Переходимо до любові - Загребельный Павел Архипович - Страница 55

• Предыдущая
• 55/64
• Следующая

— Тепер ідіть. Ідіть.

Я стрибнув, як олімпійський чемпіон Боб Бімон. Після цього стрибка мене можна б назвати чемпіоном по перестрибуванню малометражних квартир.

— Поговорили? — спитала мене ласкаво Валерія, несучи одному із своїх мовчазних розсідальників чашку кави.

— Це була незабутня розмова,—щиро зізнався я,—ми вияснили, що я — ідейно незрілий, а ваша тьотя ідейно перезріла. На жаль, нам ще не вдалося встановити, хто ж тут ідейно зрілий, але я здогадуюся: це ви, Валеріє!

— Хочете кави? — спитала вона.

— Кави? Стривайте,— я нахилився Валерії до вуха,— куди подівалися ваші друзі, товариші й брати? Коли я зайшов, їх було чоловік з дванадцять, а тепер бачу — чотири. Може, вони не витримали конкуренції зі мною?

— У вас троїлося в очах, Митю. Тут було всього троє, один прийшов з вами, отой руденький Вітя. Отже, четверо. Буває більше.

— Це я знаю. Знаю також про ваші принципи.

— Принципи не в мене — в Пелагеї Йванівни. Ви питимете каву?

— З умовою, що поможу вам наливати...

— Ну, дрібниця... Можете...

Я ще мав надію, що зумію бодай на кілька хвилин усамотнитися з Валерією, щоб сказати їй... Ну хоча б про неминучість закоханості, яку рано чи пізно повинен відчути такий громадянин, як Дмитро Череда. Одне слово, як учить нас доцент Крижень, хоч куди поткнешся, скрізь діють закони природи. І хоч Держикрай із своїми хлопчиками вперто тримається думки, ніби людина — це тварина, яка стрижеться, мені тепер відкрилося нарешті, що людина створена для любові, для кохання, для зачарованості й захопленості. І всі ці почуття, а також багато інших, для окреслення яких в нашій мові існує три сотні слів, викликає в мені вона, Валерія.

Для такої урочисто-наляканої промови, ясна річ, потрібна була обстановка — якийсь тихий закуток, трохи самотності, краплина інтимності. Я розгублено озирався довкола, мені здалося, що коли піду за Валерією на кухню, то зможу сказати їй свої високі слова під час готування кави. Однак виявилося, що ця квартира спланована й збудована так, щоб наповнювати глибоким розчаруванням душі всіх молодих і закоханих, все тут було відкрито, мов на корабельній палубі, все було без дверей, все на відстані людського погляду, голосу, ви могли простягнути руку з кімнати й узяти свою чашку кави на кухні — це квартира для гномів, для ледарів, для кого завгодно, тільки не для закоханих.

Валерія зайшла на кухню, а я став на порозі, бо мені вже там не лишалося місця; чашку з кавою, досить рідкою й холодною, дівчина тицьнула мені мимохідь, прямуючи в гущу своїх залицяльнико-вболівальників, я посунув слідом, упав на диван поряд з рудим хлопцем, сьорбнув кави, глянув у журнал, наставив вухо до транзистора, роззявив рота на магнітофон — тобто став повноправним громадянином маленької держави, громадяни якої навіки втратили почуття гумору, сповнившись телячим захопленням до біляво-ніжної, невловимо-виткої володарки цієї суверенної території.

Валерія ходила між нами, ніби в лісі між деревами. Переступала через ноги, спокійно забирала в когось порожню чашку, підкладала ще якийсь пошарпаний журнал, подавала нову бобіну з магнітофонною стрічкою. Вона нікому не виявляла особливої уваги, ніхто не користався почесною поблажливістю, ні на кому не затримувався погляд її сірих, уважних, як мені видалося в день знайомства, очей.

А що ви знаєте про фільм «Червоний намет»? В ньому грає сама Клаудія Кардінале. Грає дівчину Валерію! Там потрясаючі хлопці летять на потрясаючім дирижаблі до Північного полюса, переживають потрясаючу катастрофу, падають на кригу, ставлять червоний намет і ждуть, поки їх знайдуть. Їх шукає весь світ, літаки літають нам Арктикою, один літак пролітає над червоним наметом, потрясаючі хлопці вибігають з намету, махають руками, показують свої кінематографічні потрясаючі бороди, але літак не помічає нічого, летить далі, тоді потрясаючі хлопці співають потрясаючу пісню: «Пусть ко льду примерз ты задом, парапонцы, понцы-по...»

Я сидів на дивані серед мовчазних і, мабуть, глибоко нещасних хлопців і відчував, що теж незабаром можу перетворитися на парапонця. Парапонці-по...

