Выбери любимый жанр

Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Оксеник Сергій - Страница 24


Изменить размер шрифта:

24

Леля замовкла, і Марічка також не відповідала. Вона думала, шукала, чим заперечити, й не знаходила. Втім, Леля й не сподівалася на заперечення, на те, що їхня суперечка триватиме.

— Ми його не звинувачуємо. Ми просто хочемо перевіриць. Якшо він зараз довідаєцця або зрозуміє, шо ми його перевіряємо, він буде знаць, шо ми його підозрюємо. Дарма, винен він ци ні. Просто він на нас усіх ображатимецця. Хтось інший, можливо, згодом вибачив би нас. А Пластун не такий. Ти ж його знаєш краще за всіх.

— Так, — погодилася Марічка. — Він уже як образицця, то назавше.

І тут Леля її підловила.

— От бачиш. Пам’ятаєш, як учора вночі він на нас образився? А сьогодні знову прийшов… Виходиць, не назавжди? Ци не образився?

— Дуже образився, — пригадала Марічка. — Дуже. Але ж я його заспокоїла! Я ж цабі казала! Хоча я й сама не думала, шо він так скоро повернецця. Чому він так скоро повернувся?

— Я не знаю. І ніхто не знає. Тому й треба перевіриць. Пластун справді добрий чоловік. Але ж може буць таке, шо ним хтось керує, — хтось, кого він любиць майже так само сильно, як цебе?

Марічка відповіла після паузи:

— Усе одно він мене більше любиць.

І що було б Лелі звернути увагу на ці слова!

Василькові страждання

Петрусь привів Вуханя, і вдвох вони працювали до пізньої ночі. Весь цей час Василько й Наталочка мусили «гуляти» — одна перед хатою, другий — з тилу, на городі. Заняття дуже невдячне, особливо якщо нічого не відбувається. А нічого й не відбувалося, крім повернення Лелі й Марічки. Щоправда, малу з Надійкою зараз же відіслали на город по харчі. От і всі події. Спробуй півдня нічого не робити, але й нікуди не відходити від того місця, де тебе поставили!

Василькові було так прикро, що він сам ледве не вскочив у потайну яму, в якій уранці нажахано репетувала Наталка. До нього долітали звуки пилки й сокири, радісний сміх Вуханя (мабуть, йому сподобалось, як Петрусь щось там зробив), брязкіт посуду — Леля готувала велику вечерю. Зрозуміло ж, що й Вухань залишиться з ними. А може, ще й Борода прийде. Втім, Борода, мабуть, ні. Потягавши цілий день візок із городиною, здоровань тепер, напевне, «відпочивав» біля криниці. Теж у людини робота — не приведи лихо. Мабуть, Борода дуже не любить, коли збирають фрукти й овочі — це ж його кузня весь час зовсім занедбана. Щоправда, і в кузні робота не з легких. Але здоровань завжди казав, що любить її.

Наталка зараз, мабуть, щось малює на землі. У неї там перед хатою ціле поле витолочене. Ще як тільки прийшли до Лесикового села, Наталочка вибрала час і розчистила, розрівняла собі місце для малювання. Малює вона справді чарівно. От тільки картини її живуть недовго: то хтось по них уночі прогуляється й розвезе ногами, то дощ пройде і все змиє… Колись вона дуже гарно малювала на полотні — ще там, у вьосці. А тут вільного полотна немає. І глею доброго не знайдеш — ото тільки як копали криницю, вона набрала чимало. Виліпила, мабуть, усе, що бачила, поки ходили лісом: і вовкулаку, і бабу Ягу, і Лішака, і навіть орла, хоч вона його, власне, й не бачила. Все село приходило милуватися тим ліпленням. Та глей закінчився. Якщо підуть із Лелею знову до річки, треба буде пошукати їй глею.

Шкода, що ніхто з них не бачив хробака. Наталочка і його зліпила; Лесик спочатку похвалив, а потім сказав, що зовсім не схожий. Усі тоді дуже сміялися, навіть Борода. Дуже гарний, тільки не схожий. Хіба ж так буває! Хоча хробак справді був дуже страшний. От якби Василько бачив справжнього хробака, він би підказав Наталочці, як його ліпити. А сам би, мабуть, не зліпив. Не вміє.

Він сів на стару повалену грушу й замислився. Івась у них — справжній воїн, майже як Лесик. Петрусь — майстер на всі руки. Ще й ножі так вправно і влучно кидає, що й із дорослих ніхто так не вміє. Наталочка ліпить і малює. Леля найкраще літає в ступі. Марічка вміє воду і їжу відчувати — добра чи недобра. А він, Василько, ні на що не вдатний. Нічого не вміє. Як казала мама, тільки язиком плескати мастак.

