Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Оксеник Сергій - Страница 29

• Предыдущая
• 29/84
• Следующая

Івась подався на городи «шукати Лелю». Там її не було, тож він попросив, щоб як прийде, знайшла його. Мовляв, є справа. Жінки у відповідь мовчки подивилися на нього, як здалося Івасеві, неприязно. Втім, може, здалося.

Повернувшись додому, він насамперед зазирнув до заростів, де мусила сидіти Марічка. Її там не виявилося. І в хаті не було. Біля дверей до комірчини біліли скіпи, двері знову було виламано, а з комори пропав самоносний рогач. Це вже друга втрата чарівних предметів, що дісталися дітям після зіткнення з бабою Ягою. Що наступне?

Однак Івасеві не до рогача було. Його, звісно, шкода, але де Марічка? Що з нею? Вона не могла просто так піти з дому. Тим більше, побачивши, як хтось прийшов грабувати комору. А може, побачивши це, вона побігла його шукати?

Ні. Він її чітко попередив: я прийду сам. Нікуди звідси. Вона не могла піти. Не могла. Не могла…

Чорний розпач заслав Івасеві очі. Картини одна страшніше другої народжувалися в голові.

Івась знову кинувся до кущів, звідки Марічка повинна була стежити за хатою. Ніяких слідів чужої людини, ніяких слідів боротьби. Так ніби сама встала й пішла, бо вже нічого сторожити. Або виманили. Якщо це був Пластун, то міг виманити. А потім? Що він зробив з нею?

І що тепер робити йому, Івасеві? Порадитися йому ні з ким. Бігти нікуди. Побіжиш на город її шукати, а вона тим часом сюди прийде. Якщо, наприклад, вона просто кудись пішла, то повернувшись і побачивши, що тут без неї сталося… Страшно подумати, як вона переживатиме. Але ж і стояти так, без діла — справа безнадійна. Хоч вий вовкулакою.

Треба ще когось погукати. Кого? Мабуть, краще Петруся. Але ж Лесик наказував, щоб Петруся й Вуханя не чіпали ні на які роботи, бо їхня робота — найголовніша й найтерміновіша. Бороду? Що ж із нього користі? Він добрий і сильний. Це правда. Але зараз ні доброта, ні сила не допоможуть. Тобто, може, й допоможуть, але спершу треба придумати, як бути, а тоді вже…

Це якраз найважче. Івась подумки перебирав різні способи, кроки, вчинки, дії, і жодне з них не обіцяло вирішення. Невже він не знайде дівчинку?! Невже з нею станеться щось лихе?! Вона ж дитина! Кому вона може заважати?! Ні. Не може цього бути, заперечувала надія.

Все може бути, руйнував її розум. Згадай підземелля в Орлиному лісі. Кілька дітей забрели випадково до лісу, й дорослі дядьки били їх, хотіли вбити. Нібито діти побачили «секретний об’єкт», тому стали небезпечними!

Лишенько-лишенько! Як же я подивлюся Лелі в очі! Що я їй скажу? А Лесику? А решті дітей?! Односельці любили Марічку більше, ніж будь-кого з них. На неї ніхто не міг дивитися без усмішки. Що вони скажуть? А якщо нічого не скажуть, то що подумають?

Потім Івасеві стало соромно за такі думки. Виходило, ніби його менше хвилює доля малої, ніж те, що подумають про нього через її зникнення. І ще в нього постійно крутилася підступна думка: «От зараз із-за рогу вибреде Марічка й скаже, що вона ходила перевірити, як там Наталочка». Він розумів, що це дурниця, що цього не може бути, бо чим-чим, а сумлінням і слухняністю Марічка будь-кого обійде, не могла вона так просто взяти й піти. Він розумів це й намагався затоптати й заткнути цю думку якомога глибше — кудись туди, звідки вона ніколи не вилізе.

Однак вона все одно вислизала з рук і з-під ніг, виверталася й знову вилазила назовні. Вона розслаблювала Івася, змушувала думати про те, як це станеться і що він скаже Марічці, а не про те, що робити, де шукати малу, кого гукати на допомогу, з ким і про що радитися.

Радитися ніколи. Леля, зовсім нездатна про щось говорити, просто побігла вздовж берега, підганяючи хлопців:

— Хутчіш! Хутчіш!

Поки Лисий зістрибував з дерева, вона вже встигла пробігти кільканадцять кроків.

— Зачекай! — гукнув він. — Туди не можна!

Дівчинка зупинилася.

— Поясни, що сталося, — спокійно сказав Лисий.

