Юлія або запрошення до самовбивства - Загребельный Павел Архипович - Страница 7
- Предыдущая
- 7/82
- Следующая
Ребром долоні капіташа рубонув по денцю пляшки, горілка в тісній посудині злякано підстрибнула… І холодна горілка бризнула на оголені Юліїні плечі, аж у Шульги сипонули мурашки по шкірі, а капіташа, вмить зорієнтувавшись, кинувся ніби обтирати гарячі плечі жінки, сам же норовив обняти ті плечі або хоч одне плече або коли й не обняти, то хоч доторкнутися пожадливим шкарубким пальцем, а Юлія вигнулася всім тілом, відсунулася від капіташі, знов небезпечно скоротивши відстань між нею і Шульгою, і грайливо насварилася пальчиком: «Капіташо, в мене тут не хуліганять!», але на капіташу вже ніщо не впливало, він був у своєму репертуарі, ах, у вас не хуліганять, хулі нам кулі, коли нас і дріб не бере, а випити нам треба чи не треба, бо як же не випити жінці з такими плечима, а нам біля такої жінки і таких плечей, плічок а чи плечиків, як співається у відомій революційній пісеньці: «Бирюзовые колечики ах да раскатились по лугу, ты ушла, и твои плечики скрылися в ночную мглу», і він, мов фокусник, з точністю до одної бульки налив горілку в дві піали і гранчасту склянку (робітничо–селянська посудина, продукт Великої Жовтневої революції), в білій порцеляновій долоньці піали горілка втратила всю свою загрозливість, зате в склянці спінилася холодним зміїним шалом, немов капіташині очі, і капіташа підняв склянку навпроти світла, навпроти своїх крижаних очей, може, щоб ще дужче заморозити алкоголь своїм поглядом, і промуркотів: «Горілку треба пити, доки вона холодна, а жінку — доки гаряча», — а тоді, не даючи Юлії часу для образи або заперечення, майже проспівав: «Ніхто так за вас не вип’є, прекрасна Юліє, як вип’є ваш добровільний раб капіташа!» — «Мені рабство не потрібне, — заявила Юлія. — Коли вже пити, то тільки за перемогу над фашистами!» — «А ми це й мали на увазі, — не розгубився капіташа. — Бо що таке перемога над фашистами? Це такі прекрасні женщини, як ви, Юліє! Лейтенант, лейтенант, хромові сапожки, підтримуй капіташу! Взаємовиручка в бою!» І Шульга вимушений був дурнувато кивати головою, мовчки пити гидку горілку, смертельно заздрячи капіташі з його неперевершеною сміливістю, зухвальством і нахабством у поводженні з жінками, бо сам Шульга з жінками не мав ніякого досвіду, для нього це був сором і сором відвертий, як безсоромні Юліїні губи, а дика жага, яка хоч і роздирала його молоде тіло, зоставалася прихованою, затаєною, вона була ніби ті цнотливо стулені Юліїні коліна під коротеньким халатиком, ніби її притискувані до повних грудей округлі руки, ніби самі ті груди, до часу сховані й затиснуті, але щомиті готові вибухнути справжніми вулканами згуби і пропаду.
—Стукнемо ще одну пляшенцію по її кругленькому задочку! — коли вони випили першу пляшку, заявив капіташа, і знов бризкала перелякана рідина на розкішні жіночі плечі, і знов плавала в мертвій білості піали, як очі утопленика, а в капіташиній склянці вже й не крижаніла поглядом василиска, а мовби аж сичала по–зміїному, і тости й напівтости тепер проголошував не тільки капіташа, а й Юлія, а тоді щось ніби мимрив і Шульга, який хоч і не п’янів, бо ніяка горілка не могла його взяти поруч з такою жінкою, та водночас відчував себе чи то сонним, чи то отруєним якоюсь солодкою отрутою, що ставала дедалі солодшою, нестерпно солодшою від пекучої гіркої рідини, яку щедро хлюпав йому в білу піалу капіташа, мабуть, сподіваючись вивести з строю, знешкодити ймовірного суперника і навіть у гадці не маючи, що цією пекельною рідиною не гасить, а лиш ще дужче й дужче роздмухує те вогнище, на якому згорять усі сподівання. «Ай, який же дурний капіташа! — сміючись, шепотіла на вухо Шульзі Юлія. — Він і досі не збагнув, що ми земляки. Ай, який же дурний!» і знов підсовувала свого дзиґлика ще ближче до Шульги, а капіташа заявляв протест і домагався відновлення статус–кво, з допомогою командирського циркуля розмірював стіл на три рівні сектори, метушливо розсував три дзиґлі по тих секторах, а все кінчалося тим, що він знов лишався