20 000 льє під водою - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 34

• Предыдущая
• 34/92
• Следующая

Нарвавши вдосталь плодів хлібного дерева, ми пішли поповнювати наш «зелений» обід іншим харчем.

Пошуки увінчалися успіхом, і до полудня ми нарвали цілу купу бананів. Ці ніжні тропічні плоди зріють весь рік, їх їдять сирими. Водночас ми назбирали чимало смачних плодів мангового дерева й величезних ананасів. І хоч це була загайна робота, ми й трохи на неї не ремствували.

Консель не зводив очей із Неда. Гарпунер ішов попереду, влучно вибираючи й зриваючи найстигліші плоди.

— Ну, тепер вам, Неде, нічого вже не бракує? — запитався Консель.

— Гм! — буркнув канадець.

— Що! Невже ви й досі не вдоволені?

— Хіба людина може наїстися отою травою! — відказав Нед. — Вона годиться хіба що на десерт. А де ж юшка? Де печеня?

— Ай справді,— сказав я. — Нед обіцяв нам котлети, а я поки що їх тут не бачу.

— Але ж, пане професоре, — відповів канадець, — полювання не тільки не скінчилося, а навіть не почалося. Потерпіть-но! Ми конче натрапимо на якусь дичину, вкриту або пір'ям, або шерстю, коли не тут, то деінде…

— Не сьогодні, то завтра, — докинув Консель. — Проте ми й так далеко зайшли. Як на мене — час уже й вертатися.

— Що! Вже?! — вигукнув Нед.

— До ночі ми мусимо повернутися на судно, — сказав я.

— А котра ж година? — запитався канадець.

— Друга, не менше, — відповів Консель.

Ми поверталися лісом і дорогою поповнювали наш припас листям капустяної пальми, за яким треба було дряпатися на самісіньку верхівку, дрібненькими бобами, що їх малайці називають «абру», та іншими цінними овочами.

Ми ледве дотягли наш ужинок до човна. Тим часом Нед Ленд і досі думав, що харчів малувато. І доля зласкавилася над ним. Ми вже сідали в човна, аж раптом канадець помітив кілька дерев футів двадцять — тридцять заввишки — вони, так само, як і хлібні, вважаються найкращими й найціннішими витворами малайської флори.

Це були сагові пальми, рослини, вкрай невибагливі; вони розмножуються з пагінців та насіння.

Нед Ленд знав, як до них підступитися. Він ухопив сокиру, замахнувся, і на землю одне за одним повалилося кілька дерев.

Я стежив за Недовою роботою очима скорше натураліста, аніж голодної людини. Канадець облупив зі стовбурів кору, що була з палець завгрубшки, й оголив сітку довгих вузлуватих волокон, склеєних борошнистою масою. Це й було сагове борошно — та їстівна речовина, що правила за головний харч меланезійцям.

Нед Ленд порубав стовбури на шматки — щоб на борту добути з них борошно, просіяти його й відкинути волокна, потому висушити на сонці й дати затверднути в формах.

О п'ятій пополудні, повантаживши в човен усі наші скарби, ми відпливли врешті від острова, а за півгодини пристали до «Наутілуса». Ніхто не вийшов нам назустріч. Велетенський металічний циліндр видавався безлюдним. Звільнившись од вантажу, я зійшов до каюти. Там уже чекала на мене вечеря. Я поїв і ліг спати.

Наступного дня, шостого січня, нічого не змінилося. Повсюди тиша, жодних ознак життя! При борті стояв човен, на тому ж місці, де ми його залишили. Ми надумали знову поплисти на острів Гвебороар. Цього разу Нед Ленд сподівався щасливішого полювання і хотів податися в іншу частину лісу.

Ми вирушили на світанку. Човен, гнаний хвилями, незабаром дістався острова.

Висадившись на берег, ми попростували за гарпунером, покладаючись на його інстинкт. Цибатий Нед ішов сягнистим кроком, і ми ледве за ним устигали, аж доводилось часом бігти.

Нед Ленд прямував до західної частини острова. Перейшовши невеликий брід, ми дісталися рівнини, що її обступав чудовий ліс. Понад струмками бродили зимородки, але вони не підпускали нас близько до себе. їхня полохливість свідчила про те, що ці птахи з власного досвіду знають, чого можна сподіватися від двоногих нашої породи. Отже, ясно: острів, може, й безлюдний, але його часто навідують істоти, подібні до нас.

Перетнувши розлогу луку, ми підійшли до молодого лісу, з якого линули пташині співи й лопотіння крил. Певно, тут була сила птаства.

— Тут, мабуть, тільки й є що птахи, — сказав Консель.

— Але ж бувають і їстівні птахи, — відповів гарпунер.

— Чорта пухлого, — кинув Консель. — Я бачу самих лише папуг.

— Друже Конселю, — статечно мовив Нед, — як нема чого їсти, візьмеш і папугу.

— А я вважаю, — сказав я, — що цей птах, коли його до пуття зготувати, непоганий на смак.

Справді, в гущавині пурхала з гілки на гілку ціла колонія папуг, тільки й чекаючи, щоб її навчили говорити людською мовою. Ці багатобарвні базіки безугавно тріскотіли між собою. Статечні какаду, здавалося, геть поринули у якісь філософські проблеми; шарлатові лорі метляли, ніби клапті прапорців, що їх тріпоче вітер; меткі калаоси зі свистом розтинали повітря; папуаси мінилися всіма відтінками блакиті. Тут були всі види чарівних, та, на жаль, неїстівних папуг.

Проте цій колекції бракувало одного птаха, котрий водиться лише в тутешніх краях і ніколи не вилітає за межі островів Ару та Папуа. Одначе згодом мені пощастило ним милуватися.

Проминувши ріденький гайок, ми вибралися на закущавлену галявину. Тут я наполохав напрочуд гарних птахів; я помітив — їхнє довге пір'я розташоване так, що вони можуть літати тільки проти вітру. Хвилястий лет цих птахів, грація, з якою вони кружляли в повітрі, гра барвистого пір'я вабили й чарували око. Я зразу їх упізнав.

— Райські птахи! — вигукнув я.

— Ряд горобиних, родина райських птахів, — докинув Консель.

— Родина куріпок? — запитав Нед Ленд.

— Не зовсім, Неде! Проте я сподіваюся на вашу спритність і певен — ви піймаєте хоча б одного із цих чудових взірців тропічної фауни!

— Спробую, пане професоре, хоч я більше звик орудувати гарпуном, аніж рушницею.

Малайці, що торгують райськими птахами, зокрема продають іх у Китай, ловлять їх різними способами, але ми не могли до жодного з них удатися. Тубільні мисливці то ставлять сильця на верхів'я дерев, де гніздяться райські птахи, то вимазують гілки дерев клеєм. Вони навіть отруюють воду в тих озерцях, з яких здебільша п'ють воду райські птахи. Нам же залишалось єдине: стріляти в них на льоту, що давало мало шансів на успіх. Ба й справді, ми намарне витратили багато набоїв.

До одинадцятої години ранку ми вже перейшли перше пасмо пагорбів, себто середину острова, але так нічого й не вполювали. Нам захотілося їсти. Мисливці, що покладали надію на здобич, прорахувалися. Та раптом Консель, сам із того дивуючись, двома пострілами добув нам сніданок. Він підбив білого голуба і припутня; ми тут же обскубли їх, наштрикнули на роженце та й заходилися смажити на багатті з сухого ломаччя. Поки ця звабна здобич шкварчала на вогні, Нед пік плоди хлібного дерева. Голуба та припутня з'їдено до кісточки й визнано пресмачними. Мускатні горіхи, що ними живляться ці птахи, надавали їхньому м'ясові особливих пахощів і смаку.

— Геть-чисто пулярки, відгодовані трюфелями, — сказав Консель.

— Ну, а зараз, Неде, чого вам іще бракує? — спитався я в канадця.

— Чотириногої дичини, пане Аронаксе, — відповів Нед Ленд. — Усі ці голуби — на один зуб, тільки губу поскоромити. І я не матиму спокою, аж доки не вб'ю дичини, придатної на котлети.

— А я, Неде, волів би райського птаха, — сказав я.

— То нумо полювати далі,— мовив Консель. — Тільки ходімо ближче до берега. Ми зараз біля пагорбів, а, далебі, ліпше полювати в лісі.

Кілька неотруйних гадюк виповзло з-під наших ніг. Райські птахи, зачувши наше наближення, знялися врізнобіч, і я вже втратив надію спіймати хоч одного, коли раптом Консель, що йшов попереду, нахилився, радісно загукав і повернув до мене з чудовим птахом у руках.

— Браво, Конселю! — вигукнув я.

— Пан професор надто люб'язний, — озвався Консель.

— Де там, Конселю! Адже ж ти справжній мастак, — упіймати живого птаха, та ще й голіруч!

— Коли пан професор буде ласкавий глянути на нього зблизька, він упевниться, що не такий вже я й спритник.

— Що ти хочеш сказати, Конселю?

• Предыдущая
• 34/92
• Следующая