Довго мовчали смереки - Байда Тетяна - Страница 3

• Предыдущая
• 3/48
• Следующая

У гімназії справи вирішилися швидко. Документи прийняли і призначили дні вступних іспитів. Потрібно було винайняти житло, пообідати, відпочити.

- Можу взяти на мешкання лише двох, - сказала господиня, коли вони постукали в двері будинку, що в десяти хвилинах ходи від гімназії.

Вона пильно оглянула Славка й Богдана.

- Беру цего й цего. Та глядіть мені, поводьтеся чемно, бо батярства* в своїм домі я не потерплю.

Кімнатка була маленька, з одним віконечком, що виходило в сад, зате чистенька й затишна. Плата також влаштовувала старого Мельника, так що хлопцям тепер належало спати на одній канапі, вчити уроки за одним столом і харчуватися, як то кажуть, з однієї миски. Вони добре склали вступні іспити і стали гімназійними товаришами - побратимами.

* * *

Всі у Войнилові знали, що Іван Юрочко загинув у Січових стрільцях. До Настуні заходив його бойовий побратим. Розповідав, ніби розривна куля пройшла йому через око і роздробила череп. Поховати не встиг, бо відступали.

- Може живий?

- Та де! Був би живим - дався б чути. Бідна Настунька зосталась молодою вдовою з двома діточками. Забрали австріяки чоловіка на війну - і з кінцями. Чекала, чекала... Навіть похоронки не було, - співчували сусіди.

- Жаль дітей, що лишились батька. А відносно Анастасії ... Вийде вона заміж вдруге, от увидите! Файна молодичка, то й женихи сі знайдут.

Все ж минуло майже п'ять років, заки її посватали. Якогось вечора перестрів її біля школи Юліан Король і запитав:

- Як тобі ведеться, Настуню?

- Звісно, що зле, пане поштмейстре. Дітям батько потрібен... Здібні обоє... Хтіла би-м дати добру освіту, але де мені, вдовиці.

- Віддавайся за мене.

- Жартуєте, прошу пана.

- Ні, не жартую. Знаю тебе з колиски. На моїх очах виросла, красною панною стала. Я ще тоді тебе любив. Але поки їздив освіту здобувати, ти віддалася за Юрочка. Заздрив я йому." Через тебе, Настунько, до сего часу кавалірую.

- Ей! Та ви могли би дівку взяти. Пощо вам удова з дітьми?

- Що вдію, коли ти мені припала до душі? Призирався я до тебе ... Добра господиня ... Порядна ... Побожна ... Я син священика, і людські чесноти мають для мене велике значіння.

Молодиця засоромилась, не знала, куди заховати порепані від важкої праці руки. Опустила очі. Мовчала.

- Добре. Я тебе не силую і не підганяю. Подумай.

Вона порадилася з ріднею. Всі в один голос розхвалювали Короля, бо він і справді цього заслуговував. Хто з чоловіків найповажніший і найосвіченіший у селі? Священик, директор школи і начальник пошти! Правда, пан поштмейстер старший за неї, зате при добрій посаді й при грошах. Будь-яка дівчина за велику честь би мала, аби її такий посватав.

- Не роздумуй, Насте! Бог тобі щастє посилає, а твоїм дітям - доброго батька. Йди за него!

Вона й сама знала, що кращого чоловіка їй не знайти. Вискочила перший раз заміж, заледве сімнадцять минуло, народила дочку й сина. Гірко набідилася, коли Івана забрали на війну. Стара хата почала валитись. А пан Юліан вже й будівельний матеріал почав купувати. Каже, що почнуть новий дім зводити на її обійстю, як тільки Настя дасть згоду.

Вони побралися восени двадцять першого року, а через десять місяців народилася в них донька, яку назвали Антоніною. Ніжне дівчатко з білими кучериками і розумними блакитними очима. Юліан з Анастасією дуже любили свою одиначку, виховували в розкошах, плекали надію дати їй вищу освіту, придбати посаг, щасливо видати заміж. Дівчинка вирізнялася з-поміж ровесниць і зовнішністю, і успіхами в школі, і лагідною вдачею.

- Як виросту, то лікаркою буду! - твердила Тося з дитинства.

