Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий - Оксеник Сергій - Страница 25

• Предыдущая
• 25/58
• Следующая

— Треба покликати Петруся, — сказав нарешті Івась.

— Ти думаєш, він такий сильний? — здивувався Лисий.

— Він розумний, — відповів Івась.

Допомогли Петрусеві знову влізти в хату. Він спробував нахилити ступу, та нічого, зрозуміло, не вийшло. Почав її з усіх боків обдивлятися, знайшов якісь два отвори при самій підлозі, поколупав у них пальцем, розпрямився й замислився.

— Може, ну її? — не витримав Лисий. — Давайте брати, що знаємо й зможемо нести.

Івась узяв казанок, Лисий мітлу, а Василько рогач. Раптом Петрусь підійшов до нього, мовчки забрав рогач і почав роздивлятися його ріжки.

— Петрусю, треба йти, не гай часу, — спробував прискорити його думки Лисий.

Але хлопчик не зреагував на його слова. Він підійшов до ступи і вставив ріжки рогача в отвори в основі ступи. Потім легко підняв її, покрутив туди-сюди й радісно усміхнувся. Лисий підійшов до нього, недовірливо взявся за рогач і однією рукою підняв і опустив ступу.

— Самоносний рогач, — згадав він слова лішака.

Ступу винесли з хати, Лисий обережно передав рогача з нею Лелі, хлопці зіскочили на землю. Лисий лишився в хаті наодинці з лішаком.

Той несподівано відняв руки від очей і дуже жалісливо промовив, дивлячись перед собою сліпими очима:

— Усе забрали, мене осліпили… Тепер хочеш убити? Поганий дід, так? Хитрий і підступний, так? Тільки це не я до вас прийшов. І не баба Яга до вас прийшла. Це ви до нас прийшли. Все життя нам переламали… Тільки-тільки жити почали… Думали, вже більше ви на нашій дорозі не стоятимете… Ну, вбивай…

Лисий не знав, що йому робити. Він сів на лаву й довго дивився на маленьке гидотне створіння, справді таке нещасне…

— Ми до вас не приходили, — нарешті заговорив він. — Ми йшли своєю дорогою. Баба сама заманила одного з нас, щоб убити й з'їсти. І вам ми ніякого зла не хотіли заподіяти… Ви самі винні. Не треба весь час брехати й намагатися вбити когось. Тоді й вас не вбиватимуть.

Він сам дивувався своїм словам — ніби не він говорив, а Леля. Лисий помовчав і повів далі.

— А те що ми забрали бабині речі… Ми їх повернемо. Якщо самі повернемося…

І він зробив те, чого робити не можна було ніяк: просто повернувся й вийшов з хати, зістрибнувши на землю. А потім причинив двері й не замкнув їх.

— Ти їх убив? — злякано спитала Леля.

І всі діти так само злякано дивилися на нього.

— Як ти здогадалася нявкнути? — запитанням на запитання відповів Лисий.

Леля стенула плечима.

— Не знаю… А як ти тоді здогадався загавкаць на вовкулаків? Отак і я подумала, шо раз він наполовину птах, то який звір для нього найстрашніший?.. То ти їх убив?

— Ні, — тихо промовив Лисий. — Боюсь, ми про це ще пошкодуємо.

4. Родинна справа

У їхньому селі дівчата народжувалися дуже рідко. Власне, на все село їх було всього троє — Люба, Каченя і Тонюся.

Тонюся народилася страшенно худою, тому й назвали її так. Потім, правда, вона надолужила, й зараз ім'я звучало, як знущання. Але що ж тут поробиш.

Каченя була добра й мила дівчина, тільки геть не вродила ногами. Ходила вона, перевалюючись усім тілом з боку в бік. Називали її ще до того, як навчилася ходити, але виявилося, що назвали точно.

Люба на вигляд дуже мила. Великі очі, повні губи, струнка і висока — майже така ж гарна, як Леля. Але ж вдача!.. Все було не по ній. І той поганий, і другий не має рації, а третій взагалі безголовий… Ото вже комусь пощастить!

Тільки Тонюся була молодша за Лисого, а ті дві — старші. Каченю вже збиралися восени заміж видавати. От тільки за кого? Ну, та то їхня справа. Лисому Каченя не загрожує. Він іще молодий для неї.

