Юлія або запрошення до самовбивства - Загребельный Павел Архипович - Страница 74

• Предыдущая
• 74/82
• Следующая

За сусіднім столиком сиділо двоє молодих чоловіків, маленький хлопчик (здається, син одного з них) і ветхий турок, осоловілий від склерозу, збляклий і зсірілий, мов побите шашелем старе дерево. Дідуганові, мабуть, було холодно навіть на сонці, він зодягнений був у просторий старовинний каптан з грубого брунатного сукна, мав на собі широченні шаровари (з вшитою в них подушечкою для сидіння) з такого самого сукна, на голові теплу повстяну шапочку, та однаково мерз і пробував зігрітися теплим димом з кальяна — чудернацької череп’яної люльки, що являла собою доволі складне поєднання власне люльки, довгих чубуків, посудини для води, бо дим, перш ніж дійти до курця, мав пройти крізь воду в отих череп’яних посудинах і чи то очиститися, чи то сконцентруватися для відповідної дії на курця, бо в люльці горів не тільки тютюн — туди в тютюновий жар хлопчик час від часу підкладав сірувато–зелені кульки опію, які давав йому дід. Коли хлопчик барився, дідуган нетерпляче тупав ногою і гнівливо крутив своїми більмастими вирлами, йому, мабуть, кортіло нагримати на онука, але він не хотів випускати з рота обслиненого чубука, тому тільки глухо мукав, надимав щоки, ось–ось лусне. Було щось символічне в цьому неприродному поєднанні двох світів — давнього, вже, власне, відмерлого, і молодого, який ніби у грі й пустощах глушить цю згасаючу свідомість отруйним димом наркотику.

Задивившись на цю сцену, Шульга не помітив, як між їхні столики влетів справжній вихор туристсько–джинсових молодих жінок (мабуть, пустили свій автобус по верхньому ярусу мосту, а самі вирішили подивитися на життя внизу), спам’ятався лиш, коли почув німецькі слова «вундербар», «майне траум», «шрекліх», «віайне вулькан»^[24], ну, що ж, ще один туристський десант на береги Босфору, і знов німецький, як скрізь у Європі, до цього вже всі звикли, те, чого не змогли свого часу завоювати доблесні німецькі вояки, завоюють німецькі туристи, поперед яких іде всемогутній німецький капітал, і німецький орднунг, і німецька траум, спроможна позмагатися навіть з легендарною мрією американською… Німецькі туристки налинули на столики, за одним з яких сидів Шульга, і пролинули, мов сірі стамбульські горлиці, що налітають і пролітають безслідно, та несподівано серед німецьких слів пролунали слова, від яких Шульга весь стрепенувся, слова рідною мовою, і не на «языке межнационального общения», а саме рідною, українською мовою говорила чорнява невисока жінка до тоненької русявої дівчини, яка тримала за руку зовсім мале дитя — дівчинку дво або трирічну: «Поглянь, Галю, на отого старого паралітика! Таке ж страховисько, три чисниці до смерті, а воно ще й з хлоп’яти збиткується!..»

Чорнява жінка повернулася в бік Шульги, він побачив її обличчя і тільки тоді зрозумів, де й коли чув цей голос, і цей сміх у голосі, і невимовлений поклик, все, що здавалося навіки вмерлим, знову оживало, воскресало, поверталося, жінка, в якій тонуть спогади про всіх інших жінок, знаних і не знаних тобою, можливих і неможливих, реальних і уявлюваних, жінка, вже втрачена безповоротно і безнадійно, знов була перед ним, мов чарівне золоте видиво, зіткане з його болю, туги й знемоги.

Це вже був не кантівський категоричний імператив, а всемогутній імператив людської жаждивості. Шульга, мовби катапультований незримими силами, вмить опинився перед тою, яка була НЕЮ, захриплим від хвилювання голосом промовив до неї: «Даруйте», — а коли вона, здивовано вигнувши соковиті червоні уста, цікавим поглядом таких знайомих Шульзі загадково темних очей провела по його масивній постаті, він, може, вперше у житті по–справжньому злякався, його опанувала тиха паніка, все залежало від якогось слова, жесту, поруху.

Шульга сказав:

—Здається, ми земляки.

—Все може бути, — сказала вона. (І це була ВОНА, Юлія, Юлія, Юлія, ще одна Юлія — його жінка на всі часи, на всі віки і на всі можливості).

Він не знав, як йому повестися, длубався в кишенях і кишеньках, нарешті знайшов твердий чотирикутник глянцевого паперу — готельна візитка «Етапу».

