День шостий - Загребельный Павел Архипович - Страница 13

• Предыдущая
• 13/23
• Следующая

— І що ж може показати ворожіння?

— Кому як. Дім, серце, хвороба, гроші, казенний дім, дорога…

— Ну, ну… — Султанов оповивався хмарою диму, так ніби хотів заховати за димовою завісою і себе й Саньку. Надя тихо доторкнулася Козакові до плеча.

— Знаєш що, Веню, ти б міг почитати мені?

— Почитати? Що?

— Книжку. Візьми он там на покуті. Ту, що зверху. Я б і сама, та не втримаю у руках. Тяжка.

— Вигадує! — гукнула Санька. — Все вона вигадує! Може читати й сама. То їй хочеться, щоб ти біля неї посидів, Веню.

— Чому ти така недобра? — докірливо глянув на неї Козак. Казав про Надю, а думав про себе.

— А хто добрий? І де те Добро? — з гіркотою у голосі відповіла йому Санька. — Ось я кинула карти, а вже вам випала одразу шістка пікова. Знаєш що це? Дорога серед мечів… Почитай, почитай книжку… Може, й не самій Надьці, а й нам із сержантом… усім нам… То гарна книжка… В Надьки поганих книжок немає.

Козак узяв книжку, Надя сама показала йому сторінку.

— Ось звідси.

Він став читати голосно, сам не знав, чому хвилюється, книжка відома була йому з школи, захоплювався він її героєм, закоханий і досі був у героїню:

«Аркадий оглянулся и увидел женщину высокого роста в черном платье, остановившуюся в дверях залы. Она поразила его достоинством своей осанки. Обнаженные ее руки красиво лежали вдоль стройного стана. Красиво падали с блестящих волос на покатые плечи легкие ветки фуксии; спокойно и умно, именно спокойно, а не задумчиво глядели светлые глаза из-за немного нависшего белого лба, и губы улыбались едва заметною улыбкою. Какой — то ласковой и мягкой силой веяло от ее лица…»

Козак перестав читати, злякано подумавши: «Це ж про Саньку! Це ж вона описана! Як же це могло бути?».

— А правда, ніби в мене такий лоб, як в Одинцової? — спитала тихо Надька, і з такою надією і відчаєм, що Козак поквапливо запевнив:

— Точно!

— Ти навіть не глянув на мій лоб.

— А я дивився перед тим.

— Прочитай отам ще з сімнадцятого розділу, — попросила вона, і Козак зрозумів, що Надя знає роман мало не напам'ять.

«Базаров встал. Лампа тускло горела посреди потемневшей, благовонной, уединенной комнаты; сквозь изредка колихавшуюся штору вливалась раз- дражительная свежесть ночи, слышалось ее таинственное шептание. Одинцова не шевелилась ни одним членом, но тайное волнение охватывало ее понемногу… Оно сообщалось Базарову. Он вдруг почувствовал себя наедине с молодою, прекрасною женшиной…

— Куда вы? — медленно проговорила она.

Он ничего не отвечал и опустился на стул.

— Итак, вы считаете меня спокойным, изнеженным, избалованным существом, — продолжала она тем же голосом, не спуская глаз с окна. — А я так знаю себя, что я очень несчастлива».

— А чого їй треба, що вона нещаслива? — спитала Надя. — Вона ще каже, що в ній немає бажання, охоти життя. Як можна таке казати? Ти ж хочеш жити, Веню?

— Хочу.

— Дуже?

— Дуже.

— І я так само… А вона… Та ти прочитай з вісімнадцятого розділу, там перед кінцем.

Козак знайшов розділ, Надя вказала йому те місце.

«Одинцова протянула вперед обе руки, а Базаров уперся лбом в стекло окна. Он задыхался; все тело его видимо трепетало. Но это было не трепетание юношеской робости, не сладкий ужас первого признання овладел им».

— Підожди, не читай! — зупинила його Надя. — Не треба. Годі. Ні, читай далі! Швидше!

«…Это страсть в нем билась, сильная и тяжелая — страсть, похожая на злобу и, быть может, сродни ей… Одинцовой стало и страшно и жалко его».

— Правда ж як гарно сказано, — прошепотіла Надя: — «трепетание юношеской робости»? Ти б так зумів сказати?

— Ні.

— І я не зуміла б.

— Що ви там перешіптуєтесь? — гукнула Санька. — Хто б так не зумів сказати і чого? Воно само все скажеться, коли треба…

Стіл відгороджував її і Султанова від тих двох, але тепер уже й не вузький стіл, а непереборний простір, непробивний мур, безнадійна і безмежна пустеля. Ні перейдеш, ні здолаєш. Тільки погляд може долетіти на той бік, а звідти так само погляд, бодай випадковий, неуважний і навіть недбалий, але й тому він був би радий і ловив би кожний той погляд і ховав у собі, у своїй душі навіки, тільки для себе, тільки для своєї любові. Чому наша любов така заздрісна і чому ми ненавидимо в любові? Козак ладен був ненавидіти Султанова за те, що Санька так тулиться до нього, що таке зухвале щастя чується в її голосі 1 така нехіть до всього на світі, крім отого жилавого, мужнього, вродливого сержанта. Навіщо він привів сюди Султанова? Навіщо сказав йому про дівчат? Міг збрехати, міг налякати немічною, сказати, що стара вже, попросити щоранку бігати сюди мовби для допомоги, заставати Саньку ще сонною, з лінивим тілом, майже без одягу. А тепер? Хай тільки вони підуть звідси, хай тільки опиняться надворі, він усе скаже Султанову! «Товаришу сержант, я вам цього ніколи не прощу!» — скаже він. А Султанов, що він? Скаже: «Ти ще молодий!»? Ага, для любові молодий, а для війни, для смерті не молодий? Хто на це відповість? Яка сила, яка влада і який закон?