Пішла до першого класу в шестирічному віці. Мати пошила їй білу торбину та пов'язку з червоними хрестами, і її прийняли в шкільну санітарну дружину. Мала список найбідніших мешканців села, немічних людей, сиріт і калік. Ходила від хати до хати, пропонуючи допомогу. Розумілася на ліках, купувала їх в аптеці за батьків кошт. Бувало, що набирала з домашніх запасів борошна, цукру, сала, яєць і роздавала нужденним.

- Маєте добру доньку, пані поштмейстрова, - хвалили односельчани. - Най пан-Біг дає їй щастє і здоровлє!

* * *

В тисяча дев 'ятсот тридцять сьомому році гімназист Ярослав Мельник вступив у юнацьку сітку ОУН і з головою пірнув у політичну роботу. Енергійному, запальному хлопцеві доручили організаційну реферантуру. Він налагодив зв'язки з Львівським "Пластом", зі Спілкою Української Націоналістичної Молоді Галича і Станіславова, проводив ідеологічні та спортивні вишколи молоді. Його працю помітила старша генерація оунівців.

- На осінньому зборі дамо рекомендацію, аби ти очолив юнацьку сітку ОУН. Не бійся, ми допоможемо. Ти є добрий оратор, маєш глибокі знання з історії України, досконало вивчив документи та постанови організації. Про тебе, друже, знають за кордоном в Головному Проводі. Працюй!

Не так сталося, як гадалося. Незабаром про гімназиста­ націоналіста дізналася польська жандармерія. За ним почали стежити. Ярослав ні про що не здогадувався. Під час зимових вакацій провів молодіжні зібрання в селах Старий Угринів, Бережниці, Новиці та Підгірках. Розповідав про засилля польського уряду на теренах Галичини, переконував ровесників поповнювати лави українських патріотів не скиглити й не зітхати, а діяти.

- Ніколи поляки добровільно не поступляться, потрібно свої права виборювати силою. Іван Франко в поемі "Мойсей" звертається до українського народу:

О ні! Не самі сльози і зітхання

Тобі судились!

Віра в силу духа

І в день воскресний твойого повстання!

Час всенародного повстання ще прийде, а наразі масово відсвяткуймо Шевченківські дні. Дев'ятого - десятого березня під маскуванням вистави "Назар Стодоля" проведемо читання заборонених цензурою творів поета: "Гайдамаки", "Розрита могила", "І мертвим, і живим, і ненародженим"… Через рік відзначимо десяту річницю створення ОУН. Тільки вважайте, друзі мої, бо розпочалися арешти. Багато хлопців потрапили за свої переконання до Берези Картузької…

Він застерігав інших, а сам не вберігся. Після Різдвяних свят хлопця забрали в постерунок* і показали деякі папери, написані його рукою. Питали про зв'язки з оунівцями, про отця Андрія Бандеру та його синів. На допитах поводилися грубо, штовхали, залякували:

- Польська влада вас вчить, пся крев ! А драбам вільної України захцялось, гайдамацка маць! Листівки пишеш, холера ясна! Тераз бендзєш хвости бикам кренціць, галганє єден!

Допит тривав безперервно дві доби. Славко тримався сміливо і впевнено, ні до чого не зізнався, навіть до власного почерку.

Зрозумів, що інформації про його майбутнє обрання головою Проводу юнацтва жандармерія не має. Нарешті до розмови закликали батька.

- Вашому синові, пане Мельник, вісімнайцять літ. Поки що судити його не будемо, але поставимо до відома дирекцію гімназії, бо таким зухам* там не місце. А вам, проше пана, радимо дати синові по дупі трийцять буків, аби шкура облізла і відпала охота бунтувати.

Дані про сина та батька занесли до "книги мельдунку" і відпустили. Через тиждень Ярослава Мельника виключили з гімназії за недостойну поведінку і неповагу до існуючої влади.

- Славку, Славку, і пощо тобі цего? Пішло сім літ науки псові під хвіст,- не втерпів батько. - В своїх надіях я уже видів тебе, сину, студентом Львівського університету.

Хпопцеві також було дуже прикро, бо вчився він добре і будував плани на майбутнє. Та ючого не вдієш. Довелося посеред навчального року повернутися в село. Почав самотужки готуватись до вступу в університет, допомагав батькам у господарстві і не лишав роботи з молоддю. За цей рік він подорослішав і фізично, і духовно, став обачнішим і розсудливішим.

* * *

Антоніна Король закінчила гімназію з похвальним листом і була

• Предыдущая
• 3/48
• Следующая