Але тут Валерія скомандувала:

— Все! Можете йти!

У них, виявляється, збігалися принципи з Пелагеєю Йванівною. Маєш ноги — йди. І нікому не надається переваг. Всі встають і виходять. Сміх у пустому залі. Я спробував вдати парапонця, який примерз однією деталлю до дивана. Всі встали — я сидів.

— Вставайте, Митю,— сказала Валерія,— ви ж бачите, що вже всі йдуть.

— Я теж зараз примушу йти свої неслухняні ноги,— досить бадьоро заявив я, бо вже мав у голові новий план, переконавшись у неможливості стати парапонцем бодай на кілька хвилин, поки вийдуть чотири невдалих зальотники. План був простий: вийти останнім, затриматися на мить і хоч зітхнути перед Валерією, чи поцілувати їй руку, чи махнути безнадійно рукою, чи сотворити мовчазну молитву на честь жорстокої богині.

Та й цей мій план розвалився, мов дирижабль у фільмі «Червоний намет». Бо Валерія теж вийшла разом з нами, і вийшла... першою. Я міг лишатися заднім хіба що для того, щоб ще раз обмінятися думками з Пелагеєю Йванівною щодо її принципів.

Аби я вірив у відьом і нечисту силу, я б запідозрив, що Валерія зв'язана з ними досить тісно й безпосередньо. Бо вона з льоту розгадувала мої найхитріші заміри і вмить знешкоджувала їх, тобто зводила нанівець мої трудові зусилля.

Як тебе не любити, Україно наша? Слова Луценка, музика...

Музики не було. В моїй голові тепер били барабани з усіх джазів світу, під їхнє гудіння, в ритмі розчарування й безнадії зійшов я по сходах з третього поверху слідом за Валерією, став коло під'їзду разом з усіма, вистояв хвилину мовчання й роздумів, або молитов, як заведено десь серед віруючих, і з душевним трепетом вислухав останню заяву нашої богині:

— До побачення. Тепер розійдемося.

Всі слухняно виконали повеління, я теж розійшовся в усі боки, але лаври Боба Бімона на Мексіканській олімпіаді не давали мені спокою, тому я круто повернувся й стрибнув ще з більшим натхненням, ніж стрибав від Пелагеї Йванівни. Стрибок виявився напрочуд вдалим, я опинився в під'їзді поруч з Валерією, вона ще не встигла поставити ногу й на перший східець.

— Новини дня,—спробувала здивуватися Валерія.—Це ви, Митю?

— Здається.

— А що б це мало значити?

— Я подумав і вирішив, що не можу лишати вас саму на темних сходах.

— Ви дуже швидко думаєте.

— Маю деякий досвід. Мене включили в АСУ. Знаєте, що таке АСУ? Автоматична система управління. Компютери й автоматика. І я цілу зміну приймаю нестандартні рішення.

— Сьогодні це вам не вдалося. Досить стандартний прийом. Ви щось сказали про темні сходи? Бачите, скрізь світяться лампочки?

— Вони можуть перегоріти.

— Мені це якось не спадало на думку.

— А мені спало. В мене голова відкрита для всіх ймовірних думок. Але одна думка там запанувала назавжди. Я хочу сказати вам про це негайно. Це думка про те, що я не хочу вас більше втрачати. Після тих троянд... Невідомості... Мені здається, весь час здається, що я...

Тут я зрозумів, яка недосконала наша мова. Я бурмотів, белькотав, щось намагався виголосити, але нічого не виходило. Тому само собою якось вийшло, що я урвав мову, швидко нахилився, знайшов руку Валерії і поцілував її.

— Зовсім зайве, Дмитре,— трохи сердито сказала Валерія,— ми з вами ще й не знайомі як слід... І взагалі... Тепер хлопці не цілують рук дівчатам... Що ж до мене, то я...

Я стояв розгублений. Коли не цілують рук, то що ж вони цілують, сучасні хлопці, чорти його бери! А я колись цілував руки матері, а ще цілував, що вже й цілковита таємниця, пропахлі мастилом руки Чемериса в той день, як відчув, що цей жорстокий чоловік навчив мене гнати трубу! У кожного є свої принципи, коли на те пішло, а в Дмитра Череди принцип: поцілувати руку людині, яку він ставить над усіма. Не ми це вигадали, але застосуємо в цілях мирних і благородно-піднесених.

— Я хочу прийти до вас і застати вас саму,— намагаючись бути брутальним, заявив я Валерії,— і коли застану хоч одного з ваших зальотників, то викидатиму їх у вікно з третього поверху.

• Предыдущая
• 55/64
• Следующая