Скільки ж це вже минуло — без мами? Третій місяць пішов. А вона як жива перед ним. Ніхто з дітей ніколи про батьків не говорить. Василько теж мовчить. І далі мовчатиме. Але як же тяжко!.. Як тяжко! У Лесиковому селі жодна жінка не схожа на його маму. Навіть Люба. Тільки Наталочка чимось схожа.

Це ж треба було їх отак послати сторожити: вона по один бік хати, а він — по другий! Сиділи б там зараз удвох… Вона б малювала, а він би їй щось розповідав…

Коли вони прийшли до Лесикового села, односельці часто навідувалися до них вечорами й просили розповісти, як вони пробиралися лісом, воювали з вовкулаками, підземниками… Василько одного разу розповів про те, як Лесик переміг хробака. Тітоньки охали, дядьки задоволено кректали… А потім з’ясувалося, що за його спиною весь цей час стояв Лесик.

— Ну, Васильку, ти даєш! — сказав він. — Я б так не розповів. Слухав тебе, наче казку, наче не про мене.

Теж мені, похвалив називається. Воно, звичайно, приємно й таке почути, але ж Василько хотів правду розповісти, а він: «Наче не про мене». Е-ех!

Роботи, очевидно, перемістилися до комірчини, бо Василькові стало дуже добре все чути, так ніби Лесик і Леля, і Петрусь, і Вухань були поруч, а не за стіною, складеною з грубезних колод.

— Ні, Петрусю, — сказала Леля, — так не піде. Треба опуститися туди й навпомацки зробити так, ніби ти все бачиш. Ми не можемо помилитися. Другої спроби не буде.

— Це я розумію, — відповів Петрусь. — Але я не можу. Я тільки руку туди опускаю — і вже ладен дременути на край світу.

— Ну, що ж тут такого страшного, — наполягала Леля. — Дивись, нічого не відбувається. Це коли не знаєш, чого чекати, тоді страшно. А коли знаєш… Не бійся, спробуй.

За мить Петрусь розпачливо скрикнув, і в комірчині щось загриміло.

— Не можу, — заспокоївшись, сказав він.

— Лелю, що ти робиш, аби не боятися? — втрутився Лесик.

— Нічого я не роблю. Просто знаю, що боятися не треба, — роздратовано кинула вона у відповідь. — Ну, ти ж не боїшся?

— Не просто боюся, — відказав Лесик, — а страшно боюся. Я так нічого не боюся, як навіть руку туди опускати, не те що з головою занурюватись.

— А відчуття небезпеки є? — спитала Леля.

— Немає, — здивовано погодився Лесик. — Ні, його немає. То виходить, що тут не справжня небезпека…

— Звісно, ні! — зраділа Леля. — Це чари. Звичайнісінькі чари. От дай руку… Ну? Страшно?

Лесик засміявся.

— З тобою не страшно. Бери Петруся за руку, і він уже не боятиметься.

— Якщо у мене одна рука буде зайнята, я нічого не зроблю, — відгукнувся Петрусь.

— Ну, то за ногу, — запропонував Лесик.

За хвилину Петрусь захихотів зовсім близько.

— Як тут цікаво! Не так і темно, між іншим!

І слідом розлігся радісний сміх Вуханя. Видно, йому дуже сподобалось, як ловко Леля тримає Петруся за ногу.

І все довкола видно

Справді, якби зрізати трохи гілля з південного краю, то, мабуть, і Руїну можна побачити. Лисий розумів, що це не так, але його завжди хвилювало питання: чому не можна так далеко побачити? От він же знає, де, в якому напрямку Руїна. Весь шлях до неї пройшов і повернувся. Десь отам, на півдні. Але побачити неможливо. У лісі не видно далеко, бо заважають дерева, кущі і все таке. А чому ж не видно з височини? Ще коли літав у ступі над Руїною, він дивився на північ, намагаючись побачити своє село. І не побачив. Навіть решток греблі, яка була так недалеко, — і тих не розгледів.

Але з греблею ясно: просто на такій відстані вона стає малесенькою, тому й не видивишся. А Руїна ж велетенська — їй немає ні кінця, ні краю. Хай би звідси виглядала чорною цяточкою. А її не видно. Чи то повітря непрозоре, чи то між ними занадто високі дерева…

Якби Руїна була ближче, якби шлях туди був не такий небезпечний, якби не осінь, що невблаганно насувається, якби не діти… Як йому хотілося знову вирушити туди, до Інженера! До справжнього Інженера, який не приховує того, що знає, й ділиться всім із незнайомим хлопцем.

24
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело