Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович - Страница 18
- Предыдущая
- 18/81
- Следующая
Тоді–то її увагою й заволоділо нерухоме тіло. Стерв’ятники сиділи неподалік від жертви, готові в будь–яку хвилину почати трапезу, але оскільки дотепер не приступили — отже, кинута в дорожню куряву нещасна й досі жива.
Справді, ось тіло ворухнулося, пролунав слабкий стогін, більше схожий на подих...
Як раптом виряджена в шовки рабиня здригнулася і щодуху кинулася до конаючої! За нею помчав слуга і стражники, що були поблизу.
— Олександрунька! Моя дорогенька подруженька! Я зараз!.. Я тут!..
Не звертаючи уваги на те, що її прекрасний одяг може забруднитися в пилюці, красуня притискала до пишних грудей ледь живу мученицю й, обливаючись рясними сльозами, повторювала одне й те саме:
— Хвала Богові! Хвала Богові! Хвала Богові!..
Підоспілі стражники не знали, як поводитися. Вони розуміли, що жінок потрібно якось роз’єднати; тільки от як?! Судячи з багатих убрань, рабиня була незвичайно дорогою, а присутність при ній слуги говорила про те, що задаток за неї вже отримано — причому, як видно, чималий!.. І от незважаючи на своє високе становище, ця дорога рабиня валяється в дорожній куряві, вчепившись у виснажене тіло, вже майже покинуте багатостраждальною душею...
— Пані, киньте її зараз же! Ви хочете служницю, так? То ми купимо вам будь–яку з них... з оцих!.. або он із тих!.. Будь–яку — ви чуєте?! Та хоч дві!.. Так хоч би навіть і три!.. Але тільки облиште це падло спокійно подихати!.. — кричав розгублений слуга, вказуючи на групки відібраних бранок.
— Не хочу ніякої іншої! Хочу оцю, тільки цю!!! Вона буде моєю служницею, ти чуєш?! — волала красуня, ридма ридаючи й повторюючи: — Олександрунько, Олександрунько, моя золота подруженько!.. Це ж я, Марисенька твоя! Пізнаєш?..
Вмираюча отямилась, але лише слабко стогнала: з одного боку, вона досадувала на те, що їй не дають сконати спокійно, з іншого ж — була щасливою тому, що бодай в останні хвилини життя до неї все–таки повернулося справжнє ім’я... хоча вона й не могла ніяк збагнути, хто ця прекрасна жінка! Здається, колись у минулому... і навіть в іншому світі, де зовсім не було страждань, саме лиш повне щастя...
Але ні, ні — не згадати!!! Занадто давно це було, занадто багато горя звалилося на неї одразу, і це геть–чисто змело усі спогади.
Тим часом стражники почали нову обережну спробу розняти жінок, проте ошатно вдягнена рабиня гримнула на них настільки люто, що вони миттю відскочили на доволі пристойну відстань.
— Ну що ж, пані, нехай буде по–вашому, — миролюбно пропхинькав підоспілий на ґвалт товстий євнух. — Дозвольте нам оглянути це падло, тоді ми визначимо, яку допомогу потрібно надати тій, у якій ви угледіли казна–яку цінність.
Однак рабиня нізащо не бажала відпускати тіло, вона тільки послабила обійми. Підійшов табіб[7], гидливо оголив помираючій жінці живіт, потім оглянув спину, розкрив рот, провів пальцями по зубах. В останню чергу оглянув рану на голові, довго морщився, кивав якимсь своїм думкам, однак зрештою наказав своїм людям перенести конаючу до фортеці, а сам попрямував до інших груп бранців.
Отак Настуся (яка виявилась раптом Олександрою... так–так, саме Олександрою!.. нарешті справжнє ім’я повернулося, і тепер вона спробує не забути його — якщо тільки залишиться живою) опинилася серед рабів, відібраних для постачання до султанського палацу. Її помили, переодягли, змастили обличчя й губи олією, натерли чимось грузлим і пахучим рану на голові, зверху наклали чисту пов’язку. Після цього помістили в окрему клітку, поклали на солому, причому зв’язувати руки тепер уже не стали. Тоді лише оглянути бранку прийшов євнух. Схвально зацокав язиком, мовив:
— Чьок гюзель[8]!
Це були перші турецькі слова, які вона зрозуміла без сторонньої допомоги. Отак буває в житті: ніколи не знаєш наперед, звідки до тебе прийде порятунок... Хоча чи порятунок?..