в холодній самотині, ті ж двоє невідомим чином опинялися в такій небезпечній близькості, що між ними ось–ось могла б не те що пролетіти іскра, а навіть спалахнути могутня вольтова дуга. Привчений до прямолінійного мислення і до ще прямолінійніших дій, капіташа не знав убивчої підступності кола, цього символу вічності, але й безвиході, безконечної обітниці, але й марноти сподівань, з п’яною настирливістю він знов і знов намагався здолати непоступливість круглого столу, розірвати зачароване коло, розпростати, випрямити його, щоб нарешті розташувати учасників задуманої ним гри саме так, як задумувалося: він, капіташа, посередині, по праву руку від нього Юлія, по ліву — лейтенант, якому відведено роль третього зайвого, бо коло капіташі кожен мужчина неминуче стає третім зайвим, — тому капіташа спершу трохи здивувався, несподівано виявивши, що на заваді його тактичним планам стає примітивна геометрія, ідіотський круглий стіл, може, й навмисне подарований Юлії якимсь там прокурорчиком–нацменом, після здивування настало збентеження, яке змінилося відвертою рознервованістю, капіташа пробував скоротити відстань між ним і Юлією, а жінка щоразу мовби відкочувалася від нього по крутій дузі столу і була знов далеко, ще далі, ніж мить тому, від капіташі, але набагато ближче, загрозливо ближче до лейтенанта, капіташа втрачав терпець, він рвався до Юлії, як Магеллагі до Індії, але для Магеллана Земля несподівано виявилася кругла, тому Індія не давалася йому до рук, услизала в таємничу кривизну планети, а для капіташі несподіваною була не круглість столу, а його власна безпорадність перед цією геометрією, і він ніяк не хотів змиритися з поразкою, вперто йшов на штурм, знай командував Шульзі: «Лейтенант, міняємо дислокацію! Короткими перебіжками до мене! Так! Ближче! Щільніше! А тепер займай кругову оборону, а капіташа організує розвідницькі пошуки!..» Він ішов на зближення з Юлією, полишивши Шульгу в «круговій обороні» третього зайвого, але вже за мить жінка знов мало не тулилася гарячим плечем до шорсткого сукна нової лейтенантової гімнастерки, а капіташа вже вкотре хапав облизня.
—Лейтенанте! — кипів капіташа. — Чого ж мовчиш, лейтенанте! Скажи! Ну!
—Капіташо, не чіпайте лейтенанта! — грайливо насварювалаея пальчиком Юлія. — Не хуліганьте, капіташо!
А до Шульги й не озивалася і, хоч щоразу підсовувалася загрозливо близько, таки витримувала відстань, щоб не доторкнутися до лейтенанта, так само тримала свої круглі коліна міцно стуленими, так само, притискуючи лікті до боків, полохливо схрещувала руки на грудях, захищалася від капіташі, а може, й від Шульги.
Шульга теж мовчав, бо до капіташі говорити було ліньки, а до Юлії страшно, тому він тільки усміхався трохи розгублено, трохи боязко, лякаючись необережним словом або необачним порухом сполохати видиво майже неземного блаженства, яке незримо витало над ним, щойно він опинився у світляному колі від шовкового абажура, блаженство чи тільки передчуття, вгадування блаженства, а може, тільки солодка омана, обіцянка без здійснення, перемога без нагороди, тепер усе в ньому було суцільним жданням, неймовірним, майже нелюдським напруженням, з незнаних глибин народилися мідні звірі давньовічної Азії — шумерійські леви Рільгамеша, крилаті ассірійські бики, хижі гепарди мідійських царів, — риком своїм і ревінням шматували Шульзі душу і тіло, пробуджували в його крові все зачаєне й стидке, все те, що ховаємо не тільки від людей, а й від самого Бога, що зоставляємо лише для самих себе, для тих гріховних високих спалахів духу й плоті, коли бодай на коротку мить поєднуємося з вічністю, чуємо в собі її урочисті дзвони: дивну, майже неземну млость, дику хтивість, розкіш і знемогу від самої думки про сподівання — несподіване, панічну тривогу і страх, що нічого не буде, нічого не станеться, нічого, нічого, нічого…
—Між іншим, — сказав капіташа таким чітким голосом, що його почув навіть Шульга крізь свою затуманілість, — між іншим і до речі, прекрасна Юліє, я вловлюю тактичний момент, однак перед тим слід було б перекурити.
- Предыдущая
- 7/82
- Следующая
