П'ятнадцятирічний капітан - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 11

• Предыдущая
• 11/74
• Следующая

— Отже, коли б хазяїна не було… — почав був юнак.

— … то пес нічого не зміг би скласти, — доказала місіс Уелдон. — І ось чому. Кубики з літерами лежали на столі. Муніто ходив туди й сюди вздовж цієї абетки. Коли він підходив до літери, яку мав узяти для названого слова, то зупинявся. Але зупинявся тому, що чув те, чого ніхто з публіки не міг почути — клацання зубочистки в кишені американця. Оце клацання й було для Муніто сигналом. Він брав кубик, далі другий, третій … Отак урешті й виходило слово.

— Оце й весь секрет? — нишкнув Дік Сенд.

— Оце й весь секрет. Дуже просто, як і все в циркових фокусах. Без американця Муніто не був би Муніто. Тим-то мене й дивує, що Самюеля Вернона — якщо не він був хазяїном Дінго, — немає поблизу, а пес однаково впізнав літери.

— Це й справді дуже дивно, — погодився капітан Халл. — Однак бачите — пес бере тільки дві літери, завжди ті самі, а не складає будь-яке назване слово. Зрештою, той собака, що дзвонив біля монастирської брами, щоб дістати, недоїдки, призначені для роздачі старцям, або ж той, що через день, навпереміну з інший псом, крутив рожен і не хотів робити цю роботу не в свою чергу, — можливо, ці собаки досягли більших успіхів в галузі розумної діяльності, яка властива; людині. Та хай там як, а перед нами незаперечний факт: з усіх літер абетки Дінго вибрав тільки дві «С» і «В». Інших він, здається, не знав. Тож треба зробити висновок: з якихось невідомих нам причин у його свідомості закарбувались тільки оці дві літери.

— Ет, капітане Халл, — мовив юний матрос, — якби-то Дінго вмів говорити! Отоді б він пояснив нам, що значать ці дві літери і чому він ненавидить нашого кока!

— Ще й як ненавидить! — відповів капітан Халл, саме коли Дінго, позіхнувши, показав свої страшні ікла. — Невже ми про це ніколи не дізнаємось?

Зрозуміла річ, міс Уелдон, капітан Халл і Дік Сенд часто вели розмову про дивний випадок з Дінго. Дік Сенд відчував якусь інстинктивну недовіру до Не-гору, хоч поведінка португальця була бездоганна.

На бакові і в кубрику також чимало говорили про Дінго, хоч тут доходили іншого висновку. Дінго визнали вченим псом, котрий умів читати, а може, навіть і писати краще за декого з матросів. І якщо він досі не заговорив по-людськи, то, мабуть, тільки тому, що мав особливі причини мовчати.

— Якогось чудового дня, — казав стерничий Бостон, — цей пес підійде до тебе чи до мене й спитав: «Куди ми зараз тримаємо курс? Який дме вітер: норд-вест чи вест-норд-вест?»

— Чом би й ні: адже в тварини, які говорять! — озвався інший матрос. — Скажімо, сороки, папуги. Чому б не заговорити й собаці, якби він схотів?

— Безперечно, — відповів боцман Говік.

Ці славні матроси дуже здивувалися б, дізнавшись, що такі собаки є. У одного датського вченого був собака, який досить чітко вимовляв десь із двадцять слів. Але між здатністю такої тварини говорити і здатністю розуміти зяє неперехідна прірва. Цілком очевидно: той собака, який завдяки особливій побудові своїх голосових зв'язок міг досить чітко вимовляти певні звуки, вкладав не більше глузду в свої слова, ніж, скажімо, папуги або сойки в свої. Для таких тварин слова чи фрази, — хоч хай якою мовою мовлені, — різновид співу або крику, та й годі.

Так чи інакше, а Дінго став знаменитістю на борту «Пілігрима». Однак він цим анітрохи не пишався. Капітан Халл не раз повторював той самий дослід. Розкладав кубики з абеткою перед Дінго, і цей дивовижний собака завжди вибирав тільки дві літери — «С» і «В».

Кілька разів капітан Халл робив цей дослід на очах у кузена Бенедікта, однак того це анітрохи не за цікавило.

— Не треба думати, — якось сказав кузен Бенедікт, — що з усіх тварин тільки собаки бувають такі розумні. Деякі інші тварини також виявляють певні ознаки розуму, хоч насправді вони підкоряються інстинкту. Приміром, пацюки, що покидають корабель, який мав затонути; бобри, що, передбачаючи повінь, надбудовують свої греблі; коні — згадаймо коней Нікомеда, Скандерберга та Оппієна³⁸: вони сконали з горя по смерті своїх господарів; віслюки, що мають чудову пам'ять, та інші тварини, що роблять велику честь усьому своєму поріддю. Деяких птахів удавалося так чудово надресирувати, що вони без помилок писали слова під диктовку свого вчителя. Відомі випадки, коли какаду могли порахувати присутніх у залі з такою точністю, якій міг би позаздрити обчислювач з астрономічної обсерваторії. У одного кардинала був папуга, який читав йому, не помиляючись на жодному слові, кілька молитов підряд, за що птахові платили сто золотих екю на рік. А хіба врешті я, як ентомолог, не можу пишатися, засвідчуючи високий розум в діях найдрібніших комах, на підтвердження вислову: «In minimis maximus Deus»³⁹? Магістратам великих міст слід би повчитися у мурахів зразкового порядку в їхніх колоніях. Павуки-сріблянки будують підводні дзвони, не знаючи законів фізики. Блохи возять екіпажі, мов справжні рисаки, виконують військові вправи не гірше за карабінерів, стріляють із гармат краще за артилеристів, що покінчали Уест-Пойнт⁴⁰. Ні, Дінго не заслуговує таких похвал, а якщо він уже розуміється на абетці, то це, певно, тільки тому, що належить до невідомого науці виду собак, який водиться в Новій Зеландії — я назвав би цей вид «canis alphabeticus»⁴¹.

Проте балачки заздрісного ентомолога не зменшували пошани до Дінго; на бакові про нього говорили як про справжню дивовижу.

Що ж до Негору — хтозна, що він думав про Дінго. Може, він не поділяв загального захвату. А може, навпаки, вважав собаку надто розумним. Але Дінго завжди виявляв ворожість до кока, і, безперечно, той давно б уже помстився йому, коли б Дінго з одного боку не вмів постояти за себе, а з другого — не був улюбленцем усієї команди.

Тепер Негору більше, ніж будь-коли, уникав з'являтися на очі Дінго. Однак Дік Сенд помітив, що після випадку з літерами обопільна неприязнь людини й собаки зросла.

10 лютого супротивний норд-ост, що чергувався з довгими й гнітючими штилями, під час яких «Пілігрим» застигав на місці, майже ущух. капітан Халл уже сподівався, що повітряні течії врешті змінять свій напрямок і шхуна-бриг піде під усіма вітрилами. Від їхнього відплиття з Оклендського порту минуло всього дев'ятнадцять днів. Затримка була невелика, й «Пілігрим» з його потужними вітрилами при супутному вітрі легко надолужив би втрачений час. Однак годилося зачекати кілька день, доки б установився стійкий західний бриз.

Тихий океан у цих широтах і далі був пустельний. Жоден корабель не з'являвся на обрії. Здавалося, мореплавці назавжди покинули ці морські простори. Китобої південних морів іще не поверталися назад через тропік. Отож «Пілігрим», якого обставини змусили залишити місця промислу ще до кінця сезону, не міг сподіватися на зустріч із судном, що йшло б тим самим курсом.

Що ж до трансокеанських пакетботів, які робили рейси між Австралією та американським континентом, то вони ніколи не заходили в такі високі широти.

Однак, хоча море й пустельне, воно саме тому привертав до себе особливу увагу. Дарма що його поверхня видається одноманітною неуважному зорові — вона безмежно розмаїта для того, хто вмів дивитись. Найменша мінливість водяного обширу чарує уяву тих, що відчувають поезію моря. Онде гойдається на хвилях пучок морської трави, там морська водорость — саргасова гілка — лежить на воді хвилястим візерунком, а там пливе шматок дошки, розкриваючи широке поле для здогадів. Чого тут тільки немає! Перед цим безкраїм обширом багата уява не знає спину..

Кожна з цих часточок води, які то підносяться парою до хмар, то спадають з неба дощем, може, приховує в собі таємницю якоїсь катастрофи! І слід позаздрити тим, хто своїм допитливим розумом уміє розкривати таємниці океану, хто вміє заглядати глибоко під його хвилясту поверхню!

• Предыдущая
• 11/74
• Следующая