Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Оксеник Сергій - Страница 34

• Предыдущая
• 34/84
• Следующая

Івась узявся до праці. Несподіванка так несподіванка. От тільки кому? Він працював швидко й обережно, щоб не наслідити ще більше. Закінчивши роботу, побіг на вулицю, а звідти — до Петруся. Треба, щоб той перевірив пастки в підкопі під хатою Лисого. Не тому, що сам він боявся лізти в темну яму (хоча, звичайно, він таки боявся), а тому, що не знав до пуття, що Петрусь там намудрував. Через те Івась сам міг стати жертвою тих пасток.

І всю дорогу він думав про Марічку. Він не дуже зрозумів, про що говорили Люба та Пластун. Точніше, зовсім не зрозумів, крім окремих речень. Але йому здавалося, що про Марічку вони й самі нічого не знають. То де ж вона може бути?

Біля великого спиляного дуба Івась побачив страшну картину. Петруся ніде не було видно, а з сусіднього дерева звисало щось страшне, червонопике, з величезними вухами.

— Івасю, — сказало воно слабким хрипким голосом, — зніми мене!

Якби схотів, хлопчик міг би дотягтися руками до голови Вуханя. Але в того був такий страшний вигляд і перебував він у такій дикій ситуації, що Івась, мабуть, і не наважився б.

— Як же я тебе зніму? — спитав він.

— Отам біля осокора той… — насилу відповів підвішений за одну ногу Вухань, — як це… є така мотузка. Відкрути її від кілка, тільки не відпускай, міцно той… тримай її, коли відв’яжеш…

Івась побіг до осокора, довго обдивлявся, але нічого не знайшов — ніякої мотузки.

— Отам, — знову прохрипів Вухань, — у дуплі!

Внизу дерева справді було дупло. Але Івась до нього спочатку й не зазирнув, зваживши, що мотузка ж повинна бути до чогось прив’язана. Якщо ж вона просто лежить у дуплі, то яка ж від неї користь… Але виявилося все не так просто. Вона проходила в щілині кори до кореневища, там чіплялася за корінь, а прив’язана до нього була, власне, під землею. Втім, почавши розгрібати землю, Івась зрозумів, що то зовсім не земля, а притрушена торішнім листям ямка. Він швидко розв’язав вузол і…

Якби він не втримав мотузку, Вухань гепнувся б з висоти головою вниз і напевне зламав би карк. А так мотузка миттю вилетіла з-під землі, смикнула Івася, підняла над землею, він полетів до іншого дерева і з розмаху вдарився об стовбур, від удару випустив мотузку і впав на спину. Вухань теж упав на землю, однак повільно, хоч і забився, але навіть не втратив тями.

Якийсь час вони так і лежали на землі, прислухаючись до болю й не наважуючись встати. Івась підвівся перший. Він підійшов до Вуханя. Обличчя в того все ще нагадувало буряк.

— Як це ти вскочив у свою ж пастку? — спитав хлопчик.

— Та ж думав той… Петрусь… — Вуханеві говорити було важко.

Івась звільнив від мотузки його ногу, допоміг підвестися. Той, ставши на ноги, охнув і знов опустився на траву.

— Де це Петрусь? — спитав його хлопчик.

— Не знаю, — видихнув Вухань. — Мабуть, той… щось придумує. Отам сидів-сидів, а тоді дивлюсь, а його вже той…

— То ти думав, він тебе витягне?

— Атож. А потім дивлюсь, а його вже той… Я ж думав, він той… — Вуханеві все ще було важко говорити.

— Зрозуміло, — промовив Івась. — А непогана пастка у вас вийшла.

Вухань у відповідь слабко покрутив головою.

— Ні. Погана пастка. Дуже погана.

Мабуть, висіти вниз головою йому не сподобалося.

Глині дуже не сподобалося, коли до його ошийника прив’язали мотузку, а потім її прив’язали до ошийників Лисого, Василька і Лелі. Тільки у них нашийники були на поясі. Але навіть до них бути припнутим Глині, як він вважав, не личило. Він, мов у тумані, пригадував, що бачив раніше собак, прив’язаних на подвір’ї, однак у їхньому нинішньому селі собак не було зовсім, прив’язаних — тим паче. І сам він такої наруги не зазнавав ніколи. Так, за нашийник його тримали, не дозволяючи бігти туди, куди треба бігти. Але одна річ — коли тебе тримає рука людини, і зовсім інша — коли тримає тебе безголова смердюча мотузка!

