Переходимо до любові - Загребельный Павел Архипович - Страница 53

• Предыдущая
• 53/64
• Следующая

— Не морочте мені голови якимось професором,— знизала плечима Валерія,— мені завжди хотілося робити те, що хочеться, а не слухати вигаданих професорів.

— Ну, цей не вигаданий. Щоправда, не професор. А доцент. Доцент Крижень. Здається, ви його знаєте? Йому належить цілий ряд історичних висловлювань. Наприклад, про морозиво: «Ковтаючи морозиво, з'їдаючи цей громадський продукт, турботливо приготований працівниками громадського харчування — суспільними людьми, ви тим самим творите красу своєї власної сутності».

Валерія дивилася на мене трохи налякано. Невже я міг пам'ятати всі висловлювання доцента Крижня? І невже вони всі були такі безглузді, а вона не помітила цього і навіть з'явилася на люди з доцентом, рискуючи бути осміяною так само, як Крижень? Але дівчата ніколи не здаються і не визнають своїх помилок, тобто не самокритикуються.

— Слухайте, Дмитре,— сказала вона мені, вдаючи розгніваність,— я вас прошу...

Але я тим часом навів лад у своїй голові, і вже тепер не збив би мене навіть абсолютний чемпіон світу з боксу.

— Валеріє, дорога, коли б Кривцун запросив вас разом з ним подертися на телевізійну вежу, ви теж подерлися б?

— Цілком можливо.

— Ви що — найдобріша дівчина?

— Цілком можливо. Точно сказати не можу, бо не було ще конкурсу на звання найдобрішої дівчини.

Я розстебнув піджака. Все-таки чоловік іноді повинен помахати трохи руками. Інакше не заспокоїшся.

— Цілий тиждень я витратив на морську самоосвіту,— обережно виводячи Валерію до фойє, сказав я.— Читав навіть про морські злочини. В кримінальному кодексі передбачено двісті п'ятдесят злочинів. Серед них «необережне пошкодження морського телеграфного кабеля» Я впіймав себе на тому, що з дитинства мріяв пошкодити морський телеграфний кабель.

Валерія взяла мене під руку.

— Щастя, що до моря далеко і вам не трапляється на дорозі морський телеграфний кабель. Але однаково у вас якийсь реактивний стан. Може, не станемо додивлятися до кінця? Бо дивитися ту саму п'єсу двічі підряд щось не хочеться. Як ви?

— Утримуюся від висловлювань про спектакль, бо мене зв'язують з виконавцями родинні взаємини. Зате гаряче вітаю вашу пропозицію. Ми можемо піти...

— Куди б ми змогли піти?

— Ну, скажімо, в штаб дружинників, попросити пов'язки й попатрулювати, коли вам цього так хочеться...

— Відкладемо до іншого разу. Давайте ліпше зайдемо в кафе «Вербичка» і... з'їмо там морозива!

— Підемо і з'їмо!

— Ви теж добрий, Митю.

— Хотів би я бачити хлопця, що не став добрим коло такої дівчини, як ви, Валеріє.

Ми пішли в «Вербичку», ніким не зауважені, бо краща частина людства десь додивлялася Держикраїв і Книшів спектакль, з'їли морозиво, а тоді Валерія захотіла йти додому, з я захотів її провести. Але дозвіл було одержано тільки частково, тобто я мав довести її до будинку і негайно повернути назад, не цікавлячись і не пробуючи довідатися, в якій квартирі вона мешкає. Така конспірація видалася мені трохи наївною і смішною, тут вгадувалось щось від дівочої забобонності, з якої я досхочу б наглузувався, коли б ішлося не про Валерію, але з нею мені судилися покірливість і всіляке поважання прав трудящих.

Я тільки набрався сміливості спитати:

— А коли ж ми зустрінемося?

— Ну, коли-небудь...

— І як я вас знайду?

— Навіщо вам мене шукати? Я сама вас знайду, коли схочу...

І ось тоді, найпрекрасніша й найдорожча, я став ждати того дня, коли ви, нарешті, вирішите мене шукати і знайдете і...

Що ви знаєте про Самотлор? Самотлор — це озеро в тюменській тайзі. За рік воно дало мільйон тонн нафти! Уявити це неможливо. Але Самотлор не тільки озеро — так звуть і болота, що тягнуться довкола озера на десятки кілометрів. По болотах люди могли пробиратися лише взимку. Але й тоді не витримувала під тракторами замерзла трясовина, і трактори тонули в бездонних багнах, а люди, намацавши машину в чорній глибині, ставили віху, щоб згодом спробувати витягти трактор, і йшли далі. Вони прокладали дорогу взимку, настало літо — дорога втонула. Тоді вони стали будувати трасу вдруге від Обі до Самотлору. П'ятдесят два кілометри будували півтора року. І не було там жодної жінки, бо й чоловіки не всі могли витримати. Ось як воно буває, моя найпрекрасніша й найдорожча. А ви бентежите мене увагою очей своїх мрійливо-сірих, точніше ж кажучи: бентежите неувагою!