— Ніколи пояснювати, — знервовано відповіла Леля. — Ти що, не чув? Марічка в небезпеці!

— Я нічого не чув, — промовив Лисий. — У якій небезпеці?

Леля перевела погляд з нього на Василька, який саме підійшов до них. Потім наважилася:

— Вони шукають не тільки тебе й мене, а й Марічку. Побігли додому. По дорозі розповім.

— Туди все одно бігти не можна, — Лисий і далі намагався не втрачати спокою, хоч це давалося й нелегко. Саме повернення Лелі від русалки було для нього таким полегшенням, що хотілося опуститися на землю й просто полежати після всіх цих переживань. Виявилося, що переживання ще тільки починаються.

Вони рушили на південь, усупереч логіці, всупереч здоровому глуздові. Там, на півдні, було те саме страшне місце, де гула земля. Якщо воно пов’язане з тими, хто на них полює, то швидше за все саме там на них найменше сподіваються. Леля тихенько переповіла Лисому зміст своєї розмови з русалкою. Розповідь його роздратувала. Як же було не спитати, хто їх переслідує! Однак він спробував ніяк свого обурення не виявити, розуміючи, що останнє повідомлення — про Марічку — справді було таким, після якого Леля вже не могла про щось розпитувати. Він це розумів, але роздратування не полишало його. Йому здавалося, вона не розуміє всієї серйозності їхнього становища. Як можна все кидати й бігти, не зрозумівши до пуття, що ж саме тобі загрожує. Чи хто.

«Вони знають, що ви тут». Чому ж не спитати! І ще ці порожні дерева — вони не бачили їх по дорозі сюди. Не може людина пройти повз порожні дерева й не помітити їх! Він завжди знав, що довіряти русалкам не можна. А це ж означає й те, що їм не можна вірити.

І тут із правого боку до нього донісся ледь чутний перестук. Його ні з чим не можна переплутати. Це справді порожні дерева.

Лисий давно не був у цих місцях — мабуть, із зими. Але він тому й не ходив сюди, що знав цей берег дуже добре — кожен куток, кожен кущ, кожен хвощ. Тут не було й натяку на порожні дерева. Хіба може таке статися, що дерево за півроку всихає й перетворюється на порожнє? Виходить, русалка не збрехала. Отже, Марічка справді в небезпеці. І Леля! І Василько. І він сам. Не кажучи вже про Глину.

Наближатися до порожніх дерев не можна. Чому, ніхто не знає. Але всі знають, що то смертельна небезпека. Колись — іще до народження Лисого — в їхньому селі жив чоловік, якого називали Безголовим. Ні, голова у нього була, але дуже маленька. Так і прозвали від народження. Казали люди, він не був дурним. Навпаки. Тільки це дуже рідко виявлялося. Здебільшого Безголовий говорив якісь дивні слова й чинив дивні вчинки. Розповідали, наприклад, що він дуже довго намагався зловити їдючу жабу. Кожен знає, що це безнадійна затія, і Безголовий знав. Коли його питали, навіщо йому жаба, він пояснював щось таке, чого ніхто не міг уторопати. Ніби він хоче її перевиховати. Так ніби це людська дитина чи цуценя. Нічого з того не вийшло, звичайно. Не вдалося йому зловити їдючу жабу. Як він при цьому вижив — так і лишилося загадкою.

А потім він вирішив піти до порожніх дерев. Казав, хоче зрозуміти, чим вони небезпечні. Скільки намагалися його відмовити, але марно — таки пішов. І більше ніхто його не бачив. Ходив він завжди один, тож так нікому й не відомо, що з ним сталося. А більше таких спроб жоден односелець і не робив. Хіба ж немає чим займатися, щоб іще й за безнадійну й безкорисну роботу братися? Усім відомо, що порожні дерева небезпечні й що наближатися до них не можна. Яка різниця — пожирають вони людину чи рвуть на шматки?

— Сліпа пожежа, — тихо промовив Лисий.

— Де?! — Леля завмерла на місці.

— Не де, а що, — відповів Лисий. — Сліпа пожежа створює порожні дерева.

— Чому ти так вирішив?

— Тому що я тут бував сто разів. І ніяких порожніх дерев не було. А зараз вони з’явилися. «Відгородили нас», — як каже твоя русалка. Звідки ще вони могли взятися?

— От дурепа! — Леля вдарила себе кулаком по лобі. — Чому я не спитала, хто вони!?

— Розхвилювалася за Марічку, то й не спитала, — спробував заспокоїти її Лисий.

• Предыдущая
• 29/84
• Следующая