І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 30

• Предыдущая
• 30/129
• Следующая

Але сьогодні їм не пощастило, хоч час і був ще дуже ранній. Не встигли вони випити і по склянці вина, як перед готелем зупинилася вантажна машина і шість німецьких солдатів з черепами на погонах зайшли до ресторану. Побачивши непроханих гостей, та ще й есесівців, французи припинили загальну жваву розмову. Кожен півголосом розмовляв лише із своїм найближчим сусідом і намагався не дивитися в той бік, де сіли німецькі солдати.

Есесівці по дорозі, мабуть, вже не раз прикладалися до чарки, бо поводили себе надто вільно: кидали образливі репліки на адресу інших присутніх, в'язли до мадам Тарваль з непристойними дотепами і без закуски пили виноградну горілку, так звану грапа.

За якісь півгодини солдати вже остаточно сп'яніли і зовсім втратили почуття міри.

— Гей, ще пляшку грапа! — гукнув здоровенний рудий солдат і стукнув кулаком по столу.

— Подай їм пляшку і негайно піднімись до себе в кімнату, щоб вони тебе не бачили, — наказала дочці мадам Тарваль, заклопотана приготуванням салату.

Моніка поставила на стіл замовлену пляшку і вже повернулася, щоб іти, як той-таки рудий есесівець схопив її за руку і силоміць посадив собі на коліна.

— Пустіть! — крикнула Моніка і рвонулася.

Але есесівець зареготав і міцно схопив її за талію. Його супутники зареготали й собі.

— Пустіть, я вам кажу! — вже зовсім несамовито вигукнула Моніка.

Цей несамовитий зойк і почув Генріх, що разом з Лютцом і Міллером саме в цей час зайшов до вестибюля. Генріх кинувся до ресторану. Одного погляду було досить, щоб зрозуміти, в чому річ. Звичним, добре натренованим рухом він міцно схопив руку рудого есесівця біля зап'ястя, а другою загнув кисть затиснутої руки. Рудий заревів від болю і, схопившись на ноги, зробив крок назад. Але було пізно: напівзігнутою правою рукою Генріх щосили вдарив його в нижню щелепу. Есесівець звалився, перекинувши столик.

Супутники рудого підскочили до Генріха, але тої ж миті перед ними блиснула сталь пістолета.

— Геть звідси! — люто вигукнув Генріх.

З-за його спини, також з пістолетами в руках, вийшли Лютц і Міллер.

Побачивши трьох озброєних офіцерів, а серед них і гестапівця, есесівці, збиваючи один одного з ніг, кинулися до виходу.

— Гер гауптман! — спокійно, немов нічого не трапилося, сказав Генріх Лютцу. — Ви знаєте, де моя кімната, пройдіть, будь ласка, туди з Міллером, а я тут дещо замовлю.

Переконавшись, що машина з п'яними солдатами від'їхала, Лютц і Міллер піднялися до кімнати Генріха. Побігла до себе і Моніка. Сльози образи ще тремтіли на її віях. Пробігаючи повз Генріха, вона на ходу, поспіхом кинула: «Спасибі» — і зникла за дверима.

Генріх підійшов до буфета.

— Пришліть мені в номер пляшку коньяку, — попросив він мадам Тарваль і, відрахувавши гроші, додав: — А це за тих тварюк, — адже вони вам не заплатили.

Мадам Тарваль замахала руками:

— Що ви! Що ви! Я й так перед вами в боргу! Ця шалена дівчина могла такого накоїти, що і їй, і мені перепало б!

Не слухаючи заперечень мадам Тарваль. Генріх перехилився через стойку і сам вкинув гроші в касу.

— Адже я вигнав відвідувачів…

Коли він уже попрямував до виходу, до нього підійшов один з відвідувачів ресторану — француз.

— Дозвольте, месьє офіцер, випити за людське благородство! — вклонився він Генріху.

Всі присутні підвелися з бокалами в руках.

Генріх повернувся до стойки, взяв з рук мадам Тарваль фужер з вином і, чокнувшись з французом, який запропонував цей тост, вклонився в бік решти присутніх.

Усі дружно випили.

Генріх вийшов.

Хвилин за двадцять до відходу поїзда, коли Курт вже зносив речі на машину, Генріх зайшов до ресторану попрощатися з хазяйкою і Монікою.

— Я на тиждень виїжджаю у відпустку і хочу попрощатися з вами і мадемуазель.

— О, це дуже люб'язно з вашого боку, месьє барон. Приїздіть швидше. Ми будемо чекати на вас. А Моніку я зараз покличу.

Попрощавшись з Генріхом, мадам Тарваль пішла розшукувати дочку. Генріх сів до столика. Минула хвилина, друга, а Моніки все не було.

Нарешті, коли Генріх вже втратив надію її побачити, дівчина з'явилася.

— Ви хотіли мене бачити, месьє фон Гольдрінг? — сухо запитала вона.

— Чому така офіціальність? Чим я завинив перед вами, що ви на мене й поглянути не хочете?

Дівчина дійсно стояла з опущеними очима, бліда й похмура.

— Навпаки, я вам дуже вдячна за ваш лицарський вчинок…

— Я їду у відпустку і зайшов попрощатися з вами.

— А ви вже попрощалися з тими дамами, з якими так бучно відсвяткували свої нові погони і залізний хрест?

У підкреслено безжурному тоні, яким було задано це запитання, звучали нотки образи.

— Моніко, хороша моя вчителько! Та я їх навіть не розгледів. Тільки вони з'явилися, ми з Лютцом пішли додому.

— Це ви виправдуєтесь передо мною?

— А ви ніби докоряєте мені…

— Я докоряю на правах вашої вчительки, — вперше за весь час посміхнулася Моніка.

— Ну, а я виправдуюсь на правах вашого учня. То які ж настанови ви мені дасте на час відпустки?

— А хіба вам потрібні мої настанови? Адже ви їдете до своєї названої матері і… сестри. І вони, певно, добре вас доглянуть.

— Чому ж ви зупинилися перед словом «сестра»?

— Бо я не уявляю, як можна назвати сестрою дівчину, яку ви зовсім не знаєте. Ви ж самі казали, що бачили її лише хлопчиком. І, крім того, сестрам не возять таких коштовних подарунків…

— Виходить, ви не дасте мені жодної настанови або поради?

— Поводьте себе добре і… повертайтеся швидше!

— Обидві ці настанови я приймаю з радістю, бо…

Генріх міцно потиснув руку дівчині і швидко вийшов. «Невже вона мене любить?» — думав Генріх по дорозі на вокзал.

Йому було радісно і водночас сумно.

Телеграму про приїзд Гольдрінга до Мюнхена Вільгельм Бертгольд одержав пізно ввечері, коли він уже збирався залишити приміщення штаб-квартири, щоб іти на спочинок після цілоденної роботи. Він давно чекав такої телеграми, робив усе можливе, щоб прискорити приїзд Генріха до Мюнхена, а одержав звістку про це саме тоді, коли вона була невчасною: адже поїхати додому він зараз ніяк не зможе. А чи зроблять Ельза і Лорхен все, як слід?

Бертгольд з телеграмою в руках опустився у велике крісло біля стола і замислився. Скільки планів, сподівань, надій він покладав на приїзд Генріха до Мюнхена, і — ось маєш! — він прибув саме тепер, коли навіть на один день відпроситися не тільки не можна, а навіть незручно.

Про зустріч з Гольдрінгом усією сім'єю він кілька разів писав дружині, між ним і нею була домовленість, що він обов'язково прибуде. А от тепер треба давати телеграму, щоб його не чекали… Невже не можна нічого придумати? Невже всі плани можуть піти під три чорти тільки через те, що у штаб-квартирі зараз роботи більше ніж будь-коли? Адже за все своє свідоме життя він жодного разу не поступився інтересами служби на користь своєї сім'ї!

Минуло вже двадцять вісім років, як він у розвідці. Невже двадцять вісім? А пам'ять так добре зберігає найменші подробиці того дня, коли він, молодий офіцер, їхав до Відня, щоб влаштуватися при генштабі австро-угорської армії і регулярно сповіщати свого шефа оберст-лейтенанта Брандта про настрої й поведінку офіцерів штабу.

Скільки тоді було райдужних надій на блискучу кар'єру, скільки юнацької романтики!

Вільгельм Бертгольд — розвідник з походження, за освітою і за фахом. Полювання на людей, довірливих і щирих, балакучих і надто одвертих, високопоставлених і маловідомих, але таких, чиї посади обумовлювали обізнаність зі справами таємного порядку, — це полювання у роду Бертгольдів вважалося такою ж потрібною і не менш почесною професією, як робота лікаря, викладача богослов'я чи гірничого інженера. І коли молодий Віллі їхав до Відня, він разом з матір'ю пішов до кірхи і гаряче молився богові, благаючи у нього підтримки і допомоги у такій важливій справі, як робота агентурного розвідника, успіх якої залежить від кількості простодушних дурників.

• Предыдущая
• 30/129
• Следующая