Леля не тонка й не товста. Лисий подумав і знайшов слово: тендітна. А ще — сильна, спритна, струнка. У неї довгі рівні ноги. Не такі, звичайно, довгі, як були у Довгоногого. Нормальні ноги. І очі у неї гарні — не такі лихі, як у Люби. Раніше він і не знав, що бувають такі вродливі дівчатка. Ще й учора не знав. Тобто вчора він її також бачив, але зараз, коли вона сіла в ступу, коли очі її загорілися, коли в них грав такий азарт… Він просто якось одразу по-іншому побачив її.

Мабуть, у нього теж був такий щасливий вигляд — коли приземлився. А не тоді, коли намагався злетіти й незграбно крутив мітлою, мало не повбивавши малюків, доки не здогадався, що, наблизившись до землі, треба торкнутися її мітлою.

Леля врахувала всі його помилки. Злегка підняла держално мітли, подалася вперед, потім різко вгору, і тільки руде волосся — мов вогонь, за плечима. Ступа слухалася кожного її поруху, вони були ніби одним цілим. Можна подумати, що Леля все життя літала. Над лісом дзвенів її щасливий сміх, і Лисий подумав, що так сміятися взагалі ніхто в світі не вміє…

Ніби всі біди й страхи, всі небезпеки й проблеми відступили кудись далеко, ніби цей сміх і це гаряче волосся огородили його від лісу й життя… І мертві вовкулаки, і сонна баба Яга, і живий лішак — усе це ніби жило в іншому світі, і з їхнім той світ не перетинався.

Коли вона, усміхаючись на всі зуби, м'яко приземлилася поруч із ними, всі діти закричали:

— Ура!

— Леля!

— Ура!

А Лисий сказав:

— Що ж, ми з'ясували, що так, як Леля, ніхто все одно не зможе літати. Тому й треба, я думаю, щоб вона у нас правила за ступольота. От тільки…

— Що? — стривожившись, Леля наче підганяла його.

— Треба спробувати, чи можеш ти літати, якщо в ступі буде хтось інший… Тобто вдвох.

Політати хотіли всі. Це зрозуміло. Більше того — всі хотіли політати самостійно. Але всі бачили, як важко давався політ Лисому, тож до бажання примішувався цілком зрозумілий страх. Літати з Лелею тепер уже було не страшно.

Леля сама вирішила, з ким полетить.

— Насамперед треба спробувати з тим, хто найлегший. Правильно, Марічко?

Та мовчки кивнула. Їй уже по суті доводилося літати з Лелею, але ж то на гойдалці — хіба порівняєш!..

— Звичайно, якщо не хочеш, то можеш відмовитися, — сказав Лисий, розуміючи її стан. — Тільки це ж дуже відповідально. Ти ж сама розумієш, що легшого за тебе тут немає нікого.

Він підсадив її в ступу. Вона схопилася руками за край ступи й дивилася широко розкритими, майже зовсім круглими очима. Хоч добре, що не за Лелю вчепилася, подумав Лисий. Може й не потрібно було її мучити…

Леля плавно підняла ступу в повітря, між кронами трьох дерев злетіла в небо й зробила коло навколо них. А потім так же м'яко — ще краще, ніж під час першого польоту — опустилася на землю. Пальці, якими Марічка трималася за край ступи, побіліли. Вона стояла мовчки, нездатна поворушитися, але на обличчі був вираз такого щастя, що всі голосно розсміялися.

— Ох Марічка й молодець! — вигукнув Лисий. — От хто у нас найкраще літає.

Він узяв її під руки, витяг зі ступи, а вона тут же обхопила його за шию й судомно стисла. Її ще довго неможливо було відчепити від хлопця. Всі знову засміялися.

— А тепер я!

— Я!

— Я!

Однак Леля відмовилася катати ще будь-кого.

— Мені здається, вона втомилася, — дівчинка вилізла зі ступи й погладила її стінку. — Давайте дамо їй відпочиць, а надвечір, якщо все буде гаразд, спробуємо ще. Згода?

Не сказати б, що цю пропозицію зустріли з захватом, але погодилися — сперечатися з Лелею ніхто з дітей не наважувався. До неї ставляться, як до мами, подумав Лисий. А до мене — як до батька, подумки ж додав він і відчув, як кров прилила до обличчя.

— Марічко, відпусти Лесика, — сказала Леля. — Диви, він уже геть червоний. Ще задушиш — що ми тоді без нього робитимемо?

Але в очі Лисому Леля подивилася так, що він зашарівся ще більше. Невже вона справді вміє читати думки?

Вони рушили просто на схід. По-перше, там повинна бути вода. По-друге, подалі від вовкулаків. По-третє, Лисому цей напрямок здавався найнебезпечнішим, отже, лішак їх там не шукатиме.

• Предыдущая
• 25/58
• Следующая