Довго мовчали смереки - Байда Тетяна - Страница 32

• Предыдущая
• 32/48
• Следующая

- А! Так бы сразу и сказала. Ничего, потерпишь!

- Не годна терпіти! Перелякали ви мене. В череві так і крутить, так і крутить! Я ж недалеко, за оцю ялицю...

- Ну иди, - змилосердився конвойний, але пішов слідем за нею.

- Куди ж ви? Я старша жінка... Незручно… Станьте отут, прошу вас!

Вона присіла за ялинкою, випорожнила сечовий міхур і тихенько, впригинці пішла поміж гробівцями, пам'ятниками та хрестами вниз, до річки Сівки.

- Эй, бабка, где ты там? - поцікавився чекіст.

Тоді вона випросталась на увесь зріст і побігла. Затріщали зрадливі галузки під ногами, навздогін щосили гукав конвойний, але жінка не звертала на це уваги. У неї мов би виросли крила за плечима, і вона полетіла, не торкаючись ногами землі. Серце калатало так, ніби хотіло вискочити з грудей. А вона все бігла й бігла до рятівної річки.

- Стой! Куда прешь, старая дура? От нас никуда не уйдешь - мы повсюду! - чулося позаду.

Вона не зупинилась.

- Остановись, а то стрелять буду! Говорю в последний раз! - горлопанив чекіст.

В цю ж мить роздався постріл, але свисту кулі Настя чомусь не почула. Вона вже бiглa по тонкому льоду, який прогинався під її ногами, а сніг замітав за нею сліди. Залишалося декілька метрів до протилежного берега, коли лід проломився, і вона опинилася в зимній воді.

- Матінко Божа, Царице небесна, не дай ся втопити! Порятуй мене, молю! Во Ім'я Отця і Сина, і Святого Духа, - благала в розпачі.

Хапалася за лід руками, а він ламався й ламався, ріжучи до крові долоні. Все ж її ноги сягали дна. Тут була мілина.

- Эй, товарищ сержант! Слышишь всплески воды и крики?

Бабка пошла под лёд! Утонула старая стерва!

Дві тіні метушились на березі, галасуючи і стріляючи з гвинтівок у пітьму.

- Да черт с ней, с этой бабой! Пусть подыхает! Она сама этого хотела. Не имею никакого желания принимать ледяную купель.

Вони для порядку вистрілили ще декілька разів і пішли назад. А Настя тим часом досягла протилежного берега. Стояла на вітрі і відчувала, як мороз сковує одяг і тіло.

"Треба йти... Ні! Буду щодуху бігти, аби не замерзнути. - снувалася в підсвідомості думка. - Не волію датися в руки смерті, коли воля так близько."

Де й сили взялись. Клунок зі свіжоспеченим хлібом вона залишила на фірі і тепер бігла по замерзлій землі, спотикаючись і щоразу падаючи.

- Мені б тільки в Томашівці до сестри! Мені б тільки в Томашівці до сестри! - повторювала вголос хрипким голосом.

Коли постукала у вікно знайомої хати, було близько півночі.

- Йой, Настунько, сестричко злота, що сі з тобою стало? - заголосила сестра, відчинивши двері.

- Вмираю...- ледве спромоглася вимовити Настя і, знепритомнівши, впала на порозі.

Цілу зиму вона тяжко хворіла, кашляючи так, що страшно було слухати. І тільки тоді, коли підпільний Червоний Хрест надав їй дефіцитні на той час антибіотики, жінка прийшла до тями і повільно почала поправлятись. Її шукали. Одинадцять років переховувалась Анастасія Король по глухих селах Долинщини та Болехівщини від караючої радянської влади.

* * *

Минали дні за днями, роки за роками. Маруня народила друге немовля. Це була дівчинка, і назвали її Марисею.

- Подивисі, яка файна наша доня, Вірусю, - хвалився Степан, який важко пережив смерть маленького сина.

Віра навшпиньки підійшла, зазирнула в колиску.

- Дуже файна. Подібна до вас, вуйку Штефку, - сказала і засміялась. - Має таку саму ямку на підборідді, тільки у вас велика, а в неї маленька.

- Чому смієшся? Будеш її бавити тепер, заки не виросте.

- Най Анна мала бавить.

- Анна тебе вибавила, а ти бав Марисю.

Віра подивилась у вічі вуйкові і на знак згоди кивнула головою.

- Добре. Най буде.

Вона нізащо не погодилась би доглядати дитину, якби не любила Степана. Сама не знала, чому так прив'язалась до нього. Можливо, тому, що він завжди був добрим і лагідним до неї, а може, з тієї причини, що в їхньому домі він був єдиним чоловіком. Дівчинка хотіла батька. Їй подобалось, як Степан садовив її на коліна і лоскотав шию вусами, як ходив по хаті, як говорив та усміхався.

