратних подвигів, Дмитро сколотив невеликий загін із чотирнадцяти воїнів і покинув рідні місця. Почали лихі дружиннички, щоправда, з набігів на території особливо ненависних сусідів і браконьєрства в королівських лісах...
Жити ж якось треба!
Зате 1538 року княжич приєднався до ротмістра Бернарда Претвича й присвятив себе справі боротьби з татарськими набігами. Так почалася військова кар’єра Дмитра Вишневецького.
Глава 11
ЗИҐЗАҐИ ДОЛІ
Вавельський замок, Краків,
столиця королівства Польського,
весна 1543 року
Увечері король розбирав пошту в своєму кабінеті. Біля ніг Сигізмунда Старого на вовчій шкурі примостився вірний блазень Станьчик.
- Предыдущая
- 37/81
- Следующая