Султанов і тут виявив надприродну чутливість. Йому передалося все те, що клекотіло в душі Козака, він стріпнувся, легенько відтрутив Саньку, став підводитися з-за столу, осмикував гімнастерку.

— Куди ж це ви? — сполошилася Надя, тоді як Саня тільки мовчки стежила за рухами Султанова з лінивою незалежністю володарки й повелительки цього дужого, хоч ще й незнаного, власне, чоловіка.

— Солдатський телефон! — засміявся Султанов. — Вимагає з'явитися на місце служби. Веніамін, ходімо! Дякуємо за гостинність. За все дякуємо.

— А я вам дякую, що ото на коні, — тихо сказала Надя. — Ніколи не забуду… Це в мене вперше в житті таке…

— Спориш потоптав своїм конем! — гукнула Санька.

— А спориш і треба топтати! Ви не слухайте її, то вона мене хоче подратувати. Ви й своїх солдатів можете приводити в наш двір для занять…

— Може, тобі ще й гармату перед вікнами поповозити? — поглузувала Санька.

— А хоч би й гармату. Я зроду її не бачила і не уявляю, яка вона…

— Коли будемо міняти дислокацію, я звелю, щоб запряги пройшли через ваш двір, — пообіцяв Султанов. — І гармата, і зарядний ящик, і амуніція. А тепер ми підемо. Дозволите відвідати вас ще?

— Дозволяємо, дозволяємо! — заплескала в долоньки Надя. — Саню, чого ж ти мовчиш?

— Вона не заперечує, — сказав Султанов. — Точно? Я не помилився?

Санька мовчала, і в цьому мовчанні ще зберігалася квола надія для Козака.

Султанов потиснув руку Наді й Саньці, Козак зробив те саме, коли відчув у своїй руці Саньчині затверділі від роботи пальці, відчаєно спитав:

— Проведеш нас, може?

— Не маленькі, самі дорогу знайдете! — засміялася вона.

З хати і з сіней Султанова виводив Козак, бо сержант жартома заявив, що не може оволодіти таємничим механізмом клямок.

Надворі Султанов сказав:

— Надю треба оточити увагою.

— Я ж вам одразу про це…

— Не можна лишати людину в нещасті.

— Звичайно ж не можна,

— А яка прекрасна в неї душа!

— Для мене в цій душі — все, чим я жив і житиму далі.

Вони обидва говорили тільки про Надю, уперто обминаючи Саньку.

— Житиму, коли не вб'ють, — додав Козак.

— Про смерть солдат не говорить. Треба бути готовим до неї, а говорити нащо?

— Та це само вихопилося.

— Підемо разом, — сказав Султанов. — Коня заведемо на пашу до їздових, а самі додому. Солдатам про це — не треба.

— Я розумію.

— Нікому.

— Слухаю.

— Подивимось, як складатиметься обстановка. Може, завтра відвідаємо їх. На півгодинки. Заперечень немає?

— Хто б же проти доброго діла, товаришу сержант?

Два дні, а вже скільки подій, а третій, що обіцяє третій? Ще більшу поразку чи надію? Поза межами його поразки лишалася молодість, кружляла довкола нього, як невтомний птах у літньому небі; приносила гіркоту, але й силу. Поки не був у дівчат із Султановим, ще не відчував до кінця своєї закоханості в Саньку, соромився її, лякався, а тепер зрозумів, що не може уявити свого життя без неї, хотів стати за одну ніч, за годину героєм, звершити подвиг, вкрити себе безсмертною славою, щоб бути гідним коли й не її любові, то бодай уваги. В його настирливому почутті, яке заволодівало ним дедалі дужче, було, мабуть, мало дорослості, а більше дитячого, чистого й безпомічного. Вважав себе воїном, захисником батьківщини, прагнув у всьому дорівнятися мужньому й досконалому, як точний механізм, Султанову, а сам, власне, лишався дитиною, і світ для нього був безмежний і яскравий, хоч і наповзала на нього звідусюди пітьма і темрява, хоч довкола палало, гриміло і смерть шуміла косою, нікого не жаліючи. Ні стогону, ні туги, сяючі очі в дітей і чисті душі. Хто коли взнає, які рани були На цих душах і чи вони тільки жертви, а чи й переможці? Дитинство перемагає всі війни на світі, бо дитинство — це життя і незламні надії.

• Предыдущая
• 13/23
• Следующая