Тепер Олександра жила у своїй клітці, ранком і ввечері одержувала по невеличкому коржику, удень — по маленькому кувшинчику води. Ошатна рабиня, що звалася Марисенькою, більше не з’являлася. Тоді навіщо тримати тут її?! Не могли ж тюремники просто забути про неї... Та й, судячи з розмов на площі в день її чудесного порятунку, її вже купили як служницю для цієї самої Марисі!
А може, не купили?! Може, просто вирішили не дати вмерти? Або ця сама Марися просто наказала оплатити її лікування й утримання... або це зробили нові господарі красуні Марисі!..
Бранка губилася в здогадах, але все ж таки поступово впевнилася: очевидно, чекають, коли вона набереться сил — швидше за все, перед новою далекою дорогою. Час тягнувся настільки ж повільно, як і одужання. Рана на голові була, здається, дуже серйозною, тому гоїлася нестерпно довго. Іноді Олександра непритомніла, іноді ж просто відключалася від реальності, хоча тіло її в цей час продовжувало жити зовсім окремо від душі.
Чорне море,
1520 рік
От саме після чергового такого нападу «відсутності душі в тілі» бранка зненацька для себе отямилася в корабельному трюмі. Олександра зовсім не пам’ятала, як опинилася тут. Ніхто не звертав на неї ані найменшої уваги. Кожен був зайнятий якоюсь своєю справою...
...Купець Айваз віз правителеві живу данину від Татарського ханства: чарівних слов’янських дівчат — у гарем, маленьких міцних хлопчаків — для поповнення корпусу яничар. Також він прикупив за нагоди декількох рабинь винятково для себе, маючи намір вигідно перепродати їх на ринках Бедестану. Айваз уже підраховував майбутні бариші (на щастя, товар цього разу був відмінний), коли настільки солодкі міркування порушили крики слуги–помічника Акрама:
— Хазяїне, накажіть викинути це божевільне дівчисько з трюму!
— Руду, чи що? — поцікавився купець ліниво.
— Її, кляту!!! Вона нічого не їсть, не п’є, а тільки стогне й жахливо виє!..
— То куди ти пропонуєш її подіти?..
— Та кажу ж — за борт, невелика втрата! Її крики зводять інших бранок з глузду, вони б’ються об стінки трюму — чого доброго, ще покалічаться... Як їх тоді продамо?!
— Ах, негідниці!.. — Айваз підібгав губи й розпорядився: — У ланцюги всіх до єдиної, зараз же, швидко.
— Так вони ж і без того закуті! То що, дозволяєте?..
— Та ти збожеволів!!! Про її долю особисто подбала одна з майбутніх наложниць володаря правовірних — нехай продовжить Великий Аллах його дні! — а ти що ж, хочеш замахнутися на життя тієї, на кого звернула прихильний погляд жінка, уже призначена в гарем самого султана?! Тобі що, хлопчику, життя не дороге?!
— Мені?..
— Особисто я хочу й надалі носити свою голову на плечах, — посміхнувся купець. — Не думаю, що вона буде краще виглядати насадженою на гостру палю посеред однієї зі стамбульських площ.
— Так, але!..
— Ти взагалі уявляєш, яка паніка почнеться, якщо інші жінки довідаються, що ми позбулися однієї з них у такий от спосіб?! А крім того, потай кинути цю бестію за борт не вдасться — це побачать усі. Опісля хтось та повідомить слуг володаря правовірних, як ми поводимося з його власністю! А тоді...
— Але якщо все залишити як є, то ми втратимо не частину дорогого вантажу, а весь вантаж: адже інші бранки й надалі битимуться об стіни трюму...
— От і зроби так, щоб вони припинили біситися, — мовив Айваз примирливо. — Заспокой їх, хлопчику, утихомир. Ти ж чоловік, зрештою, а чоловік повинен уміти втихомирювати жінок.
— Простіше за борт божевільну!..
— Ні, Акраме, навіть не думай про це.
— Але, пане, тоді давайте хоча б на деякий час піднімемо її із трюму на палубу! Може, їй стане краще? Або вона сама вистрибне за борт?! Або, може, помре швидше, еге ж?..
— Ну, от бачиш, ти трішечки помізкував і знайшов вихід... — Купець так і розплився у посмішці. — Наказую закувати руду бестію й підняти на палубу!
— Хазяїне, не варто заковувати: вона й без того ледь животіє; а раптом її в море змиє?! А ланцюги ж грошей коштують... За час плавання ця дзвінкоголоса схуднула вдвічі, її ціна відповідно впала, так що...
- Предыдущая
- 18/81
- Следующая