Він би й не дозволив такого, але не зразу зрозумів, що це з ним роблять. Коли ж збагнув, було пізно. Глина обурено гарчав, гавкав, намагався її перекусити, але на нього дуже суворо нагримав Лисий, тож пес замовк і тільки ображено дивився йому в очі, сподіваючись, що хлопцеві стане соромно від цього погляду, й він сам собаку відв’яже. Проте Лисий так був заклопотаний прив’язуванням до мотузки Лелі й Василька, що сподівання в собачій душі почало тихо помирати.

Аж ось підійшла до нього Леля, і Глина зрозумів, що спасіння тільки від неї можна чекати. Але й вона не врятувала. Тільки попестила йому рукою потилицю й лагідно промовила:

— Потерпи, Глино, потерпи. Так треба, розумієш? Ми ж не знаємо, що може трапитись, а ризикувати не можна. Тим більше — тобою.

Він, звісно, не такого від неї очікував, але це все ж таки краще, ніж просто прив’язали, гримнули — і терпи. Пес змирився з долею.

Йти берегом виявилося не такою простою справою, як це їм спочатку здавалося. Вузенька смужечка піску між кручею та водою звивалася без кінця, доводилося перед кожним лівим поворотом зупинятися, бо ніхто не знав, що там за ним. Вони йшли мовчки, крок у крок, на відстані не більше двох кроків одне від одного — та й не дозволила б мотузка збільшити відстань.

Невеличкі хвильки хитали на самісінькому краю піщаного пляжу почорнілі очеретини, невеличкі раковини молюсків, уривки водоростей.

А потім стали траплятися й кістки птахів і дрібних тварин. Мабуть, вони з якоїсь причини падали з кручі й потрапляли на обід річковим мешканцям. Може, Чаті? Щоправда, русалка сказала, що Чата собак не їсть. Що це означає? Що він взагалі не їсть тварин? А людей? Відповідей не було. Леля знала, що їх і не буде, хоч як би довго розмовляла з русалкою. Лисий цього не знав. Роздратування на дівчинку минуло, але невдоволення лишилося. Знаючи, що Чату не обійти, вона не довідалася, хто це такий!

Течія була досить швидка. Мабуть, тому їм майже не траплялися жаби. А це якраз було б непогано. Бо де жаби, там і вужі. Поїсти зараз уже б не завадило.

Лисий помітив, що Глину весь час тягне до води, і зрозумів, що собака хоче пити. Він зупинився, зняв бриля й налив у нього трохи води з баклажки. Простягнув бриля Глині. Той миттю вихлебтав усю воду й лизнув Лисому руку на знак подяки.

Знову рушили. Пройшли з півтори сотні кроків — і жодної кістки на березі. Отже, ті кістки не свідчили про наближення Чати. А про що? І що їх попередить про Чату? Добре, якщо не підведе його, Лисого, чуття небезпеки. А якщо в цьому випадку — ні? Адже Чата, швидше за все, живе під водою й там і чатує. Чи вода не перешкоджає? Не спиняє чуття небезпеки? Вода — сама собою ворог.

Чому люди вважають воду ворогом? — думала Леля, дивлячись у спини Василькові й Лисому Глину вона майже не бачила — хлопці затуляли. — Людина не може жити без води. Не їсти можна кілька днів. А спробуй хоч день не пити! Мабуть, страх у тому, що її багато. Там, в іншому житті, неподалік від її вьоски було два озерця. Невеличкі — можна було вільно розмовляти з людиною, що стояла на протилежному березі. В ті озерця впадали два струмки. Як на гріх, обидва були з непитною водою. Тому й в озерах вода була отруйною. Її не тільки не пили, до неї взагалі не наближались, якщо не траплялося якоїсь необхідності.

Казали, там уже багато століть живе велика риба Сом, яка може дитину затягти під воду й там проковтнути. Мабуть, то була неправда. Мабуть, просто лякали дітей, щоб не потруїлися біля тих озер. І Лисий розповідав казку про того чоловіка з химерним іменем, який жив на острові. Кругом вода — кінця краю не видно, а посередині маленька земля. І ту воду пити він не міг — тільки зі струмка на острові. А все море навколо було солоним. Ну, не отруєним, так солоним. У ті часи ще, може, й море не було отруєним. Хтозна?

Не спиняючись і не стишуючи ходи, Лисий підняв руку й покрутив на голові свого бриля — праворуч і одразу знову ліворуч. Леля зрозуміла, що він відчув небезпеку, але не хоче говорити вголос. Хай Чата думає, що вони про нього не здогадуються. Хоч якась перевага! Леля ніби ненавмисне поправила зарядженого арбалета на плечі, готова щомиті спрямувати його на ворога.

• Предыдущая
• 34/84
• Следующая