Валерія не могла знати про мій досвід з Клементиною. А досвід, коли він уже накопичений, то не зникає, так само як і енергія. Для пристойності, звичайно, годилося трохи почекати, сподіваючись, що Валерія подасть мені якийсь знак, але незабаром я переконався, що ніякого знаку не буде. Не ждіть рятунку ні від кого: ні від царів, ні від богів.

Клементину вистежити коло поштової скриньки було майже неможливо, а я вистежив. Що ж до Валерії, то нічого простішого ніхто б не міг вигадати. Я пішов до інституту, пошукав її там, а не знайшовши, попрямував до знайомого будинку і став ждати там, передбачливо тримаючись трохи осторонь. Два вечори я вбив намарне, Валерії не побачив і тут вже трохи занепокоївся, побоюючись, що вона поїхала до моря з якими-небудь аквалангістами, але на третій вечір зумів вивести одну закономірність. Мені здалося, що до будинку, де мала б мешкати Валерія, щовечора заходить багато хлопців. Вони йшли, ніби змовившись, майже в той самий час, кожен перед входом до будинку чепурився, поправляв галстук, пригладжував волосся, відразу було видно, що поспішає на іменини, або на побачення, або просто в гості, але аж ніяк не додому, бо хто б же поправляв галстук перед тим, як входити до власного помешкання? Хіба що невірні чоловіки? Але ці хлопці ще видавалися мені молодими-нежонатими для шлюбної невірності.

Причепитися до когось із них, попросити закурити або прикурити, а потім спитати: «Куди йдеш?» — видавалося найпростішим, але водночас і найбезглуздішим. Я вирішив діяти в дусі здорового нахабства, подібно до нашого Кривцуна. Вибрав собі одного з хлопців, у міру миршавого, руденького, в окулярах, наздогнав його коло під'їзду, трохи пройшов поряд з ним і вже на сходах ніби між іншим кинув:

— Ти теж до Валерії?

— Угу,— промурмотів хлопець.— А ти теж?

Нам відчинила Валерія. По-хлоп'ячому витка, довгошия, в якихось екзотичних, зміїно-жовтих штанях, у блузці без рукавів з досить небезпечним вирізом спереду — не уявляв ніколи, що вона може мати такий вигляд!

— Ах, це ви! — сказала вона без здивування, коли побачила за рудявим мою баскетболістську постать.— Вам помогло довідкове бюро?

— Досвід,— сказав я весело, зрозумівши, що вигнання з раю не буде, або ж принаймні воно відкладеться на час невизначений,— я люблю дивувати людей. Вирішив подивувати й вас. Міг би, звичайно, спитати й довідатися, але... делікатність... Мені завжди шкодила надмірна делікатність...

— Ви ще й делікатний? Не знала, що вистежування й підглядання зветься делікатністю. Але тепер знатиму, як вас представляти своїм знайомим. Знайомтеся. Делікатний чоловік. Майже майор Пронін.

Це вона сказала, завівши мене до невеличкої кімнатки, битком набитої молодими хлопцями! Схоже було на змагання отих американських студентів, що пхалися для встановлення рекорду у телефонні будки або в малолітражні автомобілі. Невеличка, метрів на дванадцять кімнатка в двокімнатній малометражній квартирі вмістила в себе стільки чорнявих, русявих, рудих і просто ніяких (здається, там навіть були стрижені, може, й з держикраївської команди) хлопців, що в мене перед очима двоїлося й троїлося. Жоден проектувальник ніколи не міг передбачити, щоб на такій мізерній площі могло вміститися відразу стільки громадян, а ще ж не просто вміститися, не так, як пасажири в автобусі чи в трамваї, а вільно, невимушено, з якоюсь лінивою недбалістю, з цілковитою незалежністю: один, бородатий, мов Тур Хейєрдал, перемотував магнітофонні стрічки, другий схилився над магнітофоном і мовби й не слухав, а вдихав конвульсивні награвання, третій, з візантійськими великомученицькими очима, крутив транзистор, четвертий і п'ятий, бородаті, ніби той доктор Бернард, що перший здійснив пересадку людського серця, гортали ілюстровані журнали, ще двоє чи троє просто швендяли по кімнаті, вміло переступаючи через ноги й тіла своїх побратимів, ще два чи три сьорбали чай, а може, каву, один просто сидів і дивився на протилежну стіну. Ще, здалося мені, були там люди, ноги, голови, руки, хтось щось робив, хтось ворушився, пересувався, але всі мовчали, тільки подавали свої механічні голоси магнітофон і транзистор та глухо буркав я, називаючи себе, тиснучи одну за одною руки і не отримуючи на відповідь жодного звуку. Кожен байдуже вислуховував, що я звуся Дмитром, тиснув мені кволо руку; і все те мовчки, байдуже, з якоюсь безнадійною приреченістю.

• Предыдущая
• 53/64
• Следующая