—Ви могли б мені подзвонити в готель? Може, у вас якісь проблеми, я міг би…

Вона взяла картку, знов вигнула свої неповторні уста, тепер уже не здивовано й не зацікавлено, а з прихованою глумливістю сказала:

—Я подивлюся, що можна буде зробити.

Шульга прагнув запевнень, уточнень, гарантій, але вона, зміїно вигнувшись своїм звабливим тілом, зникла так само несподівано і непростежувано, як і з’явилася, і він навіть подумав, що це якесь прекрасне наслання, та, на жаль, не тверда дійсність, заради якої всі наші терпіння, страждання і надії.

Все сталося так непростежувано швидко, що за столиком, здається, навіть не помітили його короткої відсутності, та все ж Шульга пояснив азербайджанцеві:

—Зустрів землячку.

—З Києва?

—Ну!

Чи він знав, звідки вона? Може, навіть з Німеччини, бо хіба ж не занесла лиха доля українців і туди. Коли б не бачив тоді мертвої Ульріки, міг би подумати, що це її донька… Божевільні думки…

—Світ тісний, — зауважив Самім.

Шульзі хотілося сказати: «А життя безмежне», — але він стримався. Хотів тепер тільки одного: якомога швидше опинитися в своєму готельному номері, замкнутися в своїй душі, знов і знов переживати те, що сталося ось тут над байдужою чужою водою, вірити й не вірити, ждати й не ждати…

Вважалося, що готель «Етап» міститься на Рефік Сайдам Кадцесі, звивистій магістралі, що в своїй горішній частині майже стикалася з вишуканою Істікляль, а внизу майже доходила до мосту Ататюрка через Золотий Ріг. Насправді «Етап» стояв осторонь від задимленої магістралі, на белебені, де ні мечетей, ні горлиць, ні кипарисів, ні розтелесованих стамбульських натовпів і несамовитої залізної орди автомобілів, зате була інтернаціональна юрба туристів з одурілими очима, дико розмальовані автобуси з усієї Європи, розкішні лімузини для багатих пожильців. Шульга належав до багатих, щодня зранку його ждав перед готелем темно–синій «мерседес» з ввічливим вусатим Мустафою, можна було їхати будь–куди, по всій Туреччині (територія навіть трохи більша за Україну), хоч на край світу, ясна річ, в такій їзді не було нічого спільного з нашим мовчазним пересуванням по вибоїстих українських шосе, тут усе відбувалося в дикому ревінні автомобільних сигналів, іще з дикішими швидкостями, з баламутним чханням і плюванням на всі правила їзди, здорового глузду і звичайного самозбереження. Шульга не боявся чужого божевілля, бо сам жив у ньому вже багато років і не знав, коли настане (і чи ж настане взагалі?) кінець цього страшного божевілля, чи прийде коли–небудь вибавлення, порятунок, спасіння?

Стамбул великий, дуже великий, але на цій землі ніщо не може бути більше за людину. І саме в Стамбулі відчуваєш це з особливою силою, опинившись в таємничій точці зіткнення, мільйоннолітньої загадкової Азії і молодої легковажної Європи. З вікон його номера було видно азіатський берег Босфору, султанський Стамбул з мечетями, палацами й гробницями, і далекі пагорби Ейюба на заході з візантійськими кладовищами. Фантастичний краєвид, може, єдиний на світі. Відчуття, що ти ніби стоїш над двома материками, не зникало й уночі, бо тоді центральні дільниці Фатіх, Еміненю, Хасекі, Аксарай (головна магістраль мала назву Яничарська!) мінилися спазматично–голубуватим світлом Європи, а з Босфорського порту гіпнотично–жовтими очима протитуманних ліхтарів некліпно вдивлялася в розгублені душі європейців спокійна Азія.

Шульжин номер в «Етапі» теж був як Азія. Все безмежно просторе (аж до безглуздя) і оранжево–золотисте, як золоті сни про минулу велич. Волохатий бобрик на підлозі оранжевого кольору. Золотисті шпалери на стінах кімнат. Все оранжеве у ванні: стіни, сантехніка, мармурові плити підлоги, що підігрівається, мов у турецьких лазнях — хамамах. Жовтогарячий світ. Власне, Шульга не звертав уваги на цей колір, і тільки цього вечора після пригоди на Галатськім мосту розкішні жовтогарячі апартаменти вжахнули його своїми нутрощами. Війнуло жаротою спаленої пустелі, майже пекельним вогнем, безнадією самотини. Він проклинав себе за розгубленість, нерішучість на мосту з тою жінкою, в якій відродилася для нього Юлія, нічого не зумів, не встиг їй пояснити, не наважився затримати її, утримати біля себе, не відпускати…

• Предыдущая
• 74/82
• Следующая