"Ніяк не можу збагнути, чому Штефко доводиться мені вуйком, а не татом. Був би він краще чоловіком моєї мами Анни, а не Маруні'', - часто розмірковувала Віра.

Як би там не було, але тепер її свобода була урізана. Мусила колисати, годувати дитину, міняти пеленки. А її вабили гори, ріка, манила весела вулиця. Краще б уже город полоти, гуси пасти, чорниці та гриби збирати в лісі, як носити дитину на руках і підтирати їй носа.

- Розбудіть мене, мамко, раненько. Піду в ліс по ягоди, - просила Вірочка Анну, лягаючи спати.

- Ні, доньцю. По ягоди не підеш, бо мусимо завтра жито за селом вижати. Залишишся дома з Марисею.

- Не хочу! Не буду! - завередувала Віра.

- Як це так: "не буду"! Кожен пильнує свою справу, бо всі хочугь їсти. Ми, старші, підемо на лан, а ти доглядатимеш дитину.

Вранці вони пішли до роботи. А Віра нагодувала Марисю кулешею, напоїла молоком, витерла замурзане личко мокрою ганчіркою і поклала в колиску.

"Заколишу її, а сама побавлюсь у війну", - думала шестирічна нянька. Марися довго не хотіла засинати, і це сердило Віру:

"Ну чому вона, дурненька, не спить? Гойдали б мене в колисці, то я миттю заснула б. А то крутиться, крутиться..."

Нарешті дівчинка заснула. Вірі хотілося на ріку, але старші забороняли лишати дитину в хаті саму. Все ж вона порушила наказ, вийшла на подвір' я, дістала зі схованки дерев'яну шаблю і почала нею рубати бур'яни під вікном. Коли всі "вороги" були знищені, повернулась до хати. Мугикаючи пісеньку і розмірковуючи, чим би цікавим зайнятися, вона враз відчула їдкий запах диму. Виглянула в сіни - там бушувало полум'я! Хата була дерев'яна, під солом'яною стріхою, а надворі стояла серпнева спека. Через декілька хвилин вся будівля перетворилась у суцільну ватру. Наче перелякане звірятко, дівчинка закружляла в чотирьох стінах, шукаючи виходу. На щастя спрацював вроджений інстинкт самозахисту. Вірочка розбила коцюбою причілкове вікно, перекинула через нього сонну дитину і вистрибнула сама. Вхопила Марисю в оберемок і побігла капустяною грядкою подалі від палаючої хати. В кінці городу озирнулась і побачила, як завалився дах. Полум'я шугнуло в саме небо, навіть диму чомусь не було. Тоді вона помчала стежкою до своєї засекреченої печери. Підземелля зустріло дітей тишею і приємною прохолодою. Пахло м'ятою, по темних кутках сюрчали коники.

- Не плач, Марисю, - вмовляла Вірочка дитину, - Ади, ми живі! Я зараз покажу тобі свої цяцьки. Нікому їх не давала, а тобі дам. Видиш, які гарні. На! Бався!

Вона посадовила дитину на коцик, висипала їй на пелену камінці, Марися перестала плакати, почала гратись.

- Тепер ми тут будемо жити. Тут краще, як у нашій старій хаті. Згоріла хата! Нема!

А сім'я Анни Бучка жала жито майже до вечора. Вони бачили здалеку якийсь дим, та подумали, що то горить торішня скирта сіна на плебанії*. Під вечір перестріли їх сільські дітлахи.

- Ага! А ваша хата згоріла! І Марися згоріла! І Вірка згоріла! Геть усе згоріло!

- Що ви мелете, діти? Не може того бути!

Та через декілька хвилин вони пересвідчилися, що від колишньої хати не залишилося нічого, крім купи попелу і головешок, які колись були тими балками, що тримали дах.

- А де ж діточки наші, людоньки добрі? - заголосила Анна, заламуючи у відчаї руки.

Зібралися сусіди, почали розгрібати попіл, шукаючи два обгорілих дитячих кістяки. Не знайшли.

- Ви направду виділи, що Вірка й Марися згоріли? - допитувались у дітей.

- Ая! Вони були в хаті, коли почалася пожежа. Вірка з хати не виходила і Марисю не виносила. Вони згоріли.

Тепер уже заголосили всі.

- Матінко Божа! Та ліпше було б тоте жито згоріло дотла, як мало статися таке страшне лихо!

- Так, це велике нещастя. - співчували сусіди. - Не ведуться в Маруні діти. Михась помер, Марися згоріла у вогні ...

• Предыдущая
• 32/